Есе ” Дипломатія європейських держав на початку ХХ-го століття “

Розвиток людства на сьогоднішній день відзначається динамізмом у формуванні та застосуванні нових практик та навичок у всіх сферах суспільної діяльності. Дослідження впливів на процеси міжнародної інтеграції обумовлено насамперед необхідністю аналізу принципів нової епохи міжнародної дипломатії та впровадження ефективних механізмів співпраці народів. Сьогодні міжнародні відносини характеризуються різноманітними напрямами співпраці.

Помітно посилився вплив культурного діалогу на міждержавні співпраці, які розглядаються як визначальний фактор у модифікації відносин сторін і формуванні іміджу країни на зовнішній арені. Роль культури у сприятливому кліматі міжнародного співробітництва важко переоцінити, оскільки в таких умовах створюються передумови для розвитку взаємодії країн у всіх сферах суспільного життя. Одним із важливих дискусійних питань є визначення моделі реалізації зовнішньої культурної політики країни, в якій активну участь беруть державні структури та громадські організації. Культура є дієвим інструментом дипломатії та ефективним засобом боротьби за національні інтереси тієї чи іншої держави.

Формування сучасної системи міжнародного права почалось із завершенням Першої світової війни та заснуванням Версальської системи міжнародних відносин. Дана система виявилась недосконалою, оскільки не була готовою запобігти значним геополітичним потрясінням, яким стала Друга світова війна. Урахування недоліків Версальського світового порядку зробило можливим організацію більш ефективної системи міжнародного права, що існує до сьогодні.

Вчені виділяють період із 1945 р. у окремий етап історії міжнародного права. Це пов’язано із рядом якісних особливостей розвитку права міжнародних відносин, що були реалізовані саме в цьому історичному проміжку. Йдеться про становлення нової за змістом міжнародної платформи – Організації Об’єднаних Націй (ООН), що стало поворотним моментом, який деякі історики міжнародного права називають Ялтинською системою міжнародних відносин. Чим особливою для світу XX-го століття стала ООН? Діяльність Організації Об’єднаних Націй, включаючи активність системи органів, що діють у рамках цієї Організації або, маючи відповідні підписані угоди про двобічну співпрацю, що є асоційованими із ООН, мала і має до сьогодні всеохоплюючий характер впливу на усю світову систему міжнародної дипломатії.

Характерною особливістю міжнародного права другої половини ХХ століття є його антивоєнна спрямованість. Протягом усієї історії людства війна була основним засобом зовнішньої політики будь-якої держави, а одночасно і рушійною силою розвитку права міжнародного спілкування. Перші пам’ятки міжнародного права, що збереглися із найдавніших часів, так чи інакше пов’язані із врегулюванням поведінки сторін у сфері воєнних та мирних стосунків. Міжнародним товариством була запланована й третя Гаазька конференція, провести яку так не судилось через початок у Європі першої з двох найкривавіших воєн в історії ХХ ст.

Перша світова війна стала серйозним потрясінням для усієї системи міжнародного правопорядку. Будучи найширшим за масштабом збройним конфліктом, Перша світова призвела до загибелі чотирьох імперій – Німецької, Російської, Австро-Угорської, Османської. На уламках Російської імперії утворилась нова держава, що декларувала створення соціалізму. Декрет про мир був першим актом більшовицького уряду. Він був виголошений В.І. Леніном після Жовтневого перевороту на ІІ Всеросійському з’їзді рад робітничих, селянських та солдатських депутатів. Даний документ, що уже звично високо оцінюється істориками усього світу, визнав війну найвищим злочином проти людства.

Підхід до мирного врегулювання, що врешті ліг в основу міжвоєнного міжнародного права, був представлений американським президентом Вудро Вільсоном. Проект документу передбачав поєднання тактичних та стратегічних кроків, спрямованих на вирішення суперечностей, що лежали в основі триваючої війни та недопущення подібної війни в майбутньому.

Першими із пунктів, викладених у програмі президента Вільсона, стала пропозиція створити союз націй з метою взаємної гарантії незалежності держав. Основу такої організації (Ліги Націй) було закладено Версальським мирним договором між Німеччиною та Антантою.

Ліга Націй була покликана стати першою політичною організацією, що мала лягти в основу світового міжнародного правопорядку. Пріоритетом діяльності організації встановлювалось врегулювання міжнародного права, гарантом дотримання якого вона й мала виступити.

Наступним ударом для людства стала Друга світова війна, яка зруйнувала собою усю існуючу систему міжнародного права. Подолання наслідків війни та відновлення гуманних принципів взяла на себе ООН. За історію миротворчої діяльності ООН до керованих нею заходів щодо підтримки миру залучалися понад мільйон військовослужбовців та цивільних спеціалістів, що представляли більше 130-ти держав-учасників ООН.

В ХХ столітті набув сили принцип самовизначення народів. Право на самовизначення народів встановлюється у Декларації про звільнену Європу, прийнятій за підсумками Ялтинської конференції лідерів СРСР, США та Великобританії. Це ж положення у якості принципу рівноправ’я та самовизначення народів закріплене Статутом ООН. Практика міжнародних відносин у рамках ООН відрізняється якісно іншою готовністю Великих держав до гарантування мирної дипломатії, ніж подібні принципи документів міжнародно-правового характеру на попередніх історичних етапах: введення принципу рівноправності та самовизначення народів.

У грудні 1960 р. з ініціативи Радянського Союзу сесією Генеральної Асамблеї ООН схвалено Декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і народам, якою стверджувалось: «всі народи мають право на самовизначення, в силу цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус та здійснюють свій економічний, соціальний та культурний розвиток».

Те ж право підтверджується обома Пактами про права людини, Декларацією про принципи міжнародного права, Заключним актом Наради з безпеки та співробітництва в Європі тощо. Великі держави активно підтримували усіма доступними засобами зовнішньої політики боротьбу за незалежність африканських та азіатських країн, маючи на меті послаблення конкурентів та залучення нових держав до власного табору в умовах блокового протистояння.

Для отримання повного тексту придбайте роботу!