Есе ” Історико-географічне районування середньовічного Сходу: концепції, підходи “

Формування особливостей Сходу як окремого регіону

Схід як соціокультурне поняття являє собою цивілізації, основами яких виступали общинні та державні інтереси, які переважали над власними, індивідуальними. На Сході джерелом існування державної влади виступала рента. Рента позиціонувалась як дань державі, яка, у свою чергу, була у ролі тотального співвласника всіх засобів виробництва в країні. Варто відмітити, що основними тут були не податки, які сплачувались приватними власниками з метою виконання державою суспільно важливих функцій, таких як формування законів, захист кордонів, підтримка законопорядку тощо, а, власне, рента. Такий порядок речей суттєво відрізняло податкову систему Сходу та Заходу, де останні мали форму податків, які певним чином використовувалися державною владою для виконання суспільно важливих функцій [2, c 5].

Така особливість устрою Сходу викликала відмінності у соціально-майновій сфері у східних суспільствах. Як відомо, на Заході наявність власності та її величина у руках конкретної особи обумовлювали її соціальний статус у суспільстві, проте на Сході все було навпаки. На Сході наближеність до влади визначала чітко окреслений об’єм доходів, які отримувала людина. Отож, лише участь у державно-правовій установі встановлювала рівень добробуту людей. Будь-які намагання оминути ці правила карались досить жорстоко, адже вважалось, що кожен на Сході мав саме стільки, скільки йому призначено, а не скільки він самостійно, власною правдою заробив для себе чи своєї родини. Навіть, коли в межах різних неєвропейських цивілізацій в різні часи дана особливість працювала по-різному, непохитність цього залізного правила завжди у всі часи була на першому місці [5].

Отож, така особливість задовольняла керівництво державою, проте постає логічне питання: чи такий порядок речей був комфортним для простих людей? Відповідь неоднозначна, адже, якщо одні розуміли несправедливість споконвічного закону, то для інших таке правило давало гарантії, що частка належних доходів мала не лише верхню, а й нижню межу, нижче якої влада ніколи не опустить простих людей.

Історична концепція, напрями та підходи середньовічного Сходу

Соціально-економічною основою середньовічного Сходу феодального ладу вважався інститут феодальної спадкової земельної власності. Землею могли володіти виключно представники повноправного панівного стану або ж давали феодалу у спадкову власність. На середньовічному Сході єдиним тотальним власником усіх земель виступала держава [5].

Ознакою цілковитого феодалізму в політиці середньовічного Сходу завжди була феодальна політична роздробленість, адже на середньовічному Сході нормальною ситуацією для суспільства та політичним ладом завжди бу культ централізованої держави. Більше того, політичний режим був повновладним, а апарат управління різким та командно-адміністративним [1].

У наукових працях є описаною потреба у принципово нових дослідженнях щодо усвідомлення сутності середньовіччя як окремого етапу в історії людства. На відміну від Заходу, розвиток традиційного Сходу позначався лінійним характером, а головне – без кардинальних зламів існуючих соціальних структур чи політичних режимів. Саме тому деякі науковці пропонують відмовитися від поділу східної історії на стародавню та середньовічну, проте історія Сходу занадто тривала, щоб не проводити її періодизації.

Визначаючи відмінність епохи середньовіччя на Сході від часів стародавності, можна виділити чотири характерні ознаки, що кардинально відрізняють суспільство стародавнього Сходу від доби афро-азійського середньовіччя [5]:

1. зміни етнічної карти афро-азійського регіону. Місце єгиптян, давніх персів та вавилонян на Близькому Сході зайняли араби, перси та тюрки. Землями Центральної та Південної Африки заволоділи негроїди. Варто підмітити, що середньовічні китайці, тюрки, монголи, японці, середньовічні індуси, середньовічні перси відрізнялися від давніх китайців, давніх індійців тощо;
2. збільшення географічних масштабів цивілізаційного світу. Повноцінні соціально-економічні та державно-політичні структури східного та західного типів появилися у слов’ян та германців, в Японії та Великому Степу, в Індонезії, Індокитаї, на Тибеті, Шрі-Ланці, Мадагаскарі. Саме з часів середньовіччя історія людства перестала бути історією окремих, відособлених людських спільнот, а перетворилася на міжконтинентальну історію великої цивілізованої спільноти;
3. місце етнічних культів, котрі панували в суспільствах давнини, зайняли за доби середньовіччя транснаціональні, а згодом й світові релігії. Вони стали віддзеркаленням значних соціальних змін для афро-євразійського регіону;
4. ознака, яку можна назвати визначальною для епохи середньовіччя взагалі: середньовіччя було періодом абсолютного культурного, економічного й технологічного переважання Сходу над Заходом, що за часів феодалізму залишився буквально осторонь цивілізованого світу та бідною напівкультурною територією, відсталою периферією цивілізованого людства тієї епохи, Східна колективістська цивілізаційна структура виявилася на тому етапі суспільного розвитку значно продуктивнішою, аніж індивідуалізована західна модель. Середньовічний Схід розвивався значно динамічніше, аніж тогочасна Європа, і це принципово відрізняло добу середньовіччя як від часів давнини так від нового часу. Така ознака, певна річ, потребує додаткових та все бічних досліджень, проте станом на сьогодні можна впевнено стверджувати факт розвитку середньовічного Сходу в рази динамічніше, ніж країн Заходу [3, 5].

Для отримання повного тексту придбайте роботу!