Есе ” Політичні ідеї софістів “

Як відомо, неоднозначним досі є ставлення учених до розуміння і трактування терміну «софістика». І це пояснюється, очевидно, ставленням до софістів давньогрецьких філософів, які учили громадян держав-полісів мистецтва дискутувати, відстоювати свої права в судах, домагатися перемоги у суперечках під час публічних виступів тощо. Ми вирішили проаналізувати та визначити основні аспекти політичних поглядів софістів.

Перш за все, варто згадати, що знайомий усім видатний давньогрецький філософ, праці якого стали основою європейського, суто раціоналістичного стилю філософування, Аристотель першим після свого вчителя Платона звернувся до аналізу софістики, хоча численними доступними сьогодні відомостями про особистісні характеристики софістів, способи їх мислення і діяння, про зміст їх основних праць наука завдячує насамперед Платону. Саме він вважає софістів такими людьми, котрі мали помилкові знання, засновані на наслідуванні, але у наслідуванні не може бути істини, у ньому є тільки ознаки істини [3].

Наука софістів полягала насамперед у тому, щоб навчити людей, котрі прагнули набути певного статусу у суспільстві і зробити політичну кар’єру, у суперечці вміти відстояти свою думку.

Отже, для софістів саме людина з її помислами і потребами стала суб’єктом філософського осмислення, істинним центром світобудови. Онтологічний принцип, створений засновником школи софістів Протагором: «Людина є мірою усіх речей: існуючих у тому, що вони існують, неіснуючих – у тому, що вони не існують» став основою софістичного твердження про думку [4].

Та незважаючи на такі негативні судження про софістів і софістику, що склалися ще на основі праць Платона та Аристотеля, понад двохсотлітнє існування цієї філософської течії відіграло позитивну роль при формуванні науки як соціальної сфери людської діяльності. Саме на період V–IV ст. припадає поява особливої процедури пізнання, тобто аргументації.

Платон визнавав, що справжня справедливість може бути повністю реалізована тільки в світі ідей і частково досягнута в державі і праві. Філософ не використовував термін «природне право», але, на думку вчених, у всіх своїх основних рисах його політико-правові доктрини належать до античної судової традиції. Для Платона природне право є ідеальним і повністю доступним тільки богам. Його можна зрозуміти тільки за допомогою раціональних принципів світобудови, які, разом з цим, мають непереборну силу. Своє здійснення природне право може знайти лише в державі, котрою правлять мудрі правителі-філософи, які діють в інтересах загального блага. Як відомо, послідовне накладання ідеалізму у Платона на соціальні й політичні відносини представляє людей позбавленими власної волі і не здатними самостійно досягнути розумності і досконалості. «Тоталітарний і нелюдяний проект Платона, залишаючись свідченням реальних труднощів пізнання природи права і держави, виходить з благих намірів і будується на фундаментальному і правовому по суті вченні про владу закону і принципи формальної рівності як умов реалізації індивідуальних і суспільних інтересів» [3].

Як відомо, розвиток і розквіт давньогрецьких полісів обумовили зростання ролі політики, попит на знання. Рівень знань, підготовки до державної діяльності стали критерієм при доборі кандидатів на державні посади. Ці обставини і стали причиною появи школи софістів – платних учителів мудрості, що готували слухачів до політичної діяльності, учили вмінню керувати приватними і загальними справами, виступати на зборах, суді тощо.

Вже тоді розрізняли два покоління старших та молодших софістів. Чому ж був такий поділ та чим вони відрізнялися? Для початку варто сказати, що для молодших софістів була характерна більша увага до проблеми людини, її суспільного буття, пошуку природних основ права та закону. Засновник школи софістів Протагор основну тезу багатьох софістів сформулював так: «Людина є мірою всіх речей». Кожен громадянин, вважав цей мудрець, повинен мати розвинуте почуття справедливості, розважливості, благочестя [4].

Цікаво, що і старшим, і молодшим поколінням софістів розроблялася концепція особистих прав людини. Людина має право жити для себе,  держава та закони є гарантіями, політичними та юридичними механізми їх забезпечення.

Як відомо, Антифонт, Гіппій та Горгій першими здійснили ґрунтовну розробку природно-правової теорії. Природне право Гіппій трактував як неписані закони, «які однаково виконуються в кожній країні». Істинне, природне право втілює справедливість. За Протагором, «закон є вираз узгодженої, взаємної справедливості». Горгій вважав «писані закони, ці стражі справедливості» мудрим людським винаходом: вони охороняють справедливість. Гіппій під законом розумів «те, що громадяни за загальною згодою написали, встановивши, що належить робити і від чого слід утримуватися». Таким чином, софісти першими визначили критерії критики позитивного права з позицій теорії природного права, соціальне призначення, поняття і цінність закону [2]. На мою думку, є дуже цінним їхнє ствердження, що закони по суті є вищою справедливістю, на яку не може претендувати жодна людина.

Для отримання повного тексту придбайте роботу!