Курсова робота “Брест-Литовський мирний договір та його наслідки для України”

ЗМІСТ

 

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ПРИЧИНИ ТА ПЕРЕДУМОВИ БРЕТСЬКОГО МИРНОГО ДОГОВОРУ 

РОЗДІЛ ІІ. ХІД ПЕРЕГОВОРІВ ТА УКЛАДЕННЯ БРЕТСЬКОГО МИРНОГО ДОГОВОРУ

РОЗДІЛ ІІІ. ПОЛІТИЧНІ ТА ЕКОНОМІЧНІ НАСЛІДКИ БРЕТСЬКОГО МИРНОГО ДОГОВОРУ ДЛЯ УКРАЇНИ 

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

ВСТУП

 

Актуальність теми зумовлена тим, що в період інтенсивного осмислення історії Української революції 1917–1921 рр., виявляються альтернативні аспекти при перегляді умов підписаного делегацією Української Центральної Ради (УЦР) Брест-Литовського мирного договору, обставин, що спонукали українське керівництво звернутися до Центральних держав за військовою допомогою у лютому 1918 р. й укласти військову конвенцію.

Серед Брестських угод, що кардинально вплинули на подальшу долю України, сприяли збереженню її незалежності і забезпечили розвиток державотворчого процесу, визначальне місце посідає військова конвенція, укладена між Україною та Німеччиною й Австро-Угорщиною, згідно з якою їх армії надавала допомогу українським частинам у визволенні території Української Народної Республіки (УНР) від військ більшовицької Росії.

Цей акт викликав неоднозначну оцінку суспільства вже за доби УЦР й став предметом дискусій істориків різних ідеологічних напрямків упродовж декількох десятиліть до сьогодення.

Проте, наслідки Брестського мирного договору були далекими від миру та стабільності для України. Документ призвів до втрати великої частини її території, включаючи Крим та південну частину країни, на користь Радянської Росії. Ця угода стала першим кроком в довгому шляху подальших подій, що вплинули на історію України в 20-му столітті, включаючи утворення Української РСР та подальший розвиток радянської і незалежної України.

Метою курсової роботи є дослідження основних чинників, що стали причиною укладання Бретського мирного договору та передумов,  що сприяли цьому договору.

Виходячи з мети, нами поставлені наступні завдання:

1. Опрацювати причини та передумови укладання Бретського мирного договору;
2. Визначити та дослідити процес хід переговорів та укладення Бретського мирного договору;
3. Обґрунтувати наслідки Брестського мирного договору для України, зокрема внутрішньої території та їх вплив на розвиток країни.

Об’єкт дослідження Брестський мирний договір та його вплив на історію та сучасність України.

Предмет дослідження Положення та умови, на яких було укладено Брестський мирний договір, а також його вплив на подальший розвиток України, зокрема політичні та економічні наслідки.

Методи дослідження:

1. теоретичні методи, включаючи вивчення та аналіз наукової історичної літератури, пошуковий аналіз та порівняльно-історичний аналіз;
2. спеціально-наукові методи, такі як теоретичний пошук (систематизація та порівняння) і бібліографічний аналіз.

Структура роботи. Складається зі вступу, трьох розділів, загальних висновків, списку використаних джерел та додатків.

 

РОЗДІЛ І. ПРИЧИНИ ТА ПЕРЕДУМОВИ БРЕТСЬКОГО МИРНОГО ДОГОВОРУ

 

В історії кожного народу існують критичні моменти, коли від рішень лідерів нації залежить подальший шлях розвитку як держави, так і суспільства загалом. Україна не є винятком і пережила численні такі періоди в своїй історії. Один з таких важливих етапів відбувся наприкінці 1917 і на початку 1918 року, коли країна перебувала під тиском подій, які відбувалися і в її межах, і за їхніми межами. Центральна Рада, в цих складних умовах шукала найбільш вірний спосіб зберегти країну від чужоземного впливу. Вона вирішила, що оптимальним рішенням буде укладення союзу з країнами Четверного союзу.

У відомий момент, конкретно в ніч з 25 на 26 січня 1918 року в Брест-Литовську був підписаний мирний договір між Українською Народною Республікою та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною. Даний документ складався з 10 статей, що регулювали міжнародні відносини та обов’язки сторін. У першій статті фіксувалося припинення військового конфлікту і зобов’язання жити в мирі і дружбі. Друга стаття стосувалася кордонів між країнами, третя встановлювала процедуру виведення союзних військ, четверта регулювала встановлення дипломатичних зв’язків, а п’ята вирішувала питання відмови від військових внесків. Шоста стаття містила положення про військовополонених, сьома регулювала економічні зв’язки України з країнами Четвірного союзу, восьма визначала правові відносини між сторонами, дев’ята підтверджувала неділимість умов договору, і десята стаття підтверджувала достовірність усіх текстів договору.

Брестський мирний договір, без сумніву, був великим успіхом тогочасної української дипломатії, адже заклав фундамент міжнародно-правовому визнанню Української Народної Республіки як незалежної країни.

Перш ніж його підписати, молода Українська держава пройшла довгий та непростий шлях внутрішнього розвитку і міжнародних відносин. Тому метою цієї роботи є виявлення тих основних чинників як внутрішнього, так і зовнішнього життя, які в кінцевому підсумку привели до покращання міжнародних контактів УНР саме із державами Четверного союзу, а також з’ясувати наслідки такого співробітництва між двома сторонами для України.

Сьогодні вже добре відомо про те, що Українська Народна Республіка постала на історичній арені 7 листопада 1917 р., коли Центральною Радою був ухвалений ІІІ Універсал. «Віднині Україна стає Українською Народною Республікою», – зазначалось у цьому важливому документі [3]. ІІІ Універсал мав глибоко демократичний зміст і накреслював широку програму дій: від проведення земельної реформи до забезпечення українському народові демократичних прав і свобод [4]. Разом з цим він містив суперечливий пункт про федеративний зв’язок із уже неіснуючою державою – Росією, яка декілька століть гнобила Україну. Відтак його сприйняття серед населення вже не було таким однозначно схвальним порівняно із виданими раніше двома універсалами [5].

Проголошення УНР стало важливою подією в житті українського народу, адже українці на весь світ задекларували бажання творити свою власну державу – Демократичну Республіку, із законодавчою та виконавчою владами, головними конституційними принципами, точною державною територією та власною зовнішньополітичною діяльністю [6].

 

РОЗДІЛ ІІ. ХІД ПЕРЕГОВОРІВ ТА УКЛАДЕННЯ БРЕТСЬКОГО МИРНОГО ДОГОВОРУ

 

«Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина з одного боку, і Українська Народня Республіка – з другого боку, заявляють, що воєнний стан між ними скінчився. Заключаючи договір сторони ухвалили надалі жити між собою в мирі і приязні». Це слова зі статті І мирного договору, підписаного у ніч на 9 лютого 1918 року у місті Бересті-Литовському (нині Брест у Білорусі). Він започаткував низку мирних угод, що ними була завершена Перша світова війна. [19]

Як відомо, Східний фронт тієї війни проходив по українській землі – через Галичину, Волинь, Буковину та Закарпаття. Той фронт Центральна Рада намагалася утримувати упродовж дев‘яти місяців 1917 року. І тільки 6 грудня на Українському фронті було оголошено перемир’я. Через 10 днів у приміщенні штабу німецької армії у Бересті відбулася неофіційна зустріч представників Німеччини, Австро-Угорщини та Української Народної Республіки. На ній сторони обговорювали можливість укладення сепаратного мирного договору. Він був особливо потрібний Україні, що вже три тижні оборонялася від вторгнення зі Сходу загонів російських солдат, балтійських матросів та петроградських і московських червоногвардійців.

Українська Народна Республіка взагалі була орієнтована на країну Антанти. Після її утворення з’явилися попередні розмови про можливий переїзд деяких консульств країни Антанти до Києва, а головне завдання полягало в продовженні і цивілізованому завершенні Першої світової війни. З цією метою Генеральний Секретаріат військових справ взяв під контроль два фронти колишньої російської армії – Південно-Західний і Румунський, які були об’єднані в один Український фронт на початку грудня 1917 року. Протестні події в Петрограді призвели до активного руйнування залишків армії більшовиками: призначення прапорщика Криленка головнокомандувачем російської армії, вбивство попереднього головнокома генерала Духоніна та наказ Леніна про самочинну демобілізацію – все це призвело до повної дезорганізації армії.

В тих умовах більшовики повели активні переговори із країнами Четверного союзу. І в Центральної Ради, в уряду УНР фактично не залишалося поля для маневру. Вони були змушені теж включитися в цю боротьбу, тому що все це могло вирішитися без них. З іншого боку, Німеччині було вигідно мати українську сторону на переговорах як засіб додаткового тиску на росіян. Та держави Четверного союзу побачили, що українці є не такими простими і не будуть грати роль розмінної монети, тому що УНР на переговорах досить гостро поставила питання про території, які належали Австро-Угорщині, а були українськими етнічними, насамперед, про Східну Галичину.

Однак не всі українські політики були тоді налаштовані на тісні стосунки із Німеччиною та Австро-Угорщиною. Прихильник орієнтації на Антанту, міністр закордонних справ УНР Олександр Шульгин подав у відставку в розпал мирних переговорів із Центральними державами. Прихильником військової та політичної співпраці України з країнами Антанти був і Симон Петлюра: «Від того часу, коли до світової війни ув’язалась Америка, я був переконаний, що війну виграють не німці, а Антанта. Я хотів створити фронт – хай би він був розбитий мілітарно тимчасово, – все одно ми виграли би потім політично. Але божевільство, недалекозорість, недержавність наших тодішніх політиків направили наш курс на іншу дорогу» [18].

Проте Антанта не зважала на ці прагнення і домагалася відновлення «єдиної і недєлімої Росії». У середині січня 1918 року співробітники французької місії у Києві запевнили Павла Скоропадського, що Антанта ніколи не визнає самостійної України. Водночас офіційні представники Великобританії та Франції в Україні поставили собі за мету домогтися від української влади продовження війни проти Центральних держав, щоб потім повернути країну в лоно «відновленої Росії». Та за всіх обставин УНР не могла одночасно тримати фронт на Заході і протистояти агресії радянської Росії на Сході [17].

Тим більше, що 15 грудня російська більшовицька делегація підписала у Бересті сепаратну угоду про перемир’я і через тиждень розпочала мирні переговори з делегаціями Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії та Туреччини.

У відповідь Генеральний Секретаріат УНР заявив протест проти претензій російської делегації виступати від імені всіх крайових урядів, що виникли на території колишньої Російської імперії. У своїй ноті до всіх учасників світової війни і нейтральних держав український уряд оголосив, що Україна стає на шлях самостійних міждержавних стосунків. З свого боку, представники Центральних держав заявили про свою готовність привітати делегацію УНР на переговорах.

 

РОЗДІЛ ІІІ. ПОЛІТИЧНІ ТА ЕКОНОМІЧНІ НАСЛІДКИ БРЕТСЬКОГО МИРНОГО ДОГОВОРУ ДЛЯ УКРАЇНИ

 

Наслідки укладення Брестського миру для УНР мали як позитивні, так і негативні аспекти. В першу чергу важливо відзначити, що на зовнішньополітичному рівні Центральна Рада досягла важливого досягнення – визнання Української Народної Республіки незалежною державою та повноправним суб’єктом міжнародних відносин. У зв’язку з цим було створено Міністерство закордонних справ з відповідною структурою, очолюване в останні місяці існування Центральної Ради М. Любінським. У різних містах, таких як Берлін, Відень, Царгород, Софія та Бухарест, були відкриті посольства України з повноважними представниками [8].

З політичного погляду керівництво УНР в остаточному підсумку змогло протистояти більшовицькій агресії і відновити свою владу в країні, хоч і тимчасово. Це вдалося завдяки новим союзникам, звернувшись до німецької сторони з проханням «…надати допомогу українському народові у важкій боротьбі за своє існування» [2].

Військова підтримка, яку надав Четвірний союз УНР, допомогла визволити українську територію від більшовицької окупації. Під тиском 450-тисячної австрійсько-німецької армії більшовицькі частини поступово втрачали свої позиції і, нарешті, були змушені відступити з території Республіки [30].

Згідно з умовами Берестейського миру, австро-німецькі війська 18 лютого вступили в Україну, і на їхньому шляху не виникло значного опору. На початку березня 1918 року австро-німецькі частини захопили Київ. Концем квітня практично вся Україна була звільнена від більшовиків. Разом із військами Центральних держав до Києва увійшов уряд УНР. Однак повернення Центральної Ради сприйняли мешканці Києва з певним розчаруванням після трагічного досвіду більшовиків та окупації. Безпорадність перед радянськими військами призвела до масових жертв серед місцевого населення. Особливо незрозумілим був союз з німецькими й австрійськими військами. Заяви про те, що вони приходять в Україну, щоб «знищити нелад і безлад» та «встановити спокій та добрий лад на нашій землі», не виправдалися в очах багатьох українців, для яких Центральна Рада стала символом неладу і безладдя [20].

Україна була розділена на дві зони окупації: німецькі війська зайняли більшу частину території разом із Кримом та Донбасом, тоді як австрійські частини окупували Південно-Західну Волинь, Поділля, Херсонську і частину Катеринославської губернії. Ознайомлення з реальним станом справ в Україні розчарувало німецьке й австрійське командування. Цілковито ізольована та неспроможна Центральна Рада не могла забезпечити регулярних поставок хліба і експорту продуктів, як обіцяла ще в Бересті.

Німецький полковник фон Штольценберг телеграфував з Києва німецькому командувачу Східного фронту на початку березня 1918 року: «Сумнівно, чи цей уряд, складений винятково з опортуністів, зможе встановити тверду владу. На заході нас чекають вирішальні і найтяжчі бої. Якщо не вдасться вирішити цю проблему іншим шляхом, тоді ми повинні будемо взяти силою те, що абсолютно необхідно для нашого життя і проведення військових дій» [20].

Конфлікт між німецьким командуванням і Центральною Радою був неминучим. Щоб утриматися при владі, вона змушена була провести радикальну аграрну реформу. Але розподіл поміщицької землi серед селян створював загрозу для продовольчих поставок до Німеччини й Австро-Угорщини. Окрім того, нiмцям була огидна сама думка про таке грубе порушення прав власності. 6 квітня німецький головнокомандувач Айхгорн без попереднього порозуміння з Центральною Радою видав наказ у справі примусового засіву всієï землі. Наказ радикально передбачав фактичне припинення земельної реформи та відновлення (хоча б часткове) помiщицьких землеволодiнь. Там, де селяни через брак зерна та реманенту не могли засіяти одержану землю, засівом хлiба повинні були займатися поміщики, а селянські комітети зобов’язувалися доставити поміщицьке зерно, коней і сільськогосподарські машини. Селяни, якi забрали землi бiльше, аніж могли обробити, підлягали карi.

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!