Курсова робота “Момент набуття права власності на майно в цивільному праві України”

ЗМІСТ

 

ВСТУП 

РОЗДІЛ I. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА НЕРУХОМОСТІ ЯК ОБ’ЄКТА ПРАВА ВЛАСНОСТІ 

1.1. Поняття, зміст і форми права власності 

1.2. Поняття нерухомого майна. Визначення та види об’єктів нерухомості 

1.3. Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно 

1.4. Встановлення моменту набуття права власності 

РОЗДІЛ 2. НАБУТТЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ  

2.1. Загальні положення про набуття права власності 

2.2. Первинні способи набуття права власності 

2.3. Особливості набуття права власності на нерухоме майно 

2.4. Набуття права власності на землю 

ВИСНОВКИ 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 

 

ВСТУП

 

Актуальність теми. У системі цивільного права України право власності посідає одне з центральних місць, оскільки саме воно визначає правовий статус особи як суб’єкта матеріального світу, надає їй юридично забезпечену можливість володіти, користуватися та розпоряджатися майном на власний розсуд. Важливою складовою цього інституту є не лише визначення змісту самого права власності, а й встановлення чіткого моменту його виникнення, що має суттєве значення як у теоретичному, так і в практичному аспектах. Уточнення моменту набуття права власності дозволяє правильно кваліфікувати правовідносини сторін, вирішувати спірні ситуації щодо належності майна, встановлювати межі цивільно-правової відповідальності, а також визначати момент переходу ризиків випадкової загибелі речі.

Сучасні умови правового розвитку України, активізація цивільного обігу, збільшення кількості договорів, укладених як у паперовій, так і в електронній формі, поширення цифрових технологій, реформування системи державної реєстрації прав на майно – усе це зумовлює зростання актуальності теми визначення моменту набуття права власності. Часто на практиці виникають випадки, коли сторони уклали правочин, але не досягли згоди або не усвідомлюють, коли саме переходить право власності на об’єкт, що породжує правову невизначеність, конфлікти між сторонами або з третіми особами. Ці ситуації особливо загострюються при переході права власності на об’єкти нерухомості, транспортні засоби, цінні речі, які вимагають державної реєстрації, оскільки сам факт підписання договору не завжди означає юридичне набуття прав.

У межах цивілістичної науки питання змісту та меж здійснення права власності висвітлювались у працях О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, Я.М. Шевченко та інших, в кандидатських дисертаціях ці питання досліджували Н.В. Безсмертна, І.Ф. Севрюкова, О.О Михайленко, М.Б. Гончаренко, О.В. Розгон, М.О. Стефанчук.

Мета дослідження є всебічне теоретичне і практичне дослідження моменту набуття права власності на майно в цивільному праві України.

Для досягнення мети дослідження планується виконати наступні завдання:

1. Проаналізувати поняття, зміст і форми права власності.
2. Розкрити поняття нерухомого майна, визначити та класифікувати види об’єктів нерухомості.
3. Охарактеризувати порядок державної реєстрації прав на нерухоме майно.
4. Визначити особливості встановлення моменту набуття права власності.
5. Дослідити загальні положення щодо набуття права власності.
6. Описати первинні способи набуття права власності.
7. З’ясувати особливості набуття права власності на нерухоме майно.
8. Розглянути порядок набуття права власності на земельні ділянки.

Об’єкт дослідження – цивільно-правові відносини, що виникають у процесі набуття права власності на майно в межах правової системи України.

Предмет дослідження – юридичний механізм набуття права власності на майно в цивільному праві України, включаючи підстави, умови, моменти виникнення права власності та особливості його реалізації відповідно до чинного законодавства.

Методи дослідження в процесі дослідження використовувались такі загальнонаукові методи, як:  метод теоретичного аналізу та систематизації; порівняльно-історичний метод; формально-юридичний.

Структура курсової роботи.  Робота складається з вступу, двох розділів, які діляться на підрозділи, висновків та списку використаних джерел (41 найменувань). Загальний обсяг роботи становить __ сторінок.

 

РОЗДІЛ I

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА НЕРУХОМОСТІ ЯК ОБ’ЄКТА ПРАВА ВЛАСНОСТІ

1.1. Поняття, зміст і форми права власності

 

Право власності являє собою комплекс юридичних норм, що регулюють відносини, пов’язані з фактичним володінням, експлуатацією та розпорядженням об’єктами майна, які належать особі. Це право включає в себе можливість захищати свою власність від неправомірного втручання третіх осіб, а також передбачає дотримання власником меж прав інших учасників правовідносин.

Власність виступає одним із ключових елементів, який формує матеріальні засади існування особи, визначає соціальні й правові норми її життєдіяльності, забезпечує доступ до життєвих благ і впливає на рівень свободи людини у межах соціального середовища. З історичної точки зору, інститут власності є одним із основних рушіїв розвитку цивілізації: він супроводжував процес формування класових відносин, утворення держав, виникнення політичних структур і модернізацію суспільного устрою. Саме з власністю пов’язано становлення сучасних соціальних і ліберальних держав, а також прогрес у науці та техніці.

Розвиток уявлень про право власності та його суб’єкта простежується через такі основні історичні етапи: період античності (рабовласницька епоха), середньовіччя (феодальні відносини), епоха Нового часу (буржуазні реформи) та сучасна доба (індустріальний і постіндустріальний періоди) [34].

Власність виступає особливим засобом інтеграції особи до суспільного середовища. З огляду на те, що система цінностей людини формується в умовах певної спільноти, яка надає їй ресурси для життя і соціального розвитку, прагнення індивіда до володіння приватним майном співіснує з відповідальністю за добробут усього суспільства. Ця подвійність має вирішальне значення, зокрема, в контексті економічного зростання держави. Індивідуальний інтерес є важливим стимулом розвитку продуктивних сил, підвищення рівня життя населення та соціальних трансформацій у країні.

В об’єктивному сенсі право власності розглядається як система норм, що встановлює правові засади належності матеріальних ресурсів певним суб’єктам, регулює умови набуття та втрати права на ці блага. Суб’єктивне трактування права власності передбачає закріплену державою можливість конкретної особи самостійно здійснювати володіння, користування та розпорядження майном, діючи на власний розсуд у межах чинного законодавства, без необхідності погодження з іншими особами.

Згідно зі статтею 317 Цивільного кодексу України, структура права власності охоплює такі основні елементи:

1. право володіти майном;
2. право його використовувати;
3. право розпоряджатися ним [38].

Право володіння — це законодавчо закріплена можливість фактичного утримання речі, здійснення над нею контролю, а також включення її до сфери господарського впливу особи. Таке володіння може бути як правомірним, так і протиправним — залежно від обставин його набуття.

Поняття володіння не слід тлумачити як безперервний фізичний контакт власника з об’єктом майна. Йдеться, скоріше, про сталу можливість такого контакту, яка тісно поєднана з волевиявленням особи, що здійснює володіння.

Право користування — це юридично гарантована можливість власника витягати з належного йому майна корисні властивості, з метою задоволення особистих чи майнових потреб. Це, зокрема, включає отримання плодів, прибутку або іншої вигоди, що їх дає річ.

 

1.2. Поняття нерухомого майна. Визначення та види об’єктів нерухомості  

 

Адміністративно-правове регулювання у сфері нерухомого майна охоплює широкий спектр суспільних відносин, що виникають у процесі набуття, передачі, припинення права власності, використання, розпорядження, інвестування, забудови та інших дій із нерухомістю. У зв’язку з цим нерухомість потрапляє в поле уваги численних галузей права. Сьогодні механізми правового управління, які стосуються нерухомості, включають участь великої кількості суб’єктів, насамперед органів публічної влади, уповноважених на впорядкування таких процесів. Регламентація правовідносин у цій сфері відбувається за допомогою сукупності юридичних норм, об’єднаних спільною предметною спрямованістю.

Такий підхід дозволяє вважати адміністративно-правовий вплив складовою комплексної системи регулювання ринку нерухомості в Україні. Найбільш об’ємним та різностороннім сегментом для дослідження виступає саме ринок нерухомого майна. Як підкреслює С.А. Фесак, щороку відбувається понад пів мільйона трансакцій щодо відчуження об’єктів нерухомості, учасниками яких стають близько трьох мільйонів осіб. Водночас науковець наголошує на тому, що цей ринок лишається недостатньо впорядкованим та контрольованим [35, с. 151].

За твердженням Л.А. Свистун та Т.І. Даниленко, ринок нерухомості виконує декілька важливих функцій:

1. інвестиційне середовище для капіталу;
2. простір, де нерухоме майно набуває ознак специфічного товару;
3. сукупність послуг, що забезпечують базові умови існування та функціонування людини в багатьох її аспектах [16, с. 34].

Вирішення таких комплексних завдань покладається на державу, зокрема через застосування адміністративно-правових важелів впливу. В цьому контексті І.П. Голосніченко пропонує таке тлумачення: адміністративно-правове регулювання — це сукупність правових засобів адміністративного характеру, які забезпечують вплив на правовідносини, що виникають у межах реалізації функцій виконавчої влади [1, с. 20].

 

1.3. Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно

 

Реєстрація речових прав на об’єкти нерухомості є однією з основних складових правового механізму будь-якої держави, оскільки вона гарантує юридичну визначеність, охорону майнових прав і стабільність у сфері операцій з нерухомістю. Завдяки цій системі забезпечується розвиток економіки та суспільства в цілому: створюються умови для інвестування, спрощується процедура отримання кредитів під заставу нерухомого майна, а також встановлюється чіткий правовий порядок його обігу.

У контексті українських реалій, питання реєстрації прав на нерухомість набуває особливої значущості через активну трансформацію правової системи та цифрову модернізацію управлінських процесів. Вітчизняна система реєстрації зазнала значної еволюції — від адміністративної моделі радянського періоду до сучасного формату, орієнтованого на відповідність європейським правовим стандартам. Початкові варіанти реєстрації мали переважно бюрократичний характер і не передбачали повноцінного захисту інтересів власників. Ситуація докорінно змінилася після ухвалення у 2004 році Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» [12], який започаткував створення єдиного реєстру та інтеграцію принципів відкритості, доступності та правової прозорості.

На сьогодні базові принципи функціонування системи державної реєстрації включають такі положення, як публічність, відкритість, достовірність, визначеність і стабільність даних. Публічний характер означає, що інформація щодо майнових прав є загальнодоступною, що підвищує рівень довіри до системи та сприяє запобіганню шахрайству. Відкритість передбачає спрощений доступ громадян до реєстраційних процедур, зокрема через електронні сервіси, що робить взаємодію з державою більш зручною та менш формалізованою. Принцип достовірності забезпечує точність даних, внесених до реєстру, що надає їм юридичної сили та гарантує захист прав суб’єктів власності.

Крім того, важливим є принцип правової визначеності, який дозволяє точно фіксувати наявні права, обтяження та їх переходи, тим самим знижуючи ризики правових колізій у майнових спорах. Надійність даних у реєстрі означає, що вони мають бути захищені від несанкціонованих змін, що гарантує їх сталість і неможливість підробки.

 

РОЗДІЛ 2

НАБУТТЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

2.1. Загальні положення про набуття права власності

 

У статтях 328–330 Цивільного кодексу України сформульовано ключові положення, які стосуються набуття права власності [27]. Так, частина друга статті 328 закріплює загальне правило презумпції правомірності набуття права власності [24]. Це означає, що вважається, ніби особа набула право власності на законних підставах. Проте у випадку наявності певних юридичних обставин суд може дійти висновку про незаконність такого набуття, наприклад, якщо майно отримано внаслідок правочину, який пізніше було визнано недійсним.

Стаття 330 ЦК України містить окремі гарантії для осіб, які добросовісно набули майно [27]. Відповідно до цієї норми, якщо річ була відчужена особою, яка не мала права на це, добросовісний набувач може стати її законним власником, за умови, що вона не підлягає поверненню у порядку віндикації згідно зі статтею 388 ЦК [26].

Згідно з вказаною статтею, власник має право витребувати майно у добросовісного набувача, якщо той отримав його безоплатно. У випадках відплатного набуття повернення можливе лише тоді, коли:

1. річ була втрачена власником або особою, яка володіла нею на законних підставах;
2. річ була викрадена;
3. річ вибула з володіння власника або законного володільця іншим шляхом без їхньої згоди.

У будь-якій іншій ситуації, право власності переходить до добросовісного набувача згідно зі статтею 330 ЦК [25]. Правові підстави для виникнення права власності пов’язані з низкою юридичних фактів, які обумовлюють виникнення правовідносин у сфері власності. Відповідно до частини першої статті 328 ЦК, такими підставами можуть бути всі дії або події, що не суперечать закону. Наприклад: смерть спадкодавця, укладення договору (зокрема, купівлі-продажу), виявлення скарбу, вступ до шлюбу, а також юридичні комплекси, як-от поєднання заповіту та смерті спадкодавця [24].

Первинні способи набуття права власності

До первинних належать такі форми виникнення права власності, які не базуються на попередньому праві іншої особи, тобто право набувається незалежно від волі або участі попереднього власника.

До основних видів первинного набуття права власності відносять:

1. Виготовлення речі (виробництво) — це один із способів виникнення права власності, коли особа створює нову річ, якої до цього не існувало. Якщо інше не передбачено договором або чинним законодавством, власником такого об’єкта визнається особа, яка його виготовила або створила для власного користування. Якщо річ була створена на підставі угоди з використанням власних матеріалів, то право власності виникає у тієї особи, яка її виготовила (відповідно до положень ст. 331 ЦК України) [37].

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!