Курсова робота “Парламентська республіка: основні характеристики”

ЗМІСТ

 

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ ПАРЛАМЕНТСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ

1.1. Історичний аспект розвитку парламентських республік

1.2. Визначення поняття «парламентська республіка»

РОЗДІЛ 2. ХАРАКТЕРИСТИКА ТА РОЗВИТОК ПАРЛАМЕНТСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ

2.1 Загальна характеристика парламентської республіки

2.2 Розвиток ідеї парламентської республіки

2.3 Країни з парламентською республікою

РОЗДІЛ 3. СИСТЕМА УПРАВЛІННЯ В ПАРЛАМЕНТСЬКІЙ РЕСПУБЛІЦІ

3.1 Структура та роль парламенту

3.2 Механізм управління

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

 

ВСТУП

 

Актуальність теми зумовлено тим, що ґрунтовне вивчення та розуміння сутності парламентаризму є вкрай необхідним для України, адже в межах Європейського континенту міжнародне співробітництво здійснюється державами, де протягом багатьох років утверджуються демократичні режими, де принципи народного суверенітету і народовладдя закріплюються на конституційному рівні і виражаються в праві народу керувати державою через обраних представників, тобто через представницьку систему влади.

Участь України в міжпарламентських відносинах зумовлює необхідність ґрунтовного вивчення засад, на яких ґрунтується робота сучасних європейських органів міжпарламентського співробітництва. Зазначене дослідження, безумовно, слід розпочати з визначення поняття та вивчення історії становлення сучасного європейського парламентаризму, який є основою діяльності всіх парламентських органів європейських міжнародних організацій.

Парламентаризм, під яким слід розуміти представницькі основи у формуванні державної влади та управління, є історико-правовим явищем, наслідком розвитку суспільно-політичних систем. Його поява, розвиток і становлення пов’язане з виникненням, розвитком і становленням держав. Крім того, парламентаризм, як і будь-яке інше суспільне явище, має своє підґрунтя, генотип якого сформувався на ранніх етапах історії суспільного буття людини.

Започаткували, а потім і продовжили дослідження проблематики парламентаризму Л. Дугі, М. Оріу, В. Орландо, А. Л. Лоуелл, Х. Єллінек, М.М. Коркунов, Б.М. Чичерін С. Баламезов, В.Д. Бабкіна, М.І. Козюбра, В.В. Копєйчиков, М.І. Мироненко, Є.В. Назаренко. Дослідження теорії та практики парламентаризму сприяють праці вітчизняних політологів І.В. Процюк [20], В.М. Шаповал [17], Вегеш М.М. [7], О.В. Петришин [15] та ін.

Мета дослідження дати основні характеристики парламентській республіці.

Виходячи з мети, нами поставлені наступні завдання:

1. проаналізувати історичний аспект розвитку парламентських республік;
2. визначення поняття “парламентська республіка;
3. дати основні характеристики парламентської республіки;
4. дослідити розвиток ідеї парламентської республіки;
5. розглянути країни з парламентськими республіками;
6. визначити структуру та роль парламенту;
7. ознайомитись з механізмом управління.

Об’єктом дослідження  є розвиток та становлення парламентаризму як основної форми державного правління.

Предмет дослідження основні механізми управління та структура парламентаризму

Методи дослідження. У процесі дослідження розвитку та становлення парламентаризму  використовувалися загальнонаукові методи пізнання дійсності, такі як: узагальнення, порівняння та систематизація.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку бібліографічних посилань використаних джерел та додатку. Список бібліографічних посилань використаних джерел включає 28 найменуваннь.

 

РОЗДІЛ 1.ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ ПАРЛАМЕНТСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ

1.1. Історичний аспект розвитку парламентських республік

 

Парламентаризм має досить давнє підґрунтя, початком якого можна вважати виникнення представницьких інститутів у Стародавній Греції та Стародавньому Римі. Проте важливо зазначити, що представницькі інституції згаданих античних держав, їх склад і діяльність були обмежені інтересами суто привілейованої частини тогочасного суспільства. Вважається, що ідеї парламентаризму та представницької політики сягають глибокої давнини.

Тут прийнято виділяти Аристотеля і Платона, у філософських трактатах яких містяться ідеї демократичної більшості. Найпершим урядовим органом управління, що має чітко виражені законодавчі повноваження, можна назвати Народні збори Стародавньої Греції; Сенат у Стародавньому Римі, який став вищим державним органом республіки 13 Перший Європейський парламент зібрався у 930 р. в Ісландії, яка була датською колонією, і мав назву Альтингет.

Однак загальновизнано вважати батьківщиною сучасного парламентаризму Англію. Саме в Англії в 1215 році була прийнята Велика хартія свобод, згідно з якою влада короля обмежувалася зустрічами з найбільшими землевласниками – феодалами, представниками вищого духовенства і графствами.

Характеризуючи європейські представницькі органи феодальної доби, слід зазначити, що їх також не можна визначити як органи народного представництва в сучасному розумінні. Зазначені державні представницькі установи будувались, як і в давнину, на принципі представництва лише вузьких частин інтересів населення. Уповноважені особи, які брали участь у тогочасних представницьких органах, походили з тогочасних вищих кіл.

Власне, термін «парламент» вперше з’явився у феодальні часи і позначав судовий орган Франції XIII ст., який за своєю природою не мав ознак представницького інституту. Як назву безпосередньо представницького органу, термін «парламент» вперше був використаний в Англії в 1275 році і позначав Велику раду Королівства, яка мала певною мірою представницький характер і включала монарха і найвпливовіших феодалів.

Якщо появу перших представницьких органів можна вважати зародженням і передісторією парламентаризму, то шлях становлення і розвитку ідеї сучасного парламентаризму починається безпосередньо з XII ст., коли було засновано перший державний представницький орган – іспанські кортеси  на території Європи, а трохи пізніше перші політичні тези проти необмеженої королівської влади та прийняті відповідні трактати. Можна сказати, що вже в той час активно пропагувалась ідея про те, що законодавча влада повинна належати не одній особі, а «царю, кращим людям і народу».

Подальший активний розвиток ідеї парламентаризму отримали в так звану нову історичну добу, тобто період історії людства, який почався у зв’язку з першими буржуазними революціями. У Європі XVII-XVIII ст. під час буржуазно-демократичних революцій ідея парламентаризму була теоретично обґрунтована в рамках концепції поділу влади, доктрини народного суверенітету та верховенства права. Ці ідеї вперше були висвітлені в працях таких вчених. як Б. Спіноза, Т. Гоббс, Д. Локк, С.Л. Монтеск’є, Е. Сісса [2].

 

РОЗДІЛ 2. ХАРАКТЕРИСТИКА ТА РОЗВИТОК ПАРЛАМЕНТСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ

2.1. Загальна характеристика парламентської республіки

 

Характерними ознаками парламентської республіки є:

1. Главою парламентської республіки є президент, який обирається або парламентом, або спеціально створеними зборами. Функції президента суто представницькі: він може представляти країну в міжнародних відносинах, звертатися з посланням до народу, скріплювати своїм підписом закони, використовувати право відкладального вето тощо.
2. Уряд формується на парламентській основі, тобто складається з представників однієї або кількох партій, які мають більшість у Риксдазі. У більшості країн членство в уряді сумісне зі збереженням депутатського мандата. Це дозволяє завдяки наявності в уряді лідерів правлячих партій, найвпливовіших депутатів, здійснювати контроль за діяльністю парламенту. Склад уряду повністю відображає партійну структуру парламенту.
3. Ключовою особою в парламентській республіці є прем’єр-міністр (канцлер), який зазвичай є лідером партії, що перемогла на виборах. І хоча офіційно канцлер не є главою держави, насправді він є першою особою в політичній ієрархії.
4. Уряд парламентської республіки відповідальний перед парламентом і може бути ним звільнений. Це урядова криза. Однак у парламентській республіці може виникнути парламентська криза, яка призведе до розпуску парламенту та призначення дострокових виборів [7].

Парламентські країни — це країни, в яких уряд формується безпосередньо парламентською більшістю, глава держави (президент або монарх) лише формально затверджує його обрання і не може усунути членів уряду з посади без санкції прем’єр-міністра.

Розподіл державної влади (“м’який”, “гнучкий” або “частковий”) у парламентській республіці має переважно інституційний характер: парламент є інститутом законодавчої влади, а уряд – інститутом виконавчої влади. Функціональний аспект менш зрозумілий, оскільки, по-перше, уряд формується парламентським шляхом; по-друге, прем’єр-міністр є міністром, а члени уряду – переважно члени парламенту; по-третє, існує конституційно закріплений механізм тісної взаємодії органів законодавчої та виконавчої влади.

Думки про природу форм правління сьогодні базуються на методах розподілу влади, які закладені в організації самого правління. Поділ влади може бути жорстким – у цьому випадку акцент робиться на взаємозалежності виконавчої та законодавчої влади (президентські форми влади). Поділ влади може бути м’яким – у цьому випадку акцент робиться на взаємодії виконавчої та законодавчої влади через посередництво уряду перед парламентом (парламентські форми правління). Звичайно, мова йде про теоретичні моделі, практичне застосування яких потребує відповідної адаптації[8].

Для парламентських республік характерний розподіл функцій між главою держави (президентом) і виконавчою (главою уряду). Відповідно, президент призначає голову та частину членів уряду за погодженням з парламентом, а решту членів уряду – за поданням глави уряду, який відповідальний перед парламентом. Президент не може усунути главу уряду на власний розсуд, він не має права вето на прийняті парламентом закони, його укази не мають сили закону. Розпуск парламенту президентом можливий, якщо він висловить недовіру уряду. Введення надзвичайного стану є лише правом парламенту, у зовнішньополітичній сфері президент представляє державу і узгоджує свої дії із зовнішньополітичним курсом уряду [9, 10, с.44].

Загалом усі варіанти парламентського правління прийнятні лише для країн з авторитетними конкурентоспроможними партіями, які на основі відчутної суспільної підтримки та взаємних компромісів можуть сформувати ефективну коаліцію в парламенті, а згодом і уряд [11, c.179].

 

2.2. Розвиток ідеї парламентської республіки

 

Ідея парламентаризму в його сучасному розумінні виникла на чітко визначеному етапі розвитку суспільства в конкретних історичних умовах, а саме в період переходу національних економічних систем до капіталістичного виробництва. Прогресивність і революційність ідеї парламентаризму полягала насамперед у тому, що був сформульований спосіб політико-правової організації суспільства, який дає можливість розвитку нових буржуазних відносин.

Це в свою чергу викликало необхідність обмеження монархічної влади, заснованої на старих релігійних традиціях і феодальних економічних відносинах. Вирішення цих завдань вбачалося у формуванні та розвитку представницького інституту, який має вже не консультативну функцію, як раніше, а законодавчу, тобто, по суті, має право визначати цілі в межах національної системи. суспільного самоврядування [12].

 Загальновідомо, що поділ влади є одним із основних принципів демократії, а характер співвідношення законодавчої та виконавчої влади є основою для поділу політичних систем на парламентську та президентську. Парламентська форма правління є традиційною для країн Західної Європи, де вона виникла історично і закономірно в ході загальнодемократичних перетворень, що завершилися наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст.

 

РОЗДІЛ 3. СИСТЕМА УПРАВЛІННЯ В ПАРЛАМЕНТСЬКІЙ РЕСПУБЛІЦІ

3.1. Структура та роль парламенту

 

Одним із вихідних пунктів характеристики парламентаризму як загального явища та визначення особливостей представницьких органів для конкретних країн є їх побудова. У свою чергу, основною ознакою побудови парламентів у значній кількості країн є однопалатність, або двопалатність.

В англосаксонському праві парламент є тристоронньою установою, до складу якої входять глава держави (Велика Британія, Індія), палата лордів і палата громад; або подвійна інституція – включає президента та існуючу палату (Танзанія згідно з Конституцією 1977 р.). У континентальному праві (Німеччина, Франція) розуміють дві палати парламенту, тоді як глава держави не є складовою частиною парламенту.

Іноді однопалатний законодавчий орган називають парламентом (Україна). Історії відомі три (80-90 рр. ПАР), шість (Югославія 70-х рр.) палатні парламенти, існування двох або однієї палати в палаті вождів (країни Африки та Океанії). Сучасні парламенти складаються з однієї або двох палат, хоча в історії відомі випадки трипалатних, шестипалатних парламентів.

Спочатку парламент Великої Британії був однопалатним, а в середині 14 століття він став двопалатним  в результаті компромісу між двома соціальними групами (аристократією і буржуазією). Двопалатність у країнах із парламентською системою була гарантією від поспішного прийняття рішень депутатами нижньої палати. За традицією, верхня палата була більш консервативною, захищала традиції, а нижня – більш демократичною і прогресивною. Таким чином вони ніби досягли балансу.

Однопалатні парламенти були створені в Європі в період буржуазних революцій, вони були більш мобільними і пристосованими до реалізації революційних ідей, але в деяких країнах вони перевищили свої повноваження і перетворилися на знаряддя деспотизму. У США однопалатний Конгрес трансформувався в двопалатний, а у Франції після сильних революційних потрясінь відбулися зміни. Перевагою двопалатного парламенту було те, що верхня палата стримувала нижню палату від непродуманих і жорстких рішень.

У країнах з федеральною формою правління майже завжди існує спеціальна друга палата для представлення інтересів суб’єктів федерації (США, Австралія, Австрія, Венесуела, Індія, Мексика та ін.) На думку деяких авторів, однопалатні парламенти є більш ефективними і відповідають демократичному устрою та єдиному національному складу населення, їхня законодавча процедура не така складна, як у двопалатному парламенті.

Але слід зазначити, що двопалатність парламенту відповідає потребам федеративного устрою держави і запобігає поспішним рішенням. У двопалатних парламентах існують дві моделі відносин між палатами: рівноправна та нерівна. Наприклад, у Сполучених Штатах дві палати Конгресу мають рівні повноваження в законодавчій сфері, але нижня палата має виключні повноваження у фінансовій сфері, а верхня палата ратифікує міжнародні договори, затверджує призначення посадових осіб і виконує роль суду в процедурі імпічменту.

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!