Курсова робота “Правове забезпечення трансформації комунальної власності на землю в Україні”

ЗМІСТ

 

ВСТУП

І. Теоретичні та законодавчі основи становлення права комунальної власності на землю в Україні

1.1. Поняття та юридична природа права комунальної власності на землю в Україні

1.2. Законодавчі засади формування та трансформації комунальної власності на землю в Україні

ІІ. Правовий механізм становлення права комунальної власності на землю в Україні

2.1. Правові засади реалізації права комунальної власності на землю територіальними громадами

2.2.Правове забезпечення розмежування земель державної та комунальної власності в умовах адміністративно-територіальної

реформи

2.3.Правове забезпечення передачі земель колективної власності до власності територіальних громад

III. Зарубіжний досвід формування комунальної власності на землю

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

ВСТУП

 

Актуальність дослідження. Україна, подібно багатьом іншим країнам, стикається з великими викликами у сфері земельних відносин, особливо в контексті перехідного періоду та постійних змін у політичній, економічній та соціальній сферах. Проблема правового забезпечення трансформації комунальної власності на землю набуває особливої актуальності в звязку зі стрімкими змінами у власницькій структурі земельних ресурсів та необхідністю адаптації законодавства до нових реалій.

У контексті децентралізації та реформування місцевого самоврядування, місцеві органи влади набувають більшого впливу на управління земельними ресурсами. Відповідно, виникає потреба у визначенні чітких правових механізмів трансформації комунальної власності на землю, а також в розробці ефективних інструментів регулювання земельних відносин на місцевому рівні.

Крім того, забезпечення сталого розвитку сільських територій та розбудови інфраструктури стає нагальною проблемою, і правове регулювання власності на землю в цьому контексті виступає однією з ключових складових успішної реалізації цієї мети.

Отже, у зв’язку зі складністю сучасних викликів, розгляд теми «Правове забезпечення трансформації комунальної власності на землю в Україні» стає важливим не лише з науково-дослідницької точки зору, але й з практичного погляду для подолання системних проблем та досягнення сталого розвитку країни.

Теоретико-правові дослідження права комунальної власності власності на землю знайшли своє відображення в сучасних наукових працях В. Андрейцева, Т. Барабаш, Ю. Крнєєва, І. Костяшкіна, А Кулинич, А. Маковецького, А. Мірошниченко, В. Носіка, А. Шеремета та інших.

Метою курсової роботи є розгляд правового аспекту трансформації комунальної власності на землю в Україні з метою визначення основних проблем, які існують у цій сфері, та запропонування шляхів їх вирішення.

Для доссянення мети визначено такі основні завдання:

1. з’ясувати сутність поняття та юридичну природу права комунальної власності на земю в Україні;
2. визначити законодавчі засади формування та трансформації комунальної власності на земілю в Україні;
3. дослідити правові засади реалізації права комунальної власності на землю територіальними громадами;
4. проаналізувати правове забезпечення розмежуввання земель державної та комунальної власності в умовах адміністративно-територальної реформи;
5. охарактеризувати правове забезпечення передачі земель колективної власності до власності територіальних громад;
6. розкрити особливості формування земель комунальної власності на землю закордоном.

Об’єктом дослідження є процес трансформації комунальної власності на землю в Україні.

Предметом дослідження – правове забезпечення цього процесу, включаючи нормативно-правову базу, яка регулює відносини власності на земельні ділянки, механізми її впровадження та проблеми, що виникають у процесі реалізації цих прав.

Методи дослідження У даній роботі використовуються методи аналізу та синтезу нормативно-правових актів, порівняльного правознавства, діалектичний та догматичний методи.

Структура курсової роботи. Дослідження складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Список використаних джерел включає 29 найменування на  3-х сторінках.

 

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ТА ЗАКОНОДАВЧІ ОСНОВИ СТАНОВЛЕЕННЯ ПРАВА КОМУНАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ В УКРАЇНІ

1.1. Поняття та юридична природа права комунальної власності на землю в Україні

 

Земельні ресурси України є найціннішим активом держави. Цінність землі як національного багатства полягає в її багатофункціональному призначенні. Навкруги нас немає нічого більш вічного, необхідного та незамінного, як земля. Вона є основним засобом виробництва в сільському господарстві та просторовою основою для розміщення і розвитку всіх інших галузей економіки.

Про величезне значення землі говорить і те, що вона не є продуктом людської діяльності, вона – творіння самої природи, а тому збільшити запаси земельних ресурсів за бажанням чи потребою людини неможливо. Збільшення населення світу вимагає особливої уваги до раціонального використання і охорони земельних ресурсів, оскільки потрібно буде задовольняти потреби населення у сільськогосподарській продукції і створювати сприятливі умови для проживання людей [3, с. 2].

Поняття «земля» в залежності від контексту використовується у багатьох розуміннях: (1) як планета, (2) як суходіл, (3) як ґрунти – верхній шар земної поверхні, придатний для життя рослин, (4) як економічна категорія – загальний засіб праці і основний засіб виробництва у сільському господарстві, (5) як територія з угіддями, якою хтось володіє, територія з правовим режимом, тощо [9, с. 12].

В межах одного розуміння можуть також існувати різні підходи до наповнення поняття «земля» конкретним змістом. Тому розуміння поняття «земля», використане при визначенні предмету земельного права, потребує уточнення.

У законодавстві поняття «земля» тлумачиться як поверхня суші з ґрунтами, корисними копалинами та іншими природними елементами, що органічно поєднані та функціонують разом з нею (ст. 1 Закону України «Про охорону земель») [26].

У доктрині земельного права заявлено різні підходи до змісту поняття «земля». Так, М. Шульга визначає землю як найважливішу складову частину навколишнього природного середовища, що є частиною земної кори, яка є просторовою основою ландшафту, розташованою над надрами, що використовується як засіб виробництва в сільському та лісовому господарстві або як місце розташування різноманітних об’єктів [19, с. 43].

Інший підхід до визначення поняття «земля» застосовано авторами Науково-практичного коментаря до Земельного кодексу України, а саме: поняття «земля» вживається в розумінні земної поверхні та простору над та під нею на висоту та глибину, необхідні для використання земельної ділянки за цільовим призначенням (зокрема забудови), з ґрунтовим покривом у межах цього простору включно [17, с. 17].

Водночас наведені позиції науковців, а також нормативні визначення недостатньо повно відбивають юридичні властивості землі саме як об’єкта права власності Українського народу.

Ознаки землі як об’єкта права власності Українського народу запропоновано В. Андрейцевим. На його думку, поняття «земля» має розумітися як головна територіально просторова частина довкілля (навколишнього природного середовища) у межах території України, національне багатство Українського народу, матеріальна основа територіальної цілісності, суверенітету і національної безпеки держави [1, с. 14].

 

1.2. Законодавчі засади формування та трансформації комунальної власності на землю в Україні

 

Законодавство України у сфері формування та трансформації комунальної власності на земельні ділянки є важливим і складним аспектом державного управління, оскільки воно визначає правові механізми та процедури, які регулюють власність та користування землею. Відповідно до законодавства, комунальна власність на земельні ділянки може бути формована через різні правочини, такі як надання, обмін, відчуження та інші.

Основними законодавчими актами, які регулюють сферу формування та трансформації комунальної власності на земельні ділянки в Україні, є:

• Конституція України [11];
• Земельний кодекс України [7];
• ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні» [25];
• ЗУ «Про землеустрій» [23];
• ЗУ «Про місцеві державні адміністрації» [24];
• ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин».

Так, у статті 133 Констритуції України [11] зазначено, що «місцеве самоврядування є формою вираження права на самовизначення територіальних громад та забезпечується відповідно до закону».

Земельний кодекс України [7], зокрема стаття 4 визначає, що земля в Україні є національним надбанням, і її використання та охорона здійснюються в інтересах всього українського народу. У статті 6 також встановлено, що власність на землю може належати державі, територіальним громадам, юридичним та фізичним особам відповідно до закону.

У Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» також регламентує, що «межі територій громад визначаються органами місцевого самоврядування відповідно до закону» (стаття 10). Стаття 34 цього ж Закону визначає, що майно, що перебуває в комунальній власності, включає в себе земельні ділянки, землі сільськогосподарського призначення, а також інші земельні ділянки, які належать до територій громад [25].

У Законі України «Про землеустрій» [23] встановлено порядок проведення землеустрою, який включає в себе формування та трансформацію комунальної власності на землю. Він регламентує процедури та умови землеустрою, визначає механізми відведення та перерозподілу земельних ділянок.

Закон України «Про місцеві державні адміністрації» [24] визначає роль та функції органів державної влади у сфері управління земельними ресурсами на місцевому рівні. Він встановлює компетенцію місцевих державних адміністрацій у здійсненні земельної політики та регулює їх взаємодію з органами місцевого самоврядування в питаннях землекористування.

 

РОЗДІЛ 2. ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ СТАНОВЛЕННЯ ПРАВА КОМУНАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ В УКРАЇНІ

2.1. Правові засади реалізації права комунальної власності на землю територіальними громадами

 

В сучасному суспільстві право комунальної власності на землю є однією з ключових складових механізму управління земельними ресурсами. У ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» [25] зазначається, що територіальною громадою є жителі, об’єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об’єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

І. Каракаш під територіальною громадою розуміє не адміністративно-територіальну одиницю і не створені нею органи місцевого самоврядування, а об’єднання жителів у межах адміністративно-територіальної одиниці. При цьому територіальні громади виступають первинними носіями прав місцевого самоврядування і суб’єктами повноважень щодо володіння, користування та розпорядження об’єктами, розміщеними на їхній території [10, с. 223].

Вчені виокремлюють дві кваліфікаційні ознаки територіальної громади, з яких одна легальна (це об’єднання жителів у межах адміністративно-територіальної одиниці), а інша доктринальна (це первісний носій прав на землі комунальної власності). Продовжуючи логічний ланцюжок, цілком слушно припустити, що похідними (вторинними) суб’єктами виступатимуть створені територіальними громадами органи місцевого самоврядування, наділені делегованими повноваженнями.

Дещо інше визначення містить термінологічний словник Концепції адміністративної реформи в Україні (розд. VII), у якому під територіальною громадою розуміється спільнота мешканців, жителів населених пунктів (сіл, селищ, міст), об’єднана загальними інтересами власного життєзабезпечення, самостійного, в межах законів, вирішення питань місцевого значення як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування [20, с. 69].

Територіальні громади, будучи основними ланками місцевого самоврядування, мають важливу роль у реалізації цього права та забезпеченні належного використання та охорони земельних ділянок.

Варто відзначити, що у наукових колах «реалізацію права» визначають як: «процес здійснення правових розпоряджень за поведінки суб’єктів (право реалізується у поведінці людини та забезпечується гарантіями з боку держави), а також як зовнішній прояв правового регулювання, і кінцевий результат правового регулювання» [3, с. 7].

За цивільним законодавством під реалізацією права розуміють «складний процес, до якого відносять:

1) механізми реалізації права;

2) форми реалізації права» [6, с. 176].

Надаючи визначення «механізму реалізації права» у наукових колах вважають, що це «особлива правова категорія системного механізму дії права, блок регулятивних та охоронних правових засобів різного рівня, за допомогою яких об’єктивне та суб’єктивне право втілюються у життя, у фактичний поведінці суб’єктів» [4, с. 23].

Функціонування механізму реалізації права у процесі практичного здійснення суб’єктивних прав та обов’язків відрізняється значною своєрідністю. Використання правових засобів у реалізації права має «матеріальне» продовження, і зрештою, включає речові елементи, втілюється у вольовій діяльності суб’єктів, тобто. залежить від людського фактору [9, с. 35].

Завдання реалізації права полягає в тому, щоб ефективно без будь-якого відхилення в режимі існуючої законності переводити приписи правових норм у правомірну поведінку суб’єктів. Правові розпорядження, що у силі, підлягають безумовної реалізації. Змінити характер правомірної поведінки, у заданій соціальній ситуації суб’єкти права можуть лише через впливом геть законодавчий процес, через зміну самої правової матерії.

Початковими елементами реалізації права є умови: юридична норма та соціальна ситуація. Вихідним початком реалізації права виступає – правова норма, розрахована на застосування у певній ситуації. Кінцевим результатом цієї реалізації виступає досягнення соціальних цілей. При цьому треба чітко розрізняти кінцевий результат (соціальна мета), яку переслідує суспільство чи держава (при формуванні певної правової норми), та результат, якого прагне досягти соціальний суб’єкт.

 

2.2. Правове забезпечення розмежування земель державної та комунальної власності в умовах адміністративно-територіальної реформи

 

Однією з найбільш гостріших сучасних проблем, які вирішуються в ході адміністративно-територіальної реформи є правове забезпечення розмежування земель державної та комунальної власності.

Варто зазначити,  що 27 травня 2021 року, набирав чинності  Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин», що містила певні зміни у правовому забезпеченні розмежування земель державної та комунальної власності Земельного кодексу України.

А. Маковецький зазначає, що розмежування земель державної та комунальної власності відбувається відповідно до таких принципів:

• забезпечення безпеки держави;
• поєднання місцевих і державних інтересів;
• забезпечення рівності права власності на землю територіальних громад і держави;
• обґрунтованості;
• безоплатності;
• досягнення збалансованого співвідношення екологічних та економічних інтересів суспільства, забезпечення раціонального використання та охорони земель [16, с. 226].

З дня набрання чинності «Перехідних положень» Земельного кодексу України, землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад, крім земель:

а) що використовуються органами державної влади, державними підприємствами, установами, організаціями на праві постійного користування (зокрема земельних ділянок, що перебувають у постійному користуванні державних лісогосподарських підприємств та земель водного фонду, що перебувають у постійному користуванні державних водогосподарських підприємств, установ, організацій, Національної академії наук України, національних галузевих академій наук);

б) оборони;

в) природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення в межах об’єктів і територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, лісогосподарського призначення;

г) зони відчуження та зони безумовного (обов’язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи;

ґ) під будівлями, спорудами, іншими об’єктами нерухомого майна державної власності;

д)  під об’єктами інженерної інфраструктури загальнодержавних та міжгосподарських меліоративних систем державної власності;

е) визначених у наданих до набрання чинності цим пунктом дозволах на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, наданих органами виконавчої влади з метою передачі земельних ділянок у постійне користування державним установам природно-заповідного фонду, державним лісогосподарським та водогосподарським підприємствам, установам та організаціям, якщо рішення зазначених органів не прийняті.

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!