Курсова робота “Українська держава та право періоду Центральної ради”

ЗМІСТ

 

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ ПЕРІОДУ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ 

1.1. Органи УНР періоду Центральної Ради та їх компетенція 

1.2. Територіальний устрій УНР періоду Центральної Ради 

РОЗДІЛ II. УСТАНОВЧІ ДОКУМЕНТИ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ 

2.1. Зміст Універсалів Центральної Ради та їхнє значення у розбудові держав 

2.2. Основи конституційного забезпечення прав та свобод громадян УНР часів Центральної Ради 

РОЗДІЛ IIІ. ОСОБЛИВОСТІ СИСТЕМИ ПРАВА УНР ЧАСІВ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ 

3.1. Джерела права УНР часів Центральної Ради 

3.2. Окремі  галузі та інститути права УНР часів Центральної Ради 

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

ВСТУП

 

Актуальність теми. Поточні суспільні відносини характеризуються активністю світових геополітичних трансформацій, які називають «часом потрясінь». Для України період утвердження як держави синхронізувався з активними спробами відмовитися від радянських правових тенденцій, реформувати законодавство у напрямі, націленому на євроінтеграцію. Першим кроком до такого курсу став вступ України до Ради Європи у 1995 році, а з 2014 року українська спільнота спостерігає за розвитком відносин України та Європейського Союзу.

Проте необхідним у процесі формування нових концепцій та напрямів державотворення є звернення до історичних витоків. Вивчення історії держави і права Української є місцем для збагачення нашого розуміння української історії та державності, а також може допомогти знайти рішення для сучасних проблем.

Українська Народна Республіка є феноменом національної історії, адже стала однією із перших східноєвропейських держав, яка намагалася встановити демократичні засади правління та отримати міжнародно-правове визнання, а також свій законодавчий, урядовий та судовий апарат, який став основою для розвитку правової системи незалежної держави. Також ретроспективний погляд на становлення Української держави може допомогти подолати поточні сучасні виклики, з якими стикається Україна наразі. Досі актуальними, наприклад, є проблеми децентралізації, розвитку міжнародних відносин у часі війни,  забезпечення права національних меншин, національний захист  прав людини, зокрема природних та громадянських.

Ступінь дослідженості. Тему Української держави та Української Центральної Ради науковці вивчають вже не один десяток років, адже ця тема підводить до існування сучасної України, прав та свобод,що сформувалися в ній.

На сьогодні є чимало статей, монографій, історичних праць, які висвітлюють життя та час «правління» Михайла Грушевського, мабуть, найголовнішої постаті періоду Української Народної Республіки. Відповідно, Любомир Винар написав першу в Україні книгу історика із США – «Силуети епох», до якої входить робота « Найвидатніший історик України Михайло Грушевський». Бібліографія праць про Михайла Грушевського цього ж історика висвітлює надбання видатної постаті, посібник « Михайло Грушевський – історик і будівничий нації» В. Матяш ознайомлює із життям та творчістю українського вченого,його роллю у створенні УНР.

Ще не менш важливим є те, що історики присвятили багато робіт Українській державі та Центральній Раді. Дослідження проводились і з соціальної точки зору, і з економічної та культурної – загалом усіх цікавив саме цей державотворчий процес Української Народної Республіки. Серед праць можна виділити політичну енциклопедію «Українська Народна Республіка» В. Солдатенко, О.Мироненко «Свiточ укpаїнської деpжавностi: Полiтико-пpавовий аналiз дiяльностi Центpальної Ради», В.Верстюк «Діячі Української Центральної Ради», Р.Іванченко «Нове державницьке воскресіння України» та багато інших робіт.

Мета роботи полягає у дослідженні Української держави та права періоду Центральної Ради.

Досягнення означеної мети відбувалося шляхом розв’язання таких завдань:

1. Здійснити загальну характеристику органів УНР періоду Центральної Ради та визначити їх компетенцію;
2. Дослідити територіальний устрій УНР періоду Центральної Ради;
3. Встановити зміст Універсалів Центральної Ради та їхнє значення у розбудові держави.
4. Визначити основи конституційного забезпечення прав та свобод громадян УНР часів Центральної Ради;
5. Дослідити джерела права УНР часів Центральної Ради;
6. Схарактеризувати окремі галузі та інститути права УНР часів Центральної Ради.

Об’єкт дослідження – історія української державності та права ХХ століття.

Предмет дослідження – Українська держава та право періоду Центральної Ради.

Методи дослідження: філософські: діалектичний, синергетичний –дослідження Української держави та права періоду Центральної Ради як динамічної категорії розвитку, метафізичний – дослідження Української держави та права періоду Центральної Ради як сталого явища. загальнонаукові: аналіз, синтез – при дослідженні актів та норм права Української держави та періоду Центральної Ради.

Джерела дослідження. Джерелами дослідження слугували наукові статті, підручники,  історичні нормативно-правові акти, монографії, інші публікації.

Практичне значення отриманих результатів полягає у можливості їх використання у ЗВО при викладанні окремих дисциплін, зокрема «Історія права», «Історія держави», «Історія держави та права України».

Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, шести підрозділів, списку використаної літератури. Обсяг основної частини роботи становить 30  сторінок.

 

РОЗДІЛ І. ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ ПЕРІОДУ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

1.1. Органи УНР періоду Центральної Ради та їх компетенція.

 

М. Грушевський справедливо зазначав, що перед Центральною радою постало завдання «забезпечити волю України, відновити її старе народовладдя, право народу правити самому всіма своїми справами. Для цього, як упав старий режим, українці всіх партій і напрямків постановили об’єднатися у спільній одностайній політичній організації на весь час, поки буде досягнена спільна широка національно-територіальна автономія України в федеративній республіці російській» [1, с. 6].

Центром об’єднання було Товариство українських поступовців, за ініціацією якого відбулося скликання членів Товариства, українських студентів, військовиків та представників соціалістичних партій. Внаслідок зборів 3-4 березня 1917 року було засновано Українську Центральну Раду(УЦР) [2, с. 1]. Початковим оформленням УЦР займався організаційний  комітет, головними членами якого були Д.Дорошенко, Д.Антонович, М. Махновський та інші учасники.До президії Центральної Ради увійшли М. Грушевський (голова), М. Науменко (заступник голови), Д. Антонович (товариш голови), С. Веселовський (писар) та П. Коваль (скарбник), а також голови дев’яти комісій, які були створені на зразок окремих міністерств [2, с. 1].

Комісії, такі як фінансова, правнича, шкільна, агітаційна, редакційна, друкарських справ, маніфестаційна, інформаційне бюро та прес-бюро, були сформовані на початковому етапі становлення Центральної Ради. У той час на керівництві Центральної Ради складалася Управа, про склад і обов’язки якої немає точної інформації. Центральна Рада стала повноцінним легітимним представницьким органом після її офіційного перевибору на Всеукраїнському національному конгресі (з’їзді) 6-8 квітня 1917 року. Перший Всеукраїнський військовий з’їзд і Перший Всеукраїнський селянський з’їзд також визнали Центральну Раду  керівним органом українського народу [2, с. 1].

П. Христюк, член Центральної Ради, генеральний писар і історик державотворення України, визначив принципи формування Центральної Ради на початковому етапі. За словами Христюка, Центральна Рада була створена за зразком російських «комітетів об’єднаних громадських організацій», але з різницею у тому, що Рада мала бути всеукраїнською, а не міською чи губерніальною [3, с. 15]. На початку свого існування до складу Ради увійшли делегати українських культурно-просвітних, громадських і політичних установ, а також представники політичних партій, кооперації, духовенства, вчителів, студентів і вояків. На той момент Рада не мала виробленого плану діяльності і усталеного складу. Проте це вийшло на добре, оскільки склад Ради, її завдання і методи роботи еволюціонували разом з розвитком української революції без великих внутрішніх перешкод [2, с. 1].

Для з’ясування складу та функцій служб діловодства представницького органу важливо визначити його структуру та управлінські функції. Відправною точкою організаційної роботи Центральної Ради було рішення Національного Конгресу, яке передбачало, що Центральна Рада розвиватиметься як національний парламент. Пізніше з’явилися президія та постійні комісії Центральної Ради, а також апарат та кошти, хоча фінансові труднощі відчутно впливали на її роботу. Була вирішена проблема правової основи, коли у резолюціях Національного Конгресу Центральній Раді доручалося створити комітет для розробки статуту автономної України [4, с. 72].

Першим узагальнюючим документом, який регламентував діяльність Центральної Ради, став «Наказ Українській Центральній Раді» від 5 травня 1917 року, що закріпив існуючий порядок та визначив повноваження та механізм функціонування різних органів. Таким чином, Центральна Рада швидко завершила перший етап своєї організаційної діяльності, а її вплив зросла настільки, що М. Грушевський визнав за можливе говорити про «Тимчасовий Український уряд» [5, с. 7]. Комітет (Виконавчий комітет) Української Центральної Ради був створений 8 квітня 1917 року на перших загальних зборах Центральної Ради. Йому було покладено оперативне керівництво поточною роботою в період між сесіями Центральної Ради. Комітет складався з голів, двох депутатів та 17 членів, які обиралися головами різних комісій та її секретарів. Він формував порядок денної сесії УЦР, складав проекти робочих рішень, керував фінансами та листувався з провінцією. Для вирішення окремих справ і підготовки питань на розгляд сесії створені постійні та тимчасові комісії [5, с. 6].

На кінець квітня 1917 року склад Комітету збільшився до 33 осіб. Після створення виконавчого органу Центральної Ради – Генерального секретаріату – Комітет не було ліквідовано. Його повноваження та членство визначала Постанова Української Центральної Ради від 28 червня 1917 року «Про компетенцію й склад Комітету Української Центральної Ради». У цій постанові його визнано постійно діючим виконавчим органом із законодавчими функціями, чергові збори якого відбувалися б раз на тиждень. Склад Комітету виділився в 40 осіб, від фракції Центральної Ради, президії Центральної Ради, пленуму та кожного з Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів [2, с. 1]. У липні 1917 року Комітет Центральної Ради був перейменований на Малу Раду, а президія Центральної Ради стала одночасно президією Малої Ради. Мала Рада складалася за принципом пропорційності між фракціями, які увійшли до Центральної Ради. У липні 1917 року на засіданні Центральної Ради обговорювалося питання про розмежування функцій Малого Ради та Генерального секретаріату.

Мала Рада отримала практично всі функції свого попередника – Комітету Центральної Ради, а представникам Генерального секретаріату було відмовлено у правовому вирішальному голосі на засіданнях Малої Ради. Фактично між сесіями Центральної Ради Мала Рада виконувала законодавчі функції. У серпні 1917 року склад Малої Ради було збільшено до 60 членів за рахунок національних меншин, а відтоді її склад зростав, зокрема він становив 82 особи з січня 1918 року [7, с. 258].

Мала Рада збиралася як на чергові, так і на надзвичайні збори. Важливі законодавчі рішення ухвалювалися 2/3 голосів загальної кількості депутатів Малої Ради, а меншою – 1/2. Голосування були як відкриті, так і закриті або поіменні. Голова Малої Ради скликав і вів самі збори, пропонував порядок денний, регулював перебіг обговорення тих чи інших питань, підсумків Разом із тим регламентом не було передбачено підзвітність Малої Ради Великої (тобто сесії Центральної Ради) [7, с. 259]. І хоча Мала Рада й інформувала Великі збори про свою діяльність, вона аж ніяк не відповідала за них перед Центральною Радою. Отже, за короткий термін Мала Рада, як зазначив її член А. Гольденвейзер стала «номінально верховним органом української влади».

Щодо виконавчих органів влади, після ухвалення 10 червня 1917 року першого Універсалу, який проголошував автономію України, Комітет Центральної Ради прийняв 15 червня рішення про створення Генерального секретаріату Української Центральної Ради. Цей орган повинен був керувати внутрішніми, фінансовими, продовольчими, земельними, хліборобськими, міжнаціональними та іншими справами в межах України та приймати всі рішення Центральної Ради, які стосувалися цих питань.

Вісім перших членів Генерального секретаріату було обрано того ж дня. 26 червня 1917 року під час V сесії Центральної Ради була ухвалена резолюція, в якій Генеральний секретаріат іменувався «найвищим народоправним органом українського народу і його найвищою владою». Однак така оцінка виконавчого органу була сумнівною, оскільки навіть «де-юре» і «де-факто» вона не відповідала дійсності [7, с. 30]. Створення Генерального секретаріату ознаменувало початок розмежування владних функцій. Центральна Рада все більше зосереджувалася на законодавчій діяльності, дедалі набувала рис парламентської інституції, тоді як Генеральний секретаріат брав на себе виконавчі функції та перетворювався на уряд України [10].

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!