Курсова робота “Закономірності виникнення та розвитку конституційного права”

ЗМІСТ

 

Вступ

Розділ 1. Теоретико-методологічні засади дослідження конституційного регулювання прав людини в Україні 

1.1. Стан наукового розроблення проблеми конституційного регулювання прав людини в сучасній правовій доктрині України 

1.2. Методологічні засади дослідження конституційного права 

Розділ 2. Реалізація концепції конституційного права в діяльності органів державної влади в Україні 

2.1. Конституційне право: генезис, сутність і структурні елементи 

2.2. Витоки конституційного права й основні етапи його становлення 

Розділ 3. Система конституційного права в Україні 

3.1. Місце громадянських і політичних прав і свобод у системі прав людини 

3.2. Удосконалення конституційного регулювання політичних прав і свобод в Україні 

Висновки

Список використаних джерел

 

 ВСТУП

 

Актуальність теми. За останні роки в Україні відбулися глибинні трансформаційні процеси в політичній, економічній і соціальній сферах, здійснюється реформування правової системи в напрямку її інтеграції в європейський правовий простір, в межах якого діє європейське право та формуються загальноєвропейські правові стандарти, як єдині принципи права.

Стан сучасного українського суспільства і політичного процесу в Україні об’єктивно потребує реформування у зв’язку з необхідністю вдосконалення конституційного регулювання суспільних відносин. Насамперед, це сприятиме розбудові цілісного концепту правової держави, забезпечення наступництва у конституційному творенні, а також трансформації інститутів державної влади, народовладдя та громадянського суспільства. Конституційне право в Україні є невід’ємним елементом сучасної правової культури, воно належить до тих фундаментальних цінностей, які людство удосконалює протягом всієї своєї історії. Зацікавлення проблематикою науково-практичної парадигми конституційного права зумовлене сучасними процесами конституційної модернізації та реформування права в Україні.

Права людини – історично мінлива категорія, яка еволюціонує разом із суспільством і державою. Як загальна суспільна цінність права людини є об’єктом конституційно-правового регулювання законодавства України, яке, маючи національні особливості, водночас характеризується суттєвими спільними рисами із законодавством держав континентальної Європи. У зв’язку з демократизацією та гармонізацією національного законодавства із законодавством Європейського Союзу постає питання про використання європейського досвіду конституційного розвитку в сфері прав людини. Визначенню поняття «конституційного права» та його головних аспектів як режиму правового обмеження державної влади, було присвячено праці таких українських і зарубіжних науковців, як Ю. Барабаш [2], О. Биков [3], Н. Бодак [4], Ю. Кириченко [11; 12; 13] та інші.

Мета роботи полягає у формуванні теоретико-концептуального поняття про аспекти та умови розвитку конституційного права та його регулювання в Україні.

Для досягнення зазначеної мети передбачено вирішення таких завдань:

1. проаналізувати стан наукового висвітлення питання конституційного регулювання;
2. розкрити теоретико-методологічні засади дослідження конституційного регулювання прав людини в Україні;
3. проаналізувати реалізацію концепції та сутності конституційного права в діяльності органів державної влади в Україні;
4. вивчити витоки конституційного права в Україні;
5. розглянути систему конституційного права та свобод в Україні;
6. запропонувати удосконалення конституційного регулювання політичних прав та свобод.

Об’єктом дослідження є конституційне право як явище політичної дійсності.

Предметом дослідження є конституційно-правове регулювання прав людини в Україні.

Методи дослідження. Методологічну основу роботи становить сукупність філософсько-світоглядних, загальнонаукових і спеціально-наукових методів пізнання державно-правових явищ і процесів, що забезпечило об’єктивний аналіз досліджуваного предмета та достовірність отриманих результатів і висновків.

Теоретична основа полягає в тому, що дана робота продовжує низку комплексних теоретико-правових досліджень у науці конституційного права, в яких висвітлено історичні, теоретичні та прикладні аспекти правового обмеження державної влади в країні. На основі теоретичного опрацювання теорії конституційного права доведено його практичну концептуальну зумовленість на основі конституційних засобів, серед яких окремо розглянуто інститут правових заборон у конституційному праві, механізм стримувань і противаги, інститут громадянського суспільства та інститути безпосередньої демократії конституційного правосуддя.

Нормативно-правова основа курсової роботи складає Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року із змінами станом на 21 лютого 2019 року; Закон України від 2 жовтня 1996 року № 393/96-ВР; Закон України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР; Закон України від 9 квітня 1999 року № 586-XIV; Закон України від 17 березня 2011 року № 3166-VI; Закон України від 27 лютого 2014 року № 794-VII.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що у курсовій роботі сформульовано й обґрунтовано наукові положення, які дають змогу розширити теоретико-правові уявлення про конституційне право. конкретні пропозиції стосовно вдосконалення національного конституційного законодавства можуть слугувати методологічною основою та теоретичним джерелом для подальших досліджень, бути використані під час проведення конституційної реформи в Україні.

Структура та обсяг курсової. Курсова складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг курсової – 36 сторінок, у тому числі основного тексту – 31 сторінка. Список використаних джерел включає 26 найменувань.

 

Розділ 1. Теоретико-методологічні засади дослідження конституційного регулювання прав людини в Україні

 1.1. Стан наукового розроблення проблеми конституційного регулювання прав людини в сучасній правовій доктрині України

 

Права людини являють собою досить складне та багатоаспектне суспільне явище, і тому їх значення для сучасного суспільства важко переоцінити, оскільки вони наявні у всіх сферах життєдіяльності. У державах, що належать до романо-германського типу правової системи, у тому числі й в Україні, питання прав людини є найважливішою науковою та соціально-практичною проблемою, яка вже вийшла за межі однієї держави й набула глобального, порівняльно-правового характеру. Саме стан справ у сфері прав людини, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому.

Як відомо, права людини – це серцевина конституційного ладу. Важливо підкреслити, що саме права людини є одним з актуальних, пріоритетних і найважливіших проблем, від ефективного і успішного вирішення яких залежить подальший розвиток правової системи України. При цьому необхідно враховувати те, що запровадження у вітчизняну правову систему міжнародно-правових норм і стандартів передбачає глибоке дослідження закономірностей і тенденцій розвитку окремих правових сімей, національних правових систем з урахуванням національних традицій, правових порядків і здобутків юридичної науки [20]. У сучасній науковій літературі існують різні методологічні концепції щодо тлумачення змісту поняття прав людини.

Загалом виокремлюють три основні підходи до цього поняття:

1) підхід, що розглядає права людини як можливості діяти в певний спосіб (або утримуватись від певних учинків);

2) підхід, який наголошує на необхідності закріплення прав людини в нормативно-правових актах та ототожнює їх з поняттям свободи;

3) підхід, що розглядає права людини лише як можливості одержувати певні блага від держави.

І тому на доктринальному рівні права людини сприймаються, у першу чергу, як визначені нормативно структуровані властивості й особливості буття особи, які виражають її свободу і є невід’ємними та необхідними способами й умовами її життя, її взаємовідносин із суспільством, державою, іншими індивідам [13]. Враховуючи, що права людини мають різний зміст і різні форми перетворення в життя, Н. Шукліна пропонує у визначенні прав людини підкреслити як індивідуальні, так і суспільні засади їх змістової природи в єдності, а саме: права людини – це досягнуті в ході історичного розвитку людської цивілізації можливості особи задовольняти свої важливі потреби та інтереси, зафіксовані в міжнародних документах і національних нормативно-правових актах, і в силу цього гарантовані та стимульовані з боку міжнародної спільноти, відповідного суспільства і держави [23].

При визначенні прав людини у вітчизняній юридичній літературі превалює підхід щодо вимоги певного рівня становища особи в суспільстві і державі, а також гарантовані їй можливості користуватися будь-яким благом. Так, на думку П. Рабіновича, права людини – це певні можливості людини, які необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об’єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними та рівними для всіх людей [21]. Майже аналогічне поняття “права людини” відтворюють у своїх працях і інші вчені [6; 22].

Зміст поняття прав людини значно збагатилося й було детально розроблено з прийняттям Загальної декларації прав людини, де вони набули статусу юридичного явища в прямому розумінні цього слова, а також з прийняттям Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права та інших міжнародно-правових актів з прав людини (близько 70 конвенцій), до яких приєднались від 70 до 90 % усіх держав світу (у тому числі й Україна), а заключний документ проведеної під егідою ООН 1993 р. у Відні Всесвітньої конференції з прав людини підписали представники всіх 170 держав, які брали в ній участь [13].

Отже, наявність різних підходів до розуміння прав людини та розмаїтість їх характеристик, пояснюється насамперед тим, що в теорії конституційного права та в нормативно-правових актах відсутній єдиний, уніфікований підхід до визначення поняття прав людини, що вимагає подальшого системно-логічного вивчення цього феномену людської цивілізації взагалі та глибокого й детального наукового опрацювання його різних термінологічних словосполучень, нормативне визначення яких відсутнє та в зміст яких кожен дослідник вкладає різне смислове навантаження.

Важливо підкреслити, що певний термін має використовуватися в різних нормах одного правового акту в одному значенні й тому їх відмінність є неприпустимою, оскільки недбало вибраний термін спотворює зміст статті нормативно-правового акту, створює можливості для подвійного тлумачення й ускладнює його сприйняття. Тобто було б ідеально, коли одне поняття позначалось би одним і тим же терміном в усьому законодавстві.

В тексті Конституції України закріплено 8 юридичних термінологічних словосполучень, які використовуються для опису досліджуваної проблематики: права і свободи, права і свободи людини, права і свободи громадян, права і свободи інших людей, права людини і громадянина, права і свободи людини і громадянина, конституційні права і свободи, конституційні права і свободи людини і громадянина. Для порівняння слід зазначити, якщо терміни “права” і свободи в різних термінологічних словосполученнях вживаються в преамбулі та 25 статтях Конституції України, то в Конституції Польщі – у преамбулі та 11 статтях, а в Основному Законі Німеччини – лише в 5 статтях. Однак, незважаючи на те, що в конституціях багатьох європейських держав виділяють права і свободи як окремі можливості, деякі науковці вважають, що за своєю юридичною природою та системою гарантій права і свободи ідентичні [13].

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!