Курсова робота “Жанрова природа лірики П. Грабовського”

ЗМІСТ

 

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ЖАНР ЕЛЕГІЇ 

1.1. Визначення поняття «елегія». Її особливості як жанру літератури 

1.2. Елегія у творчості П. Грабовського. Художня специфіка невільницьких елегій П. Грабовського 

РОЗДІЛ ІІ. ПОЕТИЧНІ ЗАКЛИКИ 

2.1. Поетичний прояв споконвічного прагнення українського народу до волі у віршах-закликах П. Грабовського. Їх аналіз 

2.2. Зображення борців за волю народу в поезіях П. Грабовського 

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

ВСТУП

         

Павло Арсенович Грабовський (11 вересня 1864 – 12 грудня 1902) – український поет, лірик, публіцист, перекладач, видатний представник української інтелігенції, який боровся за свободу української держави в самодержавній Російській імперії, був тісно пов’язаний з рухом за соціальне визволення. Він створив зачаровуючий образ ліричного героя – простого борця за встановлення суспільно-політичного ладу. Його творчість – яскрава сторінка в літературному процесі кінця ХІХ століття. Кожен поет, знаючи своє призначення, повинен присвятити свої знання і талант громадській роботі. Основне утримання поетичної спадщини П. Грабовського – громадянські мотиви. Вони визначили художній світогляд автора, який надавав великого значення характеру поетичного образу, революційній силі слова. Прикладом громадянського служіння своєму народу є поєзія Павла Грабовського.

Одірваний від України з молодих років. П. Грабовський мав до неї таку безмірну любов. Його аналоги взагалі важко знайти у світовій літературі. S Головне, як зазначав С. Єфремов, що головне, щоб ця любов в чужій країні серед чужих людей «не обернулась у його в хоробливе замилування до всьогорідного, в перевагу національного над людським: це широка любов долюдини взагалі, до всіх поневолених народів і країв, серед яких рідний крайтільки перше займає місце в поетовому серці»[1]. Павло Грабовський прожив всього 38 років – 20 з них провів у в’язниці. Через свою жертовну любов до України він був депортований до Сибіру, де знайшов свій останній притулок.

Почуттями, що рухали творчу уяву, були любов і ненависть, саме вонивизначали тематику його віршів. Звісно ж, почуття любові визначали йогоставлення до України. Не випадково в одному з своїх листів поетстверджував: «…В мені завжди жив перш над усе українець». Ця ключовафраза аргументує актуальність обраної теми дослідження. Склалося так,що, аналізуючи творчість П.Грабовського у вітчизняному радянськомулітературознавстві, акцент робився на громадянських мотивах його лірики, а національна специфіка, національні мотиви із зрозумілих причинзамовчувалися або замінювались іншим.

Емоціями, які рухали творчою уявою, були любов і ненависть, які визначили тему його віршів. Звичайно, прихильність визначила його ставлення до України. Невипадково в одному зі своїх листів поет сказав: «…В мені завжди жив перш над усе українець». Ця ключова фраза підтверджує актуальність обраної теми дослідження. Як це буває, у вітчизняній критиці радянської літератури аналізуючи творчість П. Грабовського, акцент робився на природних мотивах його лірики, деталі та мотиви країни. Слід зазначити, що аналізу природих деталей його творчості приділялося недостатньо уваги.

Актуальність дослідження. Поезія Грабовського сповнена високою ідеологією, просякнута ідеалами радикальної революційної демократії, вірою в силу народу, торжеством істини. Він пропагує дуже ідеологічне бойове мистецтво, покликане служити людям у боротьбі за звільнення від пут капіталістичного рабства. Таким чином, емоціями, які рухали творчою уявою Павла Грабовського, були любов і ненависть.

Образ України окреслений у багатьох віршах збірки «Пролісок»: «Україна приснилась мені», «Народові українському», «Народові українському», «О, яка ж ти сумна, Україно моя», «До Русі-України», «До галичан». З цих віршів витікає чарівна природа батьківщини, з’являються деякі подробиці українського життя, всупереч принципу антитези суворої сибірської дійсності.

Відмінною рисою лірики Грабовського є органічне поєднання громадянського та інтимно-особистісного. Вірш «О, яка ж ти сумна, Україна моя» висловлює щирий біль ліричного героя, спричинений багатовіковими стражданнями його батьківщини, стражданнями тих, кого розіп’яли всі, хто був паном нещасної землі.

Теоретичним підґрунтям даної роботи стали сучасні літературознавчірозробки: монографія І. Приходько «Українська література ХІХ – поч. ХХ століття в новому осмисленні», в якій творчий портрет П. Грабовського подано без усталених стереотипів і фальсифікацій; праці Л. Соловей «Жанр філософської лірики», Є. М. Прісовського «Дороговказ на віки» та інші.

Мета дослідження – визначити особливості жанрової елегії у творчості П. Грабовського.

Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:

• Розкрити поняття «елегія» та її особливості як жанру літератури;
• Описати елегію у творчості П. Грабовського;
• Розкрити художню специфіку невільницьких елегій;
• прояв споконвічного прагнення українського народу до волі у віршах-закликах П. Грабовського;
• Зображення борців за волю народу в поезіях П. Грабовського;
• Визначити Посилання як один із провідних жанрів у творчості П. Грабовського.
• Визначити жанрову своєрідність поетичної присвяти на прикладі творів П. Грабовського.

Об’єктом курсової роботи є особливості жанрової елегії у творчості П. Грабовського.

Предмет дослідження – жанрова елегія творчості П. Грабовського.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, кожний з яких поділений на підрозділи, висновків, списку використаної літератури. Повний обсяг роботи становить 30 сторінок. Список використаних джерел включає 13 найменувань.

 

РОЗДІЛ І. ЖАНР ЕЛЕГІЇ

1.1. Визначення поняття «елегія». Її особливості як жанру літератури

 

Елегія – один із найдавніших і найпоширеніших ліричних жанрів, який представлений в усіх літературах світу. Вона упродовж багатьох культурно-мистецьких епох знаходиться в епіцентрі ідейно-естетичних пошуків художньої свідомості, що й зумовлює постійний інтерес учених до цього жанру. Свідченням того є численні дослідження, що нагромадились у світовому літературознавстві[2]. Проте у літературах народів світу доля елегійного жанру склалася по-різному.

У складній парадигмі українського літературного процесу чимало ліричних жанрів мали періоди піднесення і спаду. Однак жоден із них упродовж століть не дістав такого поширення і такої жанрової стійкості, як елегія. Дослідженням елегії присвячені праці таких мовознавців та літературознавців як M. Грант, Є. Кирилюк, В. Крекотень, В. Муравйов, Д. Наливайко, Ф. Прокопович, Р. Радишевський, В. Смілянська, О. Ткаченко, М. Ткачук, Н. Федоров, Л. Фрізман, А. Юриняк.

На перший погляд здається, що елегія займає лише проміжне положення між епосом і лірикою в сучасному розумінні цих слів. Епічна поема, як правило, має об’єктивний характер: поет розповідає про події минулого у третій особі; його особистість залишається поза фігурами персонажів. Що ж робить елегію у такому разі такою особливою? Насамперед, ліричний герой. Він намагається виразити свій внутрішній світ і розповісти про свої особисті переживання. Разом з тим поет-елегік часто звертається до традиційних тем і викладає загальні істини. Як зазначає О. Г. Ткаченко: «В українському літературознавстві існує близько десяти визначень жанру, на зразок: елегія – це «один із жанрів медитативного, меланхолійного, почасти журливого змісту», які, попри відсутність однозначної жанрової атрибуції, називають журливу тональність визначальною ознакою змісту елегії»[3].

Елегія визначалась у Стародавній Греції (7 ст. до н.е.) передусім, як вірш (двовірш), і в якості розміру, був елегійний дистих. Деякі сучасні дослідники наполягають на малоазійському походженні цього терміна і вважають, що він означає «пісню під акомпанемент флейти». Розвиток жанру елегії в античній літературі пов’язаний з іменами поетів Тіртея, Каллімаха, Тібулла, Овідія. Овідій називає елегію «жалобливою» (flеbіlіs еlеgіа). Очевидно, такою вона і була з самого початку і такою сприймалася протягом багатьох віків. Не випадково у сучасних мовах прикметник «елегійний» є синонімічний словам «сумний», «меланхолійний». Але в Давній Греції елегія не мала сумного настрою, навпаки, часто це були призовні воїнські пісні. Назва «елегія» вказувала тоді тільки на те, що цей вірш написаний був елегійним дистихом[4].

Прикладом елегійного дистиху можуть слугувати такі рядки Бена Джонсона на смерть свого першого сина:

Fаrеwеll, thоugh сhіld оf my rіght hаnd аnd jоy;

My sіn wаs tоо muсh hоре оf thее, lоvеd bоy.

Поезія Каллімаха, представника військової та патріотичної елегії, що жив у 7 столітті до н.е., закликає до боротьби. Всього збереглося лише сім уривків його елегії. Про елегії Архілоха відомо досить багато. Він писав як про війну, так і про мир, про кохання та смерть [5]. У Римі перші збірники елегій з’явилися лише в епоху Августа. У 29 ст. до н.е. Тібулл створив збірки елегій на тему кохання. В римській любовній поезії елегія переживає невеликий період – лише від Галла до Овідія і, як правило, має два типи: перший – це великі розповідні елегії, другий – це короткі вірші, епіграми, написані елегійним дистихом і присвячені любовним переживанням і почуттям. Дещо пізніше елегія набуває вже сумного звучання у римських поетів. У цілому особливого поширення жанр елегії набуває у творчості сентименталістів та пасивних романтиків. Але, не дивлячись на те, що жанр елегії зародився ще в Античні часи, свою популярність він зберігає аж до сьогодні.

 

1.2. Елегія у творчості П. Грабовського. Художня специфіка невільницьких елегій П. Грабовського

 

Досить помітне місце жанр елегії посідає у творчому доробку Павла Грабовського (1864-1902). Характеризуючи в одному з віршів свою творчість, поет писав:

 

Не дивуйтесь, що співи мої                       Чистих радощів, світлих утіх

Безнадійні такі та журливі:                     Дуже мало я бачив на світі;

Се— недоля; спитайте її,                          Через те в тихих співах моїх

Чи я знав хоч хвилини щасливі.                  Жаль і сльози так щиро розлиті.

 

Я веселої часом почну                                 Через те мої думи смутні

І незчуюся сам (огакої),                              І похмурі, як ніч непроглядна,

Що потроху звернув на сумну,                   Бо не я склав сі думи-пісні,

Бо віддавна привик до сумної.                    Але до ля моя безвідрадна [6].

 

Наслідуючи Шевченка, Грабовський віддає перевагу невільницьким елегіям, які стали вагомим здобутком жанру в українській поезії. Ці твори позначені новаторством змісту, форми та поетики. Щедрою на елегії виявилася уже перша збірка «Пролісок». «Пісні-ридання страдника-поета» глибоко вразили сучасників «своєю непідробленою щирістю, художньою формою і чесним, суто громадянським напрямком» [7].

Тематика елегій, що ввійшли до збірки, є традиційною для цього жанрового різновиду: глибокий душевний сум, гніт неволі, нестерпне страждання, біль розбитого антигуманним світом серця, туга за коханою. Усі ці теми прямо чи опосередковано пройняті мотивом самотності, який виступає наскрізним у невільницькій поезії Грабовського. Мотив самотності є одним із важливих жанротвірних компонентів елегії. До того ж існує точка зору, що самотність – невід’ємний чинник творчого процесу взагалі. «Самотність, писав М. Євшан,- се неначе огнева проба кожного дійсного творця сучасного, вихідна точка йою діяльності.

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!