Магістерська робота ” Відображення архетипних образів української культури в поезії Т. Шевченка “

ЗМІСТ

 

ВСТУП

РОЗДІЛ. ПОНЯТТЯ АРХЕТИПУ, ЙОГО ОСНОВНІ ОЗНАКИ, ТРАНСФОРМАЦІЇ

1.1 Поняття архетипу, у філософії й культурі. Основні ознаки архетипу у філософії та культурі

1.2 Трансформація архетипів у літературну творчість: парадигма «архетип – архетип новий образ – літературний образ»

Висновки до 1 розділу

РОЗДІЛ ІІ. АРХЕТИПНІ ОБРАЗИ У ТВОРАХ Т. ШЕВЕЧНКА

2.1 Архетип Долі

2.2 Архетип Великої Матері у поезії Т. Шевченка

2.3 Архетип Мудрого Старого

Висновки до 2 розділу

РОЗДІЛ ІІІ. ВІДОБРАЖЕННЯ АРХИТИПНОГО КОНЦЕПТУ «ДІМ – ПОЛЕ – ХРАМ У ТВОРЧОСТІ Т. ШЕВЧЕНКА

3.1 Топос «Дім»

3.2 Топос «Поле»

3.3 Топос «Храм»

Висновки до 3 розділу

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

ВСТУП

 

Актуальність дослідження. Роль і вагу Шевченкового слова для української культури важко переоцінити. Постать митця неодноразово досліджувалася у різних галузях гуманітаристики, проте найважливішою ланкою вивчення автора видається погляд на закорінення поезії Т. Шевченка в етнічну культуру українців, а відтак і подальший вплив на її національний розвиток. У зв’язку із сучасними різнотлумаченнями у постколоніальний період доречно ще раз звернутися до архетипної спрямованості (чи інтенціональності, смислу) його творчості.

У шевченкознавстві термін «архетип» з’явився у 1990-і роки – разом із працями П. Іванишина, Я. Гарасима, Ю. Луцького, О. Забужко, Н. Слухай, М. Моклиці та ін. При аналізі цих досліджень вияляється, що деякі автори доповнюють, а то й удаються до зміни семантики терміна. До аналітичної психології як дослідницького методу більшою або меншою мірою тяжіли Ю. Луцький, Н. Слухай, М. Моклиця, О. Гудзь та О. Шморгуненко.

Першим у дусі аналітичної психології намагався витлумачити твори Ю. Луцький, автор розвідки «Архетип байстрюка у  поезії Т. Шевченка» Він наголошував, що «цей аспект не є дослідженим, оскільки за радянських часів юнґіанство вважалося реакційним, було забороненим, а після розпаду СРСР хоча й з’являлися в Україні дослідження такого типу, проте вони були спорадичними, поодинокими, на відміну від систематичних, що проводилися на Заході» [77, с. 143]. Також автор зазначав: «Три відкриття К. Юнґа мали посутній вплив на розвиток літературознавства. Це колективне несвідоме, архетипи та Аніма» [77, с. 45].  Як бачимо, він виокремлює Аніму (Анімус) з-поміж інших архетипів, підкреслюючи важливість одного з відкриттів К. Юнґа – наявності жіночого начала у психіці чоловіка і, навпаки, чоловічого – у психіці жінки, з огляду на характер, зокрема, «жіночої лірики» у творчості Т. Шевченка.

Не оминає Ю. Луцький увагою й уже згадувану архетипну критику, наголошуючи (чи не єдиний!) на тому, що роботи Н. Фрая, М. Бодкін. Оскільки ці вчені не враховували психологічної семантики архетипів у літературі, а вважали останню реконструйованою міфологією, тобто, не йшли далі міфу, відводили йому роль не похідної, а первинної структури.

Що ж стосується архетипів, то спочатку Ю. Луцький визначає їх як первісні образи або вроджені форми інтуїції, символи, спільні для всієї людської раси чи певної культури. Дослідник погоджується із К. Юнґом у тому, що, незважаючи на давнину архетипів, їх первісність, вони можуть змінюватися залежно від індивідуального досвіду людини та доби, за якої постають. Але поступово схиляється до того, що архетипами у творчості письменника можуть бути і типові для нього, домінантні образи та сюжети. Одним із таких образів він вважає образ байстрюка.

Аналізуючи поеми «Катерина», «Наймичка», «Гайдамаки», «Марія» поезію «У нашім раї на землі» та ін., Ю. Луцький доходить висновку, що вирішення проблеми байстрюка наявне лише у поемі «Марія». Мається на увазі ототожнення з напівбогом. У всіх інших творах байстрюк є відкиненим від суспільства, лише у поемі «Наймичка» знаходить себе у ньому, і то завдяки самозреченню матері, яка, по суті, як і Марія з однойменного твору, приймає на себе страждання сина. Учений виводить ґенезу образу байстрюка у Т. Шевченка з народних пісень, не звертаючи уваги на його психологічну чи міфологічну семантику. Таким чином, мова йде, швидше, не про архетип, як зазначалося у назві й на початку розвідки, а про конкретний образ у творчості конкретного письменника. Відсутнє й очікуване від, здавалося б, юнґіанської роботи спостереження за зв’язком між образом байстрюка й архетипом Великої Матері, який на нашу думку, і є одним із домінуючих у поезії Т. Шевченка.  

Щодо аналітичної психології як методу дослідження творчості Т. Шевченка, Н. Слухай зауважує, що «міфологеми Шевченка є набагато ширшими, аніж потенційна семантика запропонованої К. Г. Юнгом парадигми, і водночас добре структурованою за імперативами міфопоетичної мови, тобто неосяжність Шевченкового космосу не можна не лише виміряти за допомогою обмеженого переліку архетипів, але навіть описати шляхом застосування бінарної, тренарної або взагалі будь-якої жорсткої системи опозицій» [55, с. 315].

Дослідниця робить дещо суб’єктивний висновок: «психоаналітичні концепти З. Фрейда і К. Г. Юнга сьогодні не відповідають запитам дослідника творчості Шевченка» [55,с.315] –  і натомість пропонує застосовувати міфопоетичний підхід, вивчати не юнґіанські архетипи і їх відображення у творчості Шевченка, а, власне, архетипи художньо-мовної творчості Т. Шевченка. У даному випадку Н. Слухай під словом «архетипи» розуміє ключові символи, сталі образи і мотиви.

Архетипна творчість автора мало вивчалася, закорінення в національну культуру письменника у радянський час вважалося ідеологічно забарвленим. Однак такі  аспекти творчості Тараса Шевченка завжди були в центрі уваги літературознавців, філософів. Його творча спадщина була фактом і фактором ідеологічної боротьби. Одночасно ж, як зауважує Юрій Бойко, щодо творчості Шевченка, «у нас або засушували Шевченка, підрахунком формальних особливостей його поезії, або куди частіше потопали в пишномовній патетиці, за якою зникало відчуття ліричної природи Шевченкового генія» [82, c. 58].

Оскільки творчість Т. Шевченка була постійним об’єктом фальшування з боку російського імперського літературознавства (як царського, так і радянського), то проблеми свідомих фальсифікацій творчості Шевченка в СРСР була під ненастанною та пильною увагою багатьох українських літературознавців еміґрації. Певні підсумки проблеми фальсифікацій в шевченкознавстві провів Петро Одарченко  та Богдан Кравців. Важливим для української культури є націологічний підхід вивчення творчості Т. Шевченка П. Іванишиним з точки зору оригінально обґрунтованої автором методології національно-екзистенційної інтрепретації, виражений у докторській дисертації «Національний спосіб розуміння в поезії Т. Шевченка, Є. Маланюка, Л. Костенко» [30].

Мета роботи полягає у новітній актуалізації архетипних образів у поетичній творчості Тараса Шевченка на прикладі  характерних для його творчості поезій.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких конкретних завдань:

1. окреслення методологічної бази дослідження, зокрема понять архетип, архетипний образ;
2. виявлення рецепції поняття аналітичної психології літературознавчою наукою;
3. розкриття художнього вираження основних архетипів української культури у поезії Кобзаря;
4. художнє осмислення топосів «Дім», «Поле» і «Храм» у поетичній спадщині автора.

Основними методами дослідження стали: архетипний,  біографічний; культурно-історичний.

Об’єкт роботи – поетична творчість Т. Шевченка, предмет – основні архетипні образи у поетичній спадщині автора.

Наукова новизна. У роботі комплексно і системно здійснено інтерпретацію базових для української культури архетипних образів у творчості Т. Шевченка.

Практичне значення. Результати дослідження можуть бути практично використані при вивченні як явищ культури загалом, так і літератури, пов’язаних із творчістю Т. Шевченка, а також у теоретичних курсах, де вивчається теорія архетипів.

Структура дослідження. Робота складається зі вступу, трьох структурованих розділів, висновків та списку використаних джерел (позицій)

 

РОЗДІЛ. ПОНЯТТЯ АРХЕТИПУ, ЙОГО ОСНОВНІ ОЗНАКИ, ТРАНСФОРМАЦІЇ

1.1 Поняття архетипу, у філософії й культурі. Основні ознаки архетипу у філософії та культурі

 

Створену К.Юнґом аналітичну психологію давно прийнято вважати однією з найцікавіших теорій людинознавства. Її предметна сфера охоплює, окрім власне психології, психіатрії та психотерапії, філософію, антропологію, історію культури, соціологію, мистецтвознавство, філологію та історію релігій. Важливою складовою частиною юнґіанства є теорія архетипів. Засновник аналітичної психології вирізняв два шари в несвідомій області людської психіки: особисте, або індивідуальне несвідоме, що одержує змістове наповнення із досвіду кожної окремої людини, і колективне, вміст якого успадковується (мається на увазі, біологічно, а не за посередництвом культурної традиції) і є універсальним. Колективне несвідоме складається з архетипів.

Слово «архетип» перекладається з давньогрецької мови як «першообраз», «першопочаток», «зразок». За К.Юнґом, архетипи – це первинні схеми образів, або форми, що узагальнюють досвід, набутий людством у процесі розвитку. Вони існують із незапам’ятних часів, але позбавлені будь-якого вмісту [79, с. 47].

На думку К.Юнґа, від покоління до покоління передається не вміст, а чисті форми, що наповнюються матерією з досвіду людини. Учений порівнював архетипи із системою осей кристала, яка преформує його у розчині, розподіляючи частки речовини. У психіці такою «речовиною» є внутрішній і зовнішній досвід, упорядкований за зразками. Архетип у чистому вигляді ніколи не виявляється у свідомості, а завжди поєднується з певними уявленнями, базованими на досвіді, й опрацьовується свідомістю. Таким чином, архетип – це форма, здатна проектуватися, а отже, бути виведена шляхом абстрагування з класу відомих образів та символів. [81, с. 117].

Праці, заявлені у сфері аналітичної психології, дозволяють зауважити, що психоаналітики розглядають архетип як суто формальне поняття і йому властиво наповнюватися ідеями, мотивами тощо. За К.Юнґом, архетипна модель успадковується, проте зміст її відзначається непостійністю, він піддається впливу суспільного середовища та підвладний історичним змінам. Про так звану «спадковість» архетипів розмірковує американський пост’юнґанець Дж.Руссо. Учений робить висновок: «Архетипи можна порівняти з відкритими етологами вродженими механізмами, що є частиною вродженої і спадкової фізіологічної структури мозку тварин. Архетипи також зручно уявляти як паттерни енергії, що мають потенціал, який дозволяє їм створювати образи» [51, с. 359].

Швейцарський психолог Є.Мелетинський активно використовує термін “архетипи», які разом з інстинктами становлять зміст “колективного підсвідомого». Саме це підсвідоме “лежить в основі міфів, релігійних ідей, притаманних багатьом культурам і цілим історичним епохам» [78, с. 109]. Для Юнга, архетипи – це міфотворчі структурні елементи, це “міфологічні фігури» [80, с.  332]. Художній “творчий процес, – пише К.-Г.Юнг, – полягає у несвідомій активації архетипного образу і в наступному розробленні та оформленні цього образу в завершений твір» [41, с. 64]

Однак часте ототожнення архетипів і міфологічних образів, що мало місце у швейцарського вченого Є.Мелетинського, мабуть, ненароком породило “панміфологізм при підході до різних явищ культури, коли буквально кожен образ фантазії в індивідуальному літературному творі, сні, галюцинації і т.д. вважається міфом». Як зазначає Є.Мелетинський, дефінітивна нечіткість Юнга «перетворилася у представників міфологічного літературознавства в переконання у міфотворчому характері всякої фантазії й одночасно в чисто психологічному змісті фольклорної міфотворчості» [41, с. 64].

Дуже близькою (аж до співпадання) міфо-ритуальній критиці є критика архетипна (Н. Фрай, М. Бодкін, Р. Чейз, Дж. Вікері та ін.), яка зазнала відчутного впливу “нової критики». Основоположником архетипної критики вважають канадського вченого Нортропа Фрая, хоч одні з перших зразків архетипно-психологічного аналізу дав ще К.-Г. Юнг (наприклад, інтерпретуючи «Улліса» Дж. Джойса).

Під впливом «новокритичних» ідей Н.Фрай розглядає літературу  як спеціалізовану мову і як внутрішньо самодостатній різновид інформації, що не є «рефлексією зовнішньої реальності».

А ритуал і міф є не тільки і не стільки  джерелами, скільки внутрішньою сутністю поезії, основою поетичної фантазії, що відрізняє архетипних критиків від міфо-ритуалістів. Канадський науковець вводить поняття “літературного архетипу», не ідентичного антропологічному чи психологічному.

Н.Фрай виходить з того, що «поетичні твори створюються за допомогою одних і тих самих образів», звідси архетипи – це «деякі періодично повторювані образи або сукупності образів» [66, с.  167]. Тому літературу можна дослідити, виходячи з її найкрупніших структурних принципів: 1) умовностей, 2) жанрів і 3) архетипів (“повторюваних груп образів») [66, с. 168].

Вітчизняна дослідниця С.Гатальська вважає: «Архетипне виявляється, передусім, у тому, що події, піднесені в ранг взірця, повторюються. Повторюваність, як зазначав Гегель, закладена в природі речей, через те ніщо не є нове під Сонцем. Адже що частіше повторюється будь-що, тим краще воно засвоюється без подальших роздумів. Втомлива зрозумілість повторень пояснюється тим, що вони наслідують архетип –  взірцеву подію, проообраз, прототип» [13, с. 107].

Погляд на архетипний характер слова як принципу культури, її першого повідомлення, можна відстежити у європейській традиції від Е.Б. Кондільяка (який, наслідуючи Дж.Лока, доводить, що перші слова мали для людей загальніше значення, аніж теперішні, їм надавали смисл речення; це були так звані ідеї-архетипи) до Г.Г.Шпета: слово є архетип культури; культура –  культ розуміння. 

Потужним джерелом впливу на К.Юнґа був І.Кант. Він винайшов апріорну схему, за якою всі чуттєві дані піддаються організації у фундаментальні вроджені категорії. Кантіанські категорії – це не пасивні поняття, а частина людських переживань; цим вони, можливо, близькі до визначення архетипів К.Юнґа. Але властивостям категорій, які визначав І. Кант, також притаманне перебування поза часом і простором, їм бракує зв’язку з тілесними реальностями і повсякденним досвідом.

Тибетські настанови для померлих та вмираючих, уявлення про кармічні цикли дали К.Юнґові підстави говорити про так звану психологічну спадковість і домінанти несвідомого, або архетипи, що передаються від покоління до покоління. «Вражаючий паралелізм між цими образами та ідеями, які вони виражають, нерідко породжує найнерозсудливіші теорії переселення народів, хоча було б  набагато природніше подумати про вражаючу схожість людської душі (психе) у всіх народів за усіх часів, – писав учений. – Архетипні образи, фактично, з’являються спонтанно у будь-який час і в будь-якому місці за відсутністю ознак прямого наслідування» [77, с. 23].

Станіслав Гроф, засновник такого напряму юнґіанського вчення, як глибинна психологія, вважав: «У незвичайних станах свідомості люди досить реалістично переживають етапи існування у лоні матері, ототожнюючись із ембріоном на ранніх стадіях розвитку чи навіть зі сперматозоїдом та яйцеклітиною під час зачаття. У деяких випадках регресія йде далі у часі, тому людина переживає епізоди з життя своїх предків або навіть отримує доступ до пам’яті расового чи колективного несвідомого» [17, с. 90]. На думку дослідника, можна пережити й історію Всесвіту до зародження життя на Землі та опинитися у ролі свідка драматичного Великого вибуху – формування галактик, створення Сонячної системи чи ранніх геологічних процесів на нашій планеті.

Запроваджене в сучасну науку К.Юнґом поняття «архетипи» було усвідомлене як структурні передумови образів, концентроване вираження психічної енергії, актуалізованої об’єктом. Швейцарський учений дотримувався тієї точки зору, згідно з якою колективне несвідоме має безособову об’єктивність і думки в «інстинктивному» стані думаються ніби самі. Архетипи й відповідні їм образи він вважав категоріями символічної думки, розшифрування якої є переходом на іншу образну мову. За К.Юнґом, архетипи однаковою мірою оселяються у несвідомому геніїв, пересічних людей і душевнохворих. Говорити архетипами означає підіймати зображуване зі світу поодинокого, минущого у сферу вічного. 

Спираючись на засади теорії архетипів, К.Юнґ пояснював механізм упливу мистецтва на людину, його здатність навіювати, передавати реципієнтові певний настрій, думки, ідеї. Учений вважав, що «вплив архетипу, незалежно від того, чи має він форму безпосереднього досвіду, а чи відображається через слово, сильний тому, що в ньому промовляє голос, потужніший від нашого власного. Хоч би хто висловлювався у первісному образі, він говорить тисячею голосів, він зачаровує і підкоряє, і в той же час несе ідею, крізь особисте відсилає нас у світи предковічного. Він підносить нашу долю до долі всього людства і пробуджує в нас благодатні сили, що завжди допомагали людству врятуватися від будь-якої небезпеки і пережити найдовшу ніч» [77, с. 337].

У праці Е.Семюелза зазначається: «Оскільки архетипні шари психіки певною мірою фундаментальні, вони створюють образи й ситуації, що здійснюють сильний вплив на людину, захоплюючи й утримуючи її в полоні, почасти із супутнім відчуттям таємничості й жаху; людина не здатна залишатися байдужою» [52, с. 60].

Про глобальне значення архетипів К.Юнґ говорить у роботі «Життєвий рубіж»: «Ми розуміємо тільки таке мислення, що являє собою ніщо інше, як рівняння, з якого ніколи не вийде більше, ніж ми у нього вклали. Це інтелект. Але крім нього існує мислення в елементарних образах, символах, стародавніших, ніж історична людина, що здавна є у неї вродженими і що, переживаючи всі покоління і залишаючись вічно живими, складають підґрунтя нашої душі. Повноцінне життя можливе лише у згоді з ними; мудрість – це повернення до них» [77, с. 201].

Отже, досліджувати архетипи, наявні у творах мистецтва (і літератури як виду мистецтва), необхідно задля того, щоб збагнути характер його впливу на людину, сутність передбачуваного діалогу автора і реципієнта.

Наявність архетипу у творі мистецтва розпізнається за кількома ознаками. Найістотнішими з них С.Гатальська вважає високу інтенсивність переживання та культурно-незалежну повторюваність [13, с. 108]. Причому архетип, так би мовити, не цивілізований, він виходить за межі будь-яких етичних та естетичних критеріїв.

Юнг вважав, що існує два типи творчості – психологічний та візіонерський. Про твори, які належать до другого типу, К.Юнґ говорив наступне: «Можна описати цей твір як майже живу істоту, яка використовує людину в якості живильного середовища, застосовуючи її здібності на власний розсуд і формуючи себе відповідно до власних творчих планів» [77, 364].

Проте вчений зазначав, що не кожен твір народжується у такий спосіб.

К.Юнґ не приховував свого захоплення авторами-візіонерами, такими, як Й.Гете, проте наголошував на тому, що обидва типи творчості гідні поваги, оскільки «в обох випадках митець так зливається зі своєю роботою, що його наміри і здібності вже невідривні від самого акту творення»  [77, 168].

Листи, «Щоденник» Т.Шевченка та його біографії, написані О. Кониським, П.Зайцевим, Л.Ушкаловим, переконливо свідчать про те, що поет тяжів саме до візіонерського типу творчості, а це дає ще одну підставу досліджувати Шевченкову поезію крізь призму теорії архетипів.

Адже, за К.Юнґом, у витворах візіонерів найчастіше виявляються архетипи, бо такі автори контактують безпосередньо із колективним несвідомим – вмістищем першоообразів.

У працях К.Юнґа зустрічаються паралельні назви типів творчості – інтравертний та екстравертний. А попередником швейцарського психолога у визначенні типів творчості був поет і вчений Ф.Шіллер зі своєю теорією сентиментального та наївного мистецтва. Сентиментальне співвідноситься із провіденційним, а наївне – із візіонерським.

Власне, остаточне відокремлення та дослідження двох типів творчості: психологічного (свідома обробка емпіричного життєвого матеріалу, поданого у художній формі) та візіонерського (здобуття архетипних образів з надр позасвідомого) –  є одним із найголовніших досягнень К. Юнґа.

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!