Реферат “Мова-душа нації”

ВСТУП

Актуальність теми. Мова — це дар, яким нагородив нас Господь, це головний засіб спілкування та передачі інформації. Вона з нами все наше життя, від першого слова «мама» й до останнього подиху. Мова — це голос народу, що передає найважливішу інформацію про культуру, традиції та життя наших предків. Цей голос передає нам інформацію від предків, показує їхні помилки й невдачі, а також великі досягнення та успіхи. Він навчає нас любити історію та робити з неї висновки. Мова несе мудрість і розум наших предків, які передали їх через покоління. Нам треба навчитися цінувати й любити рідну мову, треба намагатися говорити правильно й не перекручувати слова, щоб нашим нащадкам дісталася чиста мова, якою говорили ще наші прадіди.

Можна знати багато мов. Навіть є приказка: «Скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина». Але в себе на  Батьківщині треба говорити своєю рідною мовою, яку навчили тебе твої батьки. У нашого народу є дуже багато письменників і поетів, які прославляють нашу мову, показують її велич, мудрість та красу рідного слова. Нам варто частіше читати національну літературу, щоб розширювати свій кругозір і переконуватися, яка гарна наша мова, яка вона неповторна та багатогранна. Кожна нація має цінувати та прославляти свою мову. Ось і ми не є винятком. Ми повинні писати книги рідною мовою, складати пісні та вірші. Щоб наступні покоління побачили її красу та велич. Лише так ми зможемо продовжити життя нації. Адже не дарма люди кажуть: «Поки жива мова, жива нація». І тільки від нас залежить, чи буде наша нація процвітати, чи вона зникне в небуття, як багато інших, не залишивши від себе й сліду. Ми повинні докласти багато зусиль, щоб процвітала наша мова, щоб наші діти й онуки через багато років говорили тією мовою, якою говоримо ми зараз.

Мова-душа нації

Багато українських і зарубіжних класиків писали про значення мови в житті кожного народу і наголошували, що нація є доти нацією, доки береже і розвиває свою мову. На жаль, так склалося історично, що лише на 30-ий рік незалежності українська мова нарешті повноцінно отримала статус державної. Переживши страшні роки гонінь і тотального нищення, наші предки зуміли зберегти для нас і передати у спадок чисту, милозвучну, мелодійну українську мову, яка є і має бути основою єднання українців, особливо сьогодні, на тлі чергових загроз з боку російського агресора.

Доти живе мова, доти живе й народ. Мова – це справжня духовна та культурна скарбниця, яка на протязі століть вбирала в себе надбання певного нації, певного етносу. Гострі прислів’я, мудрі приказки, мелодійні слова та цілі конструкції, чудові пісні та влучні жарти і анекдоти. Все це є справжньою окрасою мови, як засобу комунікації та спілкування між людьми. Нещодавно в засобах ЗМІ потрапила на очі історія, коли під час мандрівки Японією українським туристам просто на вулиці вдячно вклонялася старенька бабуся в кімоно. Виявилось, що під час буремних подій 1917 року їй довелось жити в різних країнах світу, де не було нікого, хто б розмовляв українською мовою. Аж тут раптом на вулиці одного з японських міст вона побачила своїх земляків. Сльози рясно закапали з її очей від зачарування та краси рідного слова. Більш того навіть в нас час, коли мешкає десь за кордоном все одно здатність почути наживо рідну мову це приємна непересічна подія. Одне рідне слово здатне підняти настрій та бойовий дух.

На думку Є.М. Верещагіна і В.Г. Костомарова, “національна мова входить у поняття національної, бо природні умови, географічне положення, рівень і спеціалізація народного господарства, тенденція суспільної думки, науки, мистецтва – всі великі й малі особливості життя народу знаходять відбиття у мові цього народу”. Незаперечною аксіомою є те, що мова є своєрідним генетичним кодом нації, складовою частиною і засобом творення національної культури. Світова наука має аргументовані докази того, що українська мова є одна з найстаріших і найяскравіших мов за своєю мелодійністю та виразністю.

Говорити про мову протиукраїнських племен можна лише гіпотетично. Адже писемних пам’яток, які дійшли до нас, ще не достатньо для повноцінного дослідження мови. Тому будь-які хронологічні віхи виникнення і первісного розвитку української, як і взагалі будь-якої іншої мови, встановити неможливо. Безперечно лише, що українська мова є однією з найдавніших індо-європейських мов. Про це свідчить і наявність архаїчної лексики, і деякі фонетичні та морфологічні риси, які зберегла наша мова протягом віків. Давність української мови доводили ряд вітчизняних та зарубіжних учених: Павел Шафарик, Михайло Красуський, Олексій Шахматов, Агатангел Кримський та ін. Ще у 1879 р. польський вчений-лінгвіст Михайло Красуський у своїй праці “Давність української мови” наголошував, що українська мова не тільки старіша від усіх слов’янських, а й від санскритської, грецької, латинської та інших арійських.

Про давність української мови свідчать і реліктові фольклорні твори, особливо календарно-обрядові пісні. Наприклад, український мовознавець Олександр Потебня стверджував, що веснянка “А ми просо сіяли” існувала в Україні вже у І тисячолітті до н.е. Невже вона співалась якоюсь іншою мовою? А колядки про сотворіння світу птахами (тобто ще з дохристиянських часів) навряд чи перекладалися з якоїсь давнішої мови на українську, адже християни не мали в тому потреби. Тарас Шевченко був переконаний, що поки жива мова в устах народу, доти живий і народ, що нема насильства більш нестерпного, як те, яке прагне відняти народу спадщину, створену численними поколіннями його предків.

Ці Кобзареві думки перегукуються з роздумами визначного педагога К.Ушинського:

“Відберіть у народу все – і він усе може повернути; але відберіть мову – і він ніколи вже більш не створить її; вимерла мова в устах народу – вимер і народ. Та якщо людська душа здригається перед убивством однієї недовговічної людини, то що ж повинна почувати вона, зазіхаючи на життя багатовікової особистості народу?”

Для отримання повного тексту придбайте роботу!