Реферат “Роль І.Франка та Б.Грінченка в українському мовотворенні”

ЗМІСТ

ВСТУП 

І. Формування та розвиток наукового стилю мовотворчостi І.Франком у Галичині. 

ІІ. Роль у мовотворчостi Бориса Грiнченка 

ВИСНОВКИ 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 

 

ВСТУП

 

Актуальність теми. В українському мовотворенні важливе місце займають постаті Івана Франка та Бориса Грінченка. Обидва діячі не лише зробили вагомий внесок у розвиток української мови, але й відіграли значну роль у формуванні національної свідомості українців на рубежі XIX і XX століть. Їхня творча діяльність відзначалася глибоким розумінням мовних процесів, а також прагненням до збагачення української мови новими термінами та зворотами.

Іван Франко, як видатний письменник, поет, драматург, літературознавець та громадський діяч, проявив себе не лише в літературі, а й у мовознавстві. Він був одним із перших, хто активно виступав за реформування української мови, закликаючи до її очищення від ненавмисних запозичень і сторонніх впливів. Його погляди на мову відображали його глибоку повагу до народної творчості та традицій, що стало основою його мовотворчої діяльності. Водночас, він не боявся використовувати нові слова, терміни та звороти, що допомогло збагачувати українську мову і надавати їй нових сенсів.

Борис Грінченко, видатний український письменник, етнограф, педагог і мовознавець, також залишив яскравий слід в історії української мови. Його праця над створенням українського словника стала важливим етапом у систематизації і стандартизації української лексики. Грінченко не лише збирав народні слова та вирази, але й піклувався про їхнє правильне вживання, що свідчить про його прагнення до високої мовної культури.

Його літературні твори, насичені живою народною мовою, стали зразком для багатьох поколінь українських письменників. Їхня спадщина продовжує надихати нові покоління митців і мовознавців, адже ідеї, закладені ними, залишаються актуальними й сьогодні.

Метою даного дослідження є всебічний аналіз внеску Івана Франка та Бориса Грінченка в українське мовотворення, а також виявлення їхньої ролі у формуванні національної мовної ідентичності українців.

 

І. Формування та розвиток наукового стилю мовотворчостi І.Франком у Галичині.

 

Науковий стиль у Галичині почав розвиватися після заснування Товариства імені Шевченка у Львові в 1873 році. Це літературне товариство поступово об’єднало не тільки письменників, а й науковців з різних галузей, що врешті-решт призвело до його трансформації в Наукове товариство імені Шевченка. Іван Франко був одним із перших, хто запропонував реформування товариства і активно долучився до його розвитку, зокрема до створення наукових праць українською мовою та розробки наукової термінології в різних сферах життя.

Є. Регущевський стверджує, що І. Франко не тільки був науковцем, а й засновником наукового стилю сучасної української мови [1, с. 4]. Варто зазначити, що поліглотизм І. Франка значно вплинув на його мовну творчість. Оскільки він спілкувався діалектом Бойківського Підгір’я, що суттєво відрізнявся від основної форми української мови, якою користувалися її засновники, Франко компенсував свої прогалини, використовуючи терміни з інших, більш розвинених на той час мов.

Завдяки науковим перекладам І. Франка українська мова збагатилася суспільно-політичними, історичними, лінгвістичними, філософськими, редакційно-видавничими та іншими поняттями. Він активно працював над стандартизацією та кодифікацією наукової термінології, а також над впровадженням іншомовних слів у національну лексикологію. Нові терміни І. Франко або запозичував у власних перекладах, або передавав засобами рідної мови. Він вважав, що літературна мова постійно розвивається, здатна вбирати всі культурні елементи сучасності й збагачуватися новими термінами та виразами, що відповідають прогресу цивілізації. При цьому мова зберігає свою основну структуру і не піддається впливу жаргону окремих соціальних груп чи класів [3, 207]. Одночасно І. Франко збагачує поетичні тексти науковою лексикою, вплітаючи її в систему тропів і фігур, що надає творам нового звучання.

ІІ. Роль у мовотворчостi Бориса Грiнченка

 

Видатний письменник, публіцист, культурний діяч, педагог і вчений кінця XIX – початку XX століття Борис Грінченко (1863-1910) відіграв значну роль в історії української літератури та літературної мови. Він використовував різні псевдоніми, зокрема Василь Чайченко, П. Вартовий, Б. Вільховський, М. Гримич, Ів. Перекитополе, Л. Яворенко та Немирич [8].

Як письменник, етнограф, фольклорист і мовознавець, Б. Грінченко майстерно володів літературною мовою того часу в її східному варіанті. Він не лише збагатив українську мову своєю художньою творчістю, але й суттєво вплинув на розвиток наукового, публіцистичного та епістолярного стилів. Значуща роль Б. Грінченка полягає в розробці теоретичних основ і визначенні практичних завдань для розвитку та функціонування української мови. Його внесок у нормалізацію української мови в сферах фонетики, граматики, лексики та стилістики також має велике значення.

Мовознавчий внесок ученого є надзвичайно значним [7, с. 228-396]. Він орієнтувався на живу мову східної України, йому був близький слобожанський діалект, який, перш за все, вплинув на стиль його творів [6]. Однак він також добре знав середньонаддніпрянські та степові говірки південно-східної української мови, а що стосується лексики, то йому була знайома більшість інших українських говірок. До свого словника він включив слова з багатьох діалектів. Попри те що Б. Грінченко намагався уникати вузьких діалектизмів у своїх літературних творах, у них все ж можна помітити риси слобожанського говору, а також інших південно-східних українських діалектів. Ці риси проявляються на різних структурних рівнях мови.

Б. Грінченко рішуче відстоював ідею про необхідність єдиної літературної мови для всього українського народу. Він розглядав Галичину, Буковину, Київщину, Полтавщину, Херсонщину та інші регіони як складові частини єдиної України, вважаючи, що там мешкає один народ — український, який спілкується єдиною мовою — українською. Тому літературна мова цього народу повинна бути спільною. Схожу думку він висловив у своїх «Галицьких віршах», але ще ясніше вона була сформульована в статті «Кілька слів про нашу літературну мову», яка з’явилася пізніше під час полеміки.

У статті «Галицькі вірші» Б. Грінченко висловив критичні роздуми щодо кількох сотень слів і виразів, які використовували західноукраїнські поети у віршах, опублікованих у «Зорі» між 1883 і 1889 роками, зокрема в творах І. Франка, Данила Млака, Юлія Шнайдера, В. Масляка та інших. Для визначення доцільності критики Грінченка ми зіставили ці слова та вирази з сучасними літературними нормами. Порівняння показало, що висновки Б. Грінченка щодо нормативності цих слів і виразів є правильними в більшості випадків з точки зору сучасних норм української літературної мови.

По-перше, Б. Грінченко вважав недоречними в українській літературній мові слова та вирази, використані в поезії В. Масляка, зокрема такі, як невісти, весталки, крізь вас, зову та інші:

До вас, невісти, до вас, Вестальки

Рідні святої огню,

Звертаюсь нині з покликом дружним,

Вас звуком серця зову:

О час, посестри, о час,

Що б Русь воскресла крізь вас!..

На думку Б. Грінченка, замість слова «вестальки» слід вживати «весталки», а «зову» — «кличу». Він вважав недоречним використання слова «невіста» в значенні «молода жінка», оскільки це є полонізмом. У українській літературній мові неприйнятні такі вислови, як «тобою воскрес» або «тільки силою цієї любові живу», адже, за словами Б. Грінченка, «самим хлібом живу» або «будинок, згорілий підпалом», є неможливими. Можна лише сказати: «місяць світить у вікно», «ярами», «лісом» тощо. Б. Грінченко також виступав проти незрозумілого у цитованому вірші виразу «весталки, родичі святого вогню».

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!