Тези “Сутність, мета соціального захисту осіб з інвалідністю”

– студентка факультету педагогічної освіти та соціальної роботи, кафедри соціальної роботи та педагогіки вищої школи Волинського національного університету  імені Лесі Українки

Науковий керівник – кандидат педагогічних наук, доцент

 

СУТНІСТЬ, МЕТА СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ОСІБ З ІНВАЛІДНІСТЮ

 

Слово «інвалід» походить з латині та означає «слабкий, безсилий». Міжнародне визначення даного поняття «інвалід» вперше було подане в Декларації ООН «Про права інвалідів» у 1975 році, де зазначалося, що «інвалід – це особа, яка не може самостійно забезпечити повністю або частково потреби нормального особистого та/або соціального життя через вроджене або набуте порушення фізичних чи розумових здібностей» [1].

С. Кандиба подає власне тлумачення поняття «інвалід». За словами вченого, «інвалід – це особа, стійкий розлад здоров’я якої пов’язаний із рядом об’єктивно зумовлених факторів, таких як: поранення, хвороба, каліцтво чи старість, що зумовлюють часткову чи цілісну втрату працездатності та викликають необхідність гарантованого соціального захисту з боку держави» [3, с. 103].

Поняття «соціальний захист» охоплює, поряд із правом на соціальне забезпечення, ще й інші соціальні права, такі як право громадян, що потребують соціального захисту, на отримання житла безплатно або за доступну для них оплату (ч. 2 ст. 47 Конституції України), право на достатній життєвий рівень (ст. 48), право на охорону здоров’я (ст. 49), право на безпечне для життя.

Згідно із законодавством «особою з інвалідністю» є особа зі стійким розладом функцій організму, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження її життєдіяльності, внаслідок чого держава зобов’язана створити умови для реалізації           нею прав нарівні з іншими громадянами та забезпечити її соціальний захист.

Згідно з документом відтепер замість слова «інвалід» у всіх законодавчих актах буде «людина з інвалідністю». Окрім того, терміни «дитина-інвалід» та «інвалід війни» відповідно замінено на «дитина з інвалідністю» та «особа з інвалідністю внаслідок війни» [8].

На думку Б. Капанадзе, інвалід це «особа, яка має встановлену висновком медико-соціальної експертизи зміну здоров’я внаслідок стійкого порушення функцій та систем організму, що призводить до обмеження життєдіяльності, що виражається в повній чи частковій втраті можливості самостійно здійснювати побутову, суспільну та професійну діяльність, а також до зниження пристосовуваності до соціального середовища, і таку, що викликає потребу її соціального захисту» [2, с. 117].

Дослідники виділяють декілька типів бар’єрів як труднощів для осіб з інвалідністю:

1) соціально-економічні – йдеться про неналежну соціальну підтримку з боку держави, низьку кількість місць для працевлаштування, малозабезпеченість;

2) інформаційні – йдеться про відсутність доступу, альтернативних форм і джерел отримання потрібної інформації: сурдопереклад, література шрифтом Брайля, аудіосупровід тощо;

3) архітектурні – йдеться про різного роду перешкоди (ландшафтні, архітектурні), які ускладнюють пересування осіб з інвалідністю;

4) ментальні – йдеться про негативне сприйняття осіб з інвалідністю в суспільстві, внаслідок чого мають місце їх ізоляція, нестача спілкування, емоційна відчуженість та ін. [1].

Законодавство виділяє три категорії осіб з інвалідністю: особа з інвалідністю, особа з інвалідністю з дитинства та дитина з інвалідністю. При цьому підставами для визнання особи такою, що має інвалідність, постають: захворювання, травма або вроджені вади. Така особа обмежена в життєдіяльності при взаємодії з зовнішнім середовищем [4].

За словами вчених, якість життя людей з інвалідністю. Як правило, нижча, ніж у решти населення, що зумовлено наступними факторами:

• недостатністю гуманізму та милосердя до людей з особливими потребами в українському суспільстві;
• нерозвиненістю та непристосованістю соціальної інфраструктури міст і сільських населених пунктів з урахуванням задоволення основних потреб осіб з інвалідністю;
• низьким рівнем матеріального забезпечення та соціального обслуговування, їх недостатня гнучкість;
• низькою якістю чи відсутністю технічних засобів і пристосувань, необхідних для обслуговування, пересування та праці осіб з інвалідністю;
• наявністю значних труднощів в отриманні якісної професійної освіти, особливо вищої, в задоволенні духовних потреб [5, с. 6].

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!