Тези “Творча манера письма Віслави Шимборської”

І.І.Іваненко
Національний університет «Львівська політехніка»

 

ТВОРЧА МАНЕРА ПИСЬМА ВІСЛАВИ ШИМБОРСЬКОЇ

 

Польська література має безліч митців, серед них і письменники, і поети, і художники. У різні часи, у різні епохи вони писали, творили, кожен мав свій погляд на ситуацію, критикував або підтримував дії влади, виражав свої почуття та емоції у рядках віршів, хтось здавався, хтось вистояв до останнього та став відомим у всьому світ.

Однією з найвідоміших поетес Польщі є Віслава Шимборська – поетеса, літературний критик, перекладачка, лауреатка Нобелівської премії з літератури (1996 р.), членкиня Спілки письменників Польщі. Вона дивилася на цей світ по-новому, критично, щось засуджувала, щось підтримувала, у своїх віршах описувала конкретні реалії нашого світу, людських стосунків, існування людини та індивідуальності. Її вірші читає весь світ, і навіть сьогодні не перестає нею захоплюватися.

За своє творче життя вона опублікувала у книжках понад 220 віршів. Вимогливість і самокритичність змусили її відмовитися від майже 25 текстів з перших двох збірок, а також кільканадцяти віршів із пізніших книжок.

Найбільш відомими є такі поетичні збірки В.Шимборської: «Для того живемо» (1952), «Питання до себе» (1954), «Волання до Єті» (1957), «Сіль» («Sol», 1962), «Сто потіх» («Stopociech», 1967), «Всяк випадок» («Wszelki wypadek», 1972, 1975), «Велике число» («Wielka liczba», 1976), «Люди на мості» («Ludzie na moscie», 1986, 1988), «Кінець і початок» («Копіес і poczatek», 1992), «Мить» («Chwila», 2002), «Забавлянки для великих дітей» («Rymowanki dla duzych dzieci», 2003) [1, с. 190].

М. Слабошписький дав таку характеристику мисткині та її творчості: «Для видатної поетеси вона писала дуже мало. Друкувалась рідко. Але кожна її публікація була поетичною подією. Як досвідчена актриса вона трималася до наступної появи, довго тримала пазу. Робила це, ризикуючи бути забутою, я не знаю, була це свідома стратегія чи збіг обставин.

Складалося враження, що вона пише про несуттєві та маргінальні речі. Вона сказала, що є звичайні люди, які живуть своїм життям, і це найважливіше, а не колективістський соціалізм, який плекали в Польщі та Радянському Союзі. Шимборська була індивідуалістом і відстоювала право особистості бути повністю незалежною від суспільства. Тому її тексти були асоціальні. І у цьому був її протест» [4].

За словами Т. Вуйціка, поезія В. Шимборської є «спробою всебічного опису становища людини» у різних перспективах – екзистенціальній (пошук сенсу життя, проблеми часу, змін і смерті), історіософській (особистість у зв’язку з розвитком роду людського, історії, цивілізації), інтелектуальній (розуміння суті природи, можливість і межі пізнання світу), онтологічній (структура буття, співвідношення суб’єкта й об’єкта, залежність випадку й необхідності), морально-етичній (риси людської вдачі, міжособистісні стосунки, зокрема любовні)» [9, с. 138].

Поетеса прагне переосмислити світ, що здається нам добре відомим, та в її віршах від з’являється як загадковий, не повністю досліджений і такий цікавий та захоплюючий для кожного. Віслава Шимборська у своїх творах підіймає питання нашого реального життя – повсякденного, побутового, політичного, природничого, а поруч з цим відомі історичні факти, культурні та науково–популярні гіпотези.

Неперевершена у своїх екзистенціалістичних візіях і висновках, поетеса констатує болісність людського існування:

«…хто хотів тішитися світом,

стає перед завданням

не до виконання …» [8].

Відповідно до розуміння В. Шимборської, людська туга виникає з таких основних відчуттів:

а) свідомості  тимчасовості та нетривкості земного існування, коли життя виглядає як непостійне, мов декілька знаків, вирисованих кігтиком на піску («Велика лічба»);

б) відчуття  залежності від сліпої стихії, зокрема випадку, яке може визначати наші життєві обставини, включаючи і кохання («Любов з першого погляду»);

в) розриву між болючим матеріальним тілом і чужою, невловимою душею («Тортури»);

г) не можливості повного реалізування духовних потенцій людини протягом її земного життя («Бесіда з дитиною»);

д) незнищенності польових субстанцій зла, страху, брехні та безумства, які існують у світі і не піддаються повному усвідомленню чи позбавленню («Коротке життя наших предків», «Кінець століття») [1, с. 195].

 Л. Чередник стверджує: «Для поезії В. Шимборської характерними є екзистенціалістичні медитації, предметом яких стає людське життя у всій його повноті: земне й небесне, індивідуальне й загальне, бажане і реальне. Головний герой лірики поетеси – узагальнена людина у проявах своєї індивідуальності, тобто один із, за словами самої мисткині, «великої лічби» землян. Шимборська неповторно концентрує ціле в одиничному, загальне в окремому, об`єктивне в суб`єктивному» [5, с. 228].

Віслава Шимборська висловлює переконання, що для людини філософський пошук істини має більше значення, ніж сама істина, тому що абсолютне знання вважається необов’язковим.

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!