Есе “Державна небезпека і державний суверенітет”

Есе на тему

«Державна небезпека і державний суверенітет»

 

 Концепції державної безпеки та державного суверенітету вже давно знаходяться в центрі міжнародних відносин і політичного дискурсу. Ці два принципи є фундаментальними для функціонування сучасної національно-державної системи.

Державний суверенітет означає верховну владу та автономію держави в межах її кордонів, тоді як державна безпека передбачає захист інтересів держави, громадян і територіальної цілісності від зовнішніх і внутрішніх загроз. У цьому есе досліджується заплутаний зв’язок між державною безпекою та державним суверенітетом, досліджується, як вони перетинаються, доповнюють, а іноді й суперечать одне одному.

В останні десятиліття, з бурхливим розвитком процесів глобалізації, особливої актуальності набуває проблема визначення статусу державного суверенітету і його ролі в сучасних умовах. Вивчення такого явища, як «знецінення» статусу суверенної держави та послаблення централізованих інститутів державної влади, стало навіть окремим напрямком теоретичних досліджень, в рамках якого працює чимало вчених-політологів різних країн.

У працях вчених, які досліджують означену проблему, порушується складне й болюче для політиків-практиків питання про відповідність сучасним реаліям традиційного поняття державного суверенітету, або, скоріше, традиційних підходів до його визначення. Адже сьогодні світ зустрівся з явищем, яке можна назвати «розмиванням» державного суверенітету [1].

Справді, за умов глобалізації соціальні відносини в різних країнах світу значною мірою уніфікуються, державні кордони безперешкодно перетинаються потоками електронної та іншої інформації, внаслідок чого механізми, необхідні для ефективного здійснення суверенітету в традиційному його значенні, стають все більш ефемерними.

Представники школи політичного реалізму (М. Вебер, Г. Моргентау, Р. Арон, К. Уолт, Г. Кіссінджер, А. Уолферс та інші) сформували класичний (до речі, найбільш поширений нині) підхід до проблеми визначення державного суверенітету. Основні його постулати такі. Держава є головним актором, а суверенітет – її визначальною ознакою, пов’язаною з використанням сили.

Міжнародним відносинам притаманний анархічний характер, оскільки у світі не існує «наддержавного владного осередка». Внаслідок цього держави взаємодіють «хаотично». Держава реалізує себе як «монополія на легітимне використання фізичної сили в рамках певної території» [2].  В межах цього територіального простору суверенітет означає наявність у держави вищої влади для вироблення і реалізації законів.

Національний суверенітет, в тлумаченні теоретиків школи політичного реалізму, є наріжним каменем міжнародного права. Він забезпечує державам, з одного боку, свободу поведінки, а з іншого – зобов’язує їх нести відповідальність за свої дії.

На думку реалістів, глобалізація не чинить впливу на таку основну характеристику планетарної політики, як територіальний розподіл світу на національні держави. Посилення економічних та інших зв’язків може зробити держави більш взаємозалежними, але це не стосується державних систем. Держави зберігають свій суверенітет, глобалізація не робить безглуздою їхню боротьбу за політичну владу, не зменшує значення використання сили для забезпечення національних інтересів або збереження балансу сил в ім’я тих же інтересів.

Глобальні виклики, такі як зміна клімату, пандемії та тероризм, виходять за рамки національних кордонів і вимагають колективних дій. Здатність держав ефективно вирішувати ці проблеми часто вимагає відмови від певної міри суверенітету міжнародним організаціям і угодам. Кліматичні угоди, такі як Паризька угода, є прикладом цієї зміни.

Таким чином, підходи політичних реалістів ґрунтуються на захисті базового для них поняття національних інтересів. Проте ці підходи не можуть не викликати деяких застережень [3].

По-перше, таке тлумачення передбачає «сутнісну» концепцію суверенітету, що у принципі не підлягає історичним змінам: атрибути суверенітету, мовляв, існують вічно і породжують єдину форму держави. Але ж суверенітет можна розглядати і як постійний елемент державної ідентичності, припускаючи, що його зміст може зазнавати змін.

По-друге, теоретичне розмежування установчої та регулятивної функцій не відповідає нинішнім реаліям. Зміна регулятивної ролі держави спричиняє трансформації державної ідентичності, отже й зміни змісту суверенітету.

Зовнішнє втручання в ім’я гуманізму чи відповідальності за захист може суперечити державному суверенітету. Втручання міжнародного співтовариства в конфлікти всередині суверенних держав, такі як випадки Косова чи Лівії, викликає питання про межі державного суверенітету. Встановлення балансу між обов’язком захисту прав людини та повагою до державного суверенітету залишається складним і суперечливим питанням.

В епоху Інтернету та швидкого обміну інформацією державний суверенітет стикається з новими викликами. Компанії дезінформації та глобальний потік даних кидають виклик традиційному розумінню територіального суверенітету. Держави повинні адаптуватися до цих загроз, що розвиваються, зберігаючи при цьому свій основний суверенітет.

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!