Есе “Образ божої матері в давній українській літературі”

ОБРАЗ БОЖОЇ МАТЕРІ В ДАВНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Як відомо, наукова інтерпретація проблеми стосунків літератури і релігії, а особливо етико-естетичної функції церковних образів та мотивів у коді національної культури різних епох здаються необхідною передумовою для вироблення об’єктивної новочасної концепції історії української літератури. Загальновизнано, що для української давньої літератури надзвичайно важливим є широке використання релігійних символів, богословських ідеологій для створення строкатої внутрішньо напруженої та суперечливої картини світу. Причому, пріоритет надавався власне тим образам релігійної культури, які містили в собі символічний зміст. Що ж мало невимовно велику цінність у житті українців у всі часи? Саме образ Пресвятої Божої Матері. Діва, що стала матір’ю, земна людина, що народила небесного царя, історична особа, котра вмістила понад історичні вартості, передусім ідею всеосяжної материнської любові, здатної поширитися не тільки на окремих осіб, а й на цілі країни та народи.

Щодо згадок образу Божої Матері у давній літературі, то варто почати з того, що лексику на позначення Богородиці як таку, що презентує фемінітиви в українській мові ХV–ХVІІ ст., виокремлює М. Брус. Аналізуючи концепт Богородиці у християнській ліриці Івана Величковського, Т. Сидоренко та Т. Вільчинська констатують, що помітною гранню творчості поета є піднесення образу Божої Матері на небувалу в українській літературі висоту. Ця риса є визначальною не тільки для творчості І. Величковського, автори українських проповідей номінують Богородицю євангельським ім’ям – антропонімом Марія.

Треба сказати, що випадки вживання імені Марія автономно є не дуже частими. Здебільшого воно супроводжується епітетами або виступає в комплексі з іншими назвами. Компонентом найменування Богородиці може виступати іменник Діва, яким утверджується її непорочність. Серед найменувань Богородиці в окрему групу об’єднуються ті, що реалізують значення та, яка народила Христа, Матір Бога. Такими є канонічні назви, виражені словосполученням з лексемою мати та епітетом Пречиста або означенням Божа.

У позначеннях Божої Матері, особливо у творах І. Галятовського та А. Радивиловського, спостерігаємо вживання деривата іменника мати – Матка. Оригінальними є найменування Богородиці, що реалізують семантику Божа мати, компонентом яких є фемінітив родителька, засвідчені у творах І. Галятовського. Значення Божа Мати реалізують композити-церковнослов’янізми Богородиця та Богомати, які засвідчені давніми пам’ятками писемності. У Словнику староукраїнської мови ХІV–ХV ст. лексему Богомати подано з вказівкою на її церковнослов’янське походження.

Святість і божественну суть Матері Христа виражають канонічні назви, виражені словосполученнями Цариця небесна, Владичиця миру. Іншого змісту набуває символ воріт в А. Радивиловського. Богородиця в одній з його проповідей асоціюється з ворітьми до Царства Небесного, через до нього можуть потрапити всі, хто її шанує. Джерелом образу воріт для проповідника також є Святе Письмо. Саме естетика словесності, яка уможливлювала поєднання християнської та античної образності, дозволила Антонію Радивиловському уподібнити Богородицю давньоримській богині Діані. Звертаючись до Богородиці, яка вказує кожній людині шлях до спасіння, проповідник називає її Діаною.

Прикметною рисою барокових проповідей в українській літературі є насиченість тексту прикладами, які ґрунтовно досліджував В. І. Крекотень. Проповідники наводили приклади для підтвердження релігійного, повчального чи морального викладу. Серед них були оповідання, легенди, міфи, казки, які презентують оповідний жанр у текстовій тканині проповіді. Оповідні частини проповіді здебільшого позбавлені високого пафосу та урочистості. Саме приклади широко фіксують уживання на позначення Богородиці її імені Марія автономно, без супроводу усталених у релігійних текстах епітетів.