Есе “Правові основи розвитку системи громадського здоров’я”

Есе на тему:

«Правові основи розвитку системи громадського здоров’я»

 

Постановка питання. Конституція України визначає здоров’я одним із основних прав людини та громадянина, а також найвищою цінністю, від якої залежить фізичний та духовний потенціал та економічний розвиток суспільства. Отже, здоров’я розглядається як економічна категорія, здоров’я — це чинник соціального і культурного прогресу, фактор національної безпеки держави. Досліджено, що якість, доступність, функціональність, сучасність, ресурсна забезпеченість, ефективність, своєчасність та безпека медичної допомоги (медичних послуг) є базисом для забезпечення найвищого рівня здоров’я та поліпшення якості життя населення.

Зростання кількості не інфекційних захворювань і смертності серед дорослого працездатного населення від серцево судинних захворювань, онкології, туберкульозу, бронхолегеневої патології, ускладнень виразкової хвороби шлунку, цирозу печінки, збільшення після операційних ускладнень вимагає пошуку нових сучасних ресурсів, а також використання високих новітніх медичних технологій, якісного розвитку науки і техніки, удосконалення принципів практичної та доказової медицини, промоція здорового способу життя, здійснення профілактичної роботи в закладах охорони здоров’я, зокрема громадського здоров’я.

Аналіз вивеченості теми. Про важливість наукових досліджень у сфері державного управління охороною здоров’я, виявлення концептуальних підходів у публічному управлінні охороною здоров’я, а також різні аспекти розвитку системи громадського здоров’я та питання формування здорового способу життя свідчать численні наукові праці українських авторів, таких як М. Білинська, З. Гладун, Л. Жаліло, В. Князевич, Н. Кризина, Б. Криштопа, В. Лєхан, В. Москаленко, А. Нагорна, Я. Радиш, І. Рожкова, І. Солоненко та інших науковців.

 

Виклад основного матеріалу.  Трансформація системи охорони здоров’я на сьогодні визначена однією з найважливіших, оскільки до цього часу побутує думка, як і в громадян, так і керівників галузі на усіх рівнях, що ключова умова збереження і зміцнення здоров’я населення — це забезпечення якості та доступу до надання медичної допомоги. Необхідно враховувати той факт, що забезпечення здоров’я — це, передусім, вирішення актуальних питань наслідків. Слід відзначити той факт, що вплив системи охорони здоров’я на здоров’я населення та тривалість життя громадян складає лише 10%.

Тому з метою зміцнення та збереження здоров’я населення необхідно впровадити превентивні (профілактичні) заходи щодо попередження та виникнення й розповсюдження хвороб [11] та здійснити організаційно правові заходи щодо підвищення ефективності діяльності системи громадського здоров’я.

В Україні на сьогодні, попри наявність багатьох нормативно правових актів, які врегульовують суспільні відносини у сфері громадського здоров’я та її основних складових (зокрема щодо санітарно епідемічного забезпечення, охорони навколишнього природного середовища та в інших сферах), на сьогодні відсутня єдині нормативні підходи до визначення системи громадського здоров’я, яка була би здатна реагувати на сучасні виклики, постати проти загроз (зокрема пандемії COVID 2019), пов’язані з порушенням здоров’я і не достатнім забезпеченням благополуччя населення [5].

Згідно з наказом МОЗ, затвердженим у 2002 році, який визначає «Перелік закладів охорони здоров’я», можна виокремити такі громадські заклади здоров’я: «Лабораторний центр (обласний, міський, на водному, залізничному, повітряному транспорті) Міністерства охорони здоров’я України; Центр громадського здоров’я Міністерства охорони здоров’я України; Центр громадського здоров’я (обласний, міст Києва та Севастополя); Центр контролю та профілактики хвороб (республіканський, обласний, міст Києва та Севастополя)» [6].

Цим наказом також визначено, що «заклади громадського здоров’я — це заклади охорони здоров’я, завданнями яких є діяльність у сфері епідеміологічного нагляду (спостереження), профілактики неінфекційних захворювань, захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням у межах, визначених установчими документами» [6].

Варто зазначити, що останнім часом відбулися зміни у структурі закладів громадського здоров’я. Зокрема, постановою КМУ від 17 лютого 2021 року №106 було визначено перевести працівників обласних центрів громадського здоров’я та міста Києва до структури лабораторних центрів системи МОЗ України. Обласним та Київській міській державним адміністраціям також було доручено вжити заходів щодо переведення працівників обласних центрів громадського здоров’я та міста Києва до лабораторних центрів МОЗ України та здійснити реорганізацію, об’єднавши обласні центри громадського здоров’я та міста Києва з закладами охорони здоров’я у відповідних територіальних громадах [8].

Розпорядженням Кабінету Міністрів України № 1002р від 30 листопада 2016 року затверджено «Концепцію розвитку системи громадського здоров’я». В документі зазначено, що ключовим структурним елементом системи громадського здоров’я була Державна служба з питань санітарного та епідемічного благополуччя населення, головною метою функціонування якої було здійснення заходів щодо забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення [3].

Ця Концепція встановлює основні принципи, напрями, завдання, механізми і строки для розвитку системи громадського здоров’я з метою створення та втілення ефективної державної політики з охорони та зміцнення здоров’я населення. Вона спрямована на збільшення тривалості та покращення якості життя, запобігання захворюванням, пролонгацію активного і працездатного віку, а також на сприяння здоровому способу життя через залучення всього суспільства. Реалізація цієї Концепції планується впродовж періоду з 2017 по 2020 роки.

Основними організаційними принципами формування системи громадського здоров’я є:

1. законність – відповідність вимогам Конституції, законам України та міжнародним договорам;
2. міжгалузеве співробітництво та координація – розробка механізмів узгодження цілей, пріоритетів, завдань та заходів у галузі громадського здоров’я;
3. визначення пріоритетів – послідовне виконання програм та проведення заходів згідно з потребами держави та очікуваннями суспільства;
4. ефективність – досягнення максимальних результатів за мінімальних витрат;
5. підзвітність – регулярне звітування перед суспільством та територіальними громадами у доступній формі щодо результатів роботи;
6. спадкоємність – збереження та передача цінностей, норм, знань та досвіду для подальшого використання та забезпечення послідовної реалізації державної політики незалежно від політичної ситуації.

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!