Есе “Сила права та право сили у поглядах давньогрецьких софістів”

Як відомо, неоднозначним досі є ставлення учених до розуміння і трактування терміну «софістика». І це пояснюється, очевидно, ставленням до софістів давньогрецьких філософів, які учили громадян держав-полісів мистецтва дискутувати, відстоювати свої права в судах, домагатися перемоги у суперечках під час публічних виступів тощо. Ми вирішили проаналізувати та визначити основні аспекти політичних поглядів софістів.

Перш за все, варто відзначити, що відомий давньогрецький філософ Аристотель, змістовно займався аналізом ідеологічних поглядів софістів [1]. Але попри це, найбільший вклад у вивчення мислення софістів, їхнього способу мислення, зроби саме Платон. Сьогодні є багато інформації про особисті якості софістів, їх ідеї та дії, а також про зміст їх основних творів, але ця наука багато в чому зобов’язана Платону. Саме він розглядає софістів як людей, які володіли фальшивим знанням, заснованим на наслідуванні, але в наслідуванні немає істини, а є тільки ознаки істини [3].

Наука софістів полягала насамперед у тому, щоб навчити людей, котрі прагнули набути певного статусу у суспільстві і зробити політичну кар’єру, у суперечці вміти відстояти свою думку. Ймовірно, тут простежується ідея про право сили, мається на увазі, сили довести свою правоту, а найголовніше – довести будь-яким чином. Тому для софістів саме людина з її ідеями і потребами була істинним центром світобудови, об’єктом його філософських роздумів. Онтологічний принцип, створений Протагором, засновником школи софістів: «Людина є мірою усіх речей: існуючих у тому, що вони існують, неіснуючих – у тому, що вони не існують», став основою для витонченого викладу думки [4].

Незважаючи на негативні судження про софістів і софістику, сформовані на основі праць Платона і Аристотеля, більш ніж 200-річне існування цієї філософської течії зіграло активну роль у становленні науки як соціальної області, як виду людської діяльності. Сам період V-IV ст. є періодом виникнення особливої когнітивної процедури, тобто аргументації.

Платон визнавав, що справжня справедливість може бути повністю реалізована тільки в світі ідей і частково в державі і праві. Філософ не використовував термін «природне право», але у всіх своїх основних рисах його політико-правові доктрини належать до античної судової традиції. Для Платона природний закон є ідеальним і повністю доступний тільки Богу. Його можна зрозуміти тільки за допомогою раціональних принципів устрою світу. Разом з цим він володіє непереборною силою. Природне право може бути реалізовано тільки в державі, де правлять мудрі правителі-філософи, що діють в ім’я загального блага. Як відомо, послідовне нав’язування Платоном ідеалізму суспільним і політичним відносинам описує людей як позбавлених власної вільної волі і нездатних самостійно досягти розуму і досконалості: «Тоталітарний і нелюдський проект свідчить про реальну трудність пізнання природи права і держави, яка виходить з благих намірів і ґрунтується на фундаментальній і по суті юридичній доктрині влади закону і принципі формальної рівності як умови. для реалізації індивідуальних і суспільних інтересів» [3].