Есе “У випадку колізій між національним і міжнародним правом, перевага надається першому чи другому?”

Еволюція правових систем провідних держав світу на поточному етапі розвитку суспільних відносин, розширення простору взаємодії національних, а також міжнародних правових систем безпосередньо зумовлюють теоретичну розробку і практичне застосування ефективних правових засобів, які враховували би узгоджені способи наднаціональної взаємодії, сприяли гармонійному функціонуванню вказаних систем у сучасному глобальному правовому просторі.

Існування суперечностей чи конкуренції між нормами міжнародно- та національно-правовими, безперечно, існують в законодавстві будь-якої держави, особливо, якщо воно має широкий предмет регулювання. Однак, саме їх кількість та наявність обґрунтованих шляхів подолання колізій і свідчить про рівень ефективності національного законодавства [8, 9].

На нашу думку, саме раціональний механізм подолання правових колізій щодо норм міжнародного і національного права підтверджує ефективність функціонування української правової системи та забезпечує дотримання прав, свобод, інтересів людини, зважаючи на традиційне розширювальне і прецедентне тлумачення базових норм міжнародних конвенцій; а також реальну, а не номінальну участь держави у глобальних політичних та економічних процесах.

У міжнародному праві традиційно виокремлюють п’ять підстав національно-правової юрисдикції, що є загальновизнаними та спрямовані на позначення тих відносин, щодо яких держава може встановлювати власне регулювання:

1. територіальність — країна має юрисдикцію регулювати все, що відбувається в межах її державних кордонів. З усіх основ юрисдикції принцип територіальності чи не єдиний досягає консенсусу в міжнародному праві [1];
2. принцип пасивної реакції — держава має юрисдикцію щодо фактів завдання шкоди її громадянину;
3. громадянство (або принцип пасивної реакції) — держава має юрисдикцію щодо правопорушення, винуватцем якого є її громадянин;
4. захисний принцип — держава має юрисдикцію для усунення загроз власній безпеці (наприклад, шляхом переслідування фальшивомонетників, підроблювачів офіційних документів) [10];
5. універсальність — держава має юрисдикцію щодо певних дій на основі їх внутрішнього несприйняття міжнародним співтовариством (наприклад, насильницьке позбавлення основних прав людини). Це найбільш суперечлива з п’яти основ юрисдикції [2].