“Кардіореабілітація пацієнтів з інфарктом міокарда”

КАРДІОРЕАБІЛІТАЦІЯ ПАЦІЄНТІВ З ІНФАРКТОМ МІОКАРДА

 

Ім’я Прізвище здобувача вищої освіти,

Курс, спеціальність

Науковий керівник: Ім’я Прізвище,

науковий ступінь, вчене звання, посада

 

Актуальність теми. Україна має високу поширеність серцево-судинних захворювань (СС3) серед свого населення. Захворювання цієї категорії становлять 30,9% від загальної кількості хвороб у всій країні, а серед дорослого населення віком від 18 років – 37,3% і серед працездатного населення – 24,2%. Внаслідок цього високого рівня захворюваності, Україна стикається зі значними проблемами інвалідизації та смертності від хвороб системи кровообігу, превищуючи показники розвинених країн [1]. Найбільше медико-соціальне навантаження серед кардіоваскулярних захворювань належить ішемічній хворобі серця (IXC).

Сучасний підхід до реабілітації хворих на ІХС передбачає включення пацієнтів до програми тривалих тренувань із фізичним навантаженням та попередження, виявлення і корекцію кардіо-метаболічних факторів ризику. Проте в Україні спостерігається недостатнє впровадження таких програм кардіореабілітації та вторинної профілактики, спрямованих на покращення прогнозу та якості життя пацієнтів; особливе значення має фактична відсутність амбулаторної реабілітації пацієнтів після гострих коронарних подій.

Враховуючи сучасні соціально-економічні умови, для підвищення ефективності кардіореабілітаційних програм перспективним напрямком досліджень є розробка та впровадження новітніх інформаційних технологій, що дозволять вирішити проблему залучення пацієнтів до програм після-лікарняної реабілітації, та вивчення їх впливу на показники поширеності та ускладнень серцево-судинних захворювань.

 

Виклад основної частини друкованої праці. Кардіореабілітація сьогодні більше не обмежена тільки хворими, котрі перенесли інфаркт міокарда або АКШ. Інші групи хворих, у яких комплексна кардіореабілітація достовірно покращує прогноз, включають пацієнтів з доведеною ХС — як після стентування чи аорто-коронарного шунтування, так і без них, а також пацієнтів зі стабільним перебігом ХСН або після трансплантації серця. Добрі результати отримані і внаслідок кардіореабілітаційних програм пацієнтів із захворюваннями клапанного апарату серця, в тому числі після операцій з їх корекції — протезування або пластики клапанів серця.

Протягом останніх пʼяти років спостерігається розширення кардіологічної реабілітаційної допомоги на популяцію пацієнтів, які раніше вважалися групою занадто високого ризику для даного виду втручання, наприклад з резидуальною ішемією міокарда, ХСН ІІІ ФК по NYHA, важкими порушеннями ритму серця, імплантованим кардіовертертером-де-фібрилятором, які вимагають більш поступового і тривалого титрування фізичних навантажень і часто — початку тренувань під наглядом. Історична перспектива серцево-судинної реабілітації характеризується помітним процесом змін, який характеризується кількома досягненнями та вдосконаленнями протягом кількох десятиліть, прямою реакцією на все більш значний вплив серцево-судинних захворювань (ССЗ) [2].

Дисципліна кардіологічної реабілітації зазнала значних змін, просунувшись від свого скромного походження на початку 1900-х років до сучасного стану передових міждисциплінарних програм. Цей історичний аналіз спрямований на те, щоб пролити світло на важливі віхи, досягнення та осіб, які відіграли вирішальну роль у формуванні галузі кардіологічної реабілітації від її ранніх початків до її нинішнього становища як важливого елемента сучасної серцево-судинної охорони здоров’я [3].

Ранні корені та піонери Витоки кардіологічної реабілітації можна пояснити новаторським внеском кількох медичних працівників на початку 1900-х років. Доктор Джеремі Морріс, шановний епідеміолог із Сполученого Королівства, зробив значний внесок у визнання впливу фізичної активності на серцево-судинне благополуччя [4]. У другій половині 1940-х років Морріс провів основоположне дослідження, у якому порівняв стан здоров’я кондукторів лондонських автобусів, які займалися фізичною активністю як частину своєї професії, з показниками водіїв автобусів, які цього не робили [5]. Дослідження виявило помітне зниження поширеності серцевих захворювань серед провідників. Це піонерське дослідження встановило фундаментальні принципи, згідно з якими фізична активність і фізичні вправи можуть бути використані для лікування та контролю серцево-судинних розладів [6].

Епоха після Другої світової війни: поява програм кардіологічної реабілітації. У період після Другої світової війни він став свідком створення структурованих програм реабілітації серця. Доктор Пол Дадлі Уайт, видатний кардіолог, бачив перспективні переваги серцевої реабілітації для пацієнтів у Сполучених Штатах. Отже, він виступив з ініціативою заснувати першу програму кардіологічної реабілітації в Массачусетській загальній лікарні в Бостоні протягом другої половини 1940-х років. Мета Уайта полягала в тому, щоб створити методичний і ретельно контрольований режим фізичної активності, щоб допомогти процесу реабілітації тих, хто пережив серцеві події. Ця новаторська ініціатива стала каталізатором створення інших ініціатив у Сполучених Штатах.

У сучасних умовах зміст, методи, структура кардіореабілітації значно спростились. Вона стає все більше «демократичною», тобто більш доступною, дозволяє включати в свої програми все більше пацієнтів, у тому числі й тих, кому раніше була протипоказаною. За рекомендаціями ВООЗ, кардіореабілітація має бути доступною в усіх країнах світу та для усіх пацієнтів.

Працівники системи управління охороною здоровʼя та загальною медичною практикою повинні розуміти необхідність і важливість кардіореабілітації. Кардіореабілітація має інтегруватися в національну систему охорони здоровʼя, усі хворі на серцево-судинні захворювання повинні проходити навчання з модифікації серцево-судинних ризиків, а також знати й виконувати програму фізичних тренувань. Навіть у країнах із недостатніми матеріальними можливостями, за рекомендаціями експертів ВООЗ «реабілітаційна допомога має … стати культурною традицією й соціальною нормою».

За пропозицією ВООЗ, кардіореабілітація включає три фази: гостру фазу, фазу відновлення, підтримуючу фазу — див. Рис 1. [7].

Під час переходу від фази 1 до фази 3 в реабілітаційних програмах зменшується ступінь медичного контролю і витрати охорони здоров’я, тоді як сам хворий більше відповідає за продовження модифікації свого способу життя. З метою забезпечення максимальної безпеки, ефективності і суворого контролю за кожним пацієнтом, сучасні реабілітаційні програми розглядають ІІ (амбулаторний) етап як дві фази: ранню і пізню.

Рис. 1. Фази кардіологічної реабілітації відповідно до рекомендацій ВООЗ

 

В Україні сьогодні відбувається «нове народження» кардіологічної реабілітації. Революційні технології реваскуляризації міокарда, відновлення структур серця за допомогою новітніх хірургічних технологій, імплантація штучного серця, пересадка донорського серця стало реальністю і в нашій країні. Тому кардіологічна реабілітація, як надзвичайно потужний відновлюючий ресурс не лише після фантастичних операцій на серці, але й у повсякденній практиці кожного лікаря, який стикається з пацієнтом кардіологічного профілю, повинна проводитися повноцінно і на рівні світових стандартів. Перед початком кардіотренувань для кожного пацієнта проводиться індивідуальна оцінка можливих протипоказань на основі клінічних, лабораторних та інструментальних даних. Після цього, мультидисциплінарна команда складає індивідуальний план реабілітації.

При складанні програми фізичних навантажень дотримуються наступних принципів:

1. індивідуальний підхід;
2. суворе дозування навантажень;
3. регулярність занять;
4. поступове збільшення навантаження;
5. контроль переносимості та ефективності.

Загальний цикл програми фізичних навантажень в цілях кардіореабілітації наведено на рис. 2.

Рис. 2. Комплексний цикл програми фізичних навантажень в цілях кардіореабілітації

 

Цілі кардіологічної реабілітації можна умовно поділити на загальні і конкретні.

Загальні цілі КР включають:

1. досягнення максимально можливого фізичного, психологічного та соціального функціонування пацієнтів;
2. сприяння змінам у поведінці, які можуть мінімізувати ризик виникнення ускладнень ССЗ.

До конкретних цілей КР входять:

3. скорочення тривалості стаціонарного лікування після гострих серцево-судинних подій;
4. розробка стратегій для досягнення взаємозв’язаних цілей довготривалої профілактики;
5. формування та підтримка навичок довготривалої зміни поведінки та самоконтролю;
6. сприяння відповідному використанню медичних послуг та суспільних благ системи охорони здоров’я згідно з призначеним лікуванням і консультативною допомогою [8].

Програму можна розподілити на чотири окремі етапи, які були визначені Американським коледжем спортивної медицини [9].

Етап І: стаціонарний. На цьому етапі передбачена негайна стаціонарна реабілітація, в якій основний акцент робиться на виховному аспекті, таких як неформальні розмови з медсестрами та лікарями, а також надання рекомендацій. Згідно з рекомендаціями ВООЗ, фази кардіологічної реабілітації включають рухи кінцівками, тренування у сидячому, стоячому положенні та ходьбу (табл. 1). Головна мета першого етапу полягає в протидії негативним наслідкам тривалого ліжкового режиму та підготовці хворого до повернення до нормальної повсякденної активності.

Етап ІІ: ранній амбулаторний, у домашніх умовах чи на базі лікарні. Етап ІІ рекомендується розпочати через 3 тижні після виписки хворого. Основною метою цього етапу є поступове підвищення функціональної здатності, зниження факторів ризику серцево-судинних захворювань та підготовка хворого до повернення до професійної діяльності. Тривалість цього етапу, як правило, становить до 3-х місяців. Фізична підготовка включає фізичні навантаження низької та середньої інтенсивності, з орієнтацією на аеробну та силову активність. На цьому етапі продовжується навчання хворих з питань зниження факторів ризику, надається психологічна підтримка і діють рекомендації щодо відновлення професійної діяльності.

Етап ІІІ: пізній амбулаторний, регіональний або домашній. Головною метою етапу ІІІ є поліпшення фізичного стану пацієнтів. Продовжується навчання хворих, зосереджуючись на модифікації факторів ризику. Перехід від етапу ІІ до етапу ІІІ ґрунтується на клінічній, фізіологічній та психологічній інформації. Цей перехід відбувається при стабілізації стану хворого і досягненні бажаних результатів завдяки фізичним навантаженням, зазвичай тривалістю 6-12 тижнів.

Етап ІV: регіональний (підтримувальний) етап збереження досягнутого. На даному етапі переддбачається контроль та збереження результатів, досягнутих на попередніх етапах реабілітації.

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!