Курсова робота “Голодомор в сучасній українській літературі (на матеріалі роману Тетяни П’янкової «Вік червоних мурах»)”

ЗМІСТ

 

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ВІДОБРАЖЕННЯ ТРАГІЧНИХ ПОДІЙ ГОЛОДОМОРУ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ 

Висновки до першого розділу 

РОЗДІЛ ІІ. ТЕМА ГОЛОДОМОРУ В РОМАНІ ТЕТЯНИ ПЯНКОВОЇ «ВІК ЧЕРВОНИХ МУРАХ» 

2.1. Сюжетно-композиційні особливості твору 

2.2. Персоносфера роману 

Висновки до другого розділу 

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

ВСТУП

 

Актуальність дослідження. Голодомор 1932-1933 рр. в Україні – одна з найжахливіших трагедій за всю історію людства, феномен тривалого приховування від громадськості соціального лиха, трагедії гігантських масштабів. Навіть згадка про 1933-й рік вважалася крамолою. Лише після проголошення незалежності України факт існування голодомору 1932-1933 рр. став визнаватися громадськістю.

Деякі представники історичної науки на територіях, що входили до складу колишньої «країни Рад», навіть сьогодні не визнають голодомор як історичний факт. Це можна пояснити, зокрема, і певними політичними інтересами. Адже історична наука протягом усього свого існування знаходилася під контролем і патронатом влади, а тому і маємо багато замовчуваних подій або їх «перекручення». Тому, як і в багатьох випадках, правдивими джерелами є не документи, а свідчення очевидців.

Терор голодомором, запроваджений в Україні, призвів до фізичного винищення кількох поколінь українських хліборобів, до руйнування соціальних основ нації, її духовності. Свій істотний внесок у проблему, здатне зробити й літературознавство, оскільки практика художньої літератури переконує, наскільки значущою вона є для неї, особливо в роки, коли голодом охоплена велика кількість населення. Українська література завжди активно відгукувалася на соціальні і політичні перетворення, прагнучи відтворити правдиві сторінки історії, трактуючи їх саме з позиції народу.

Сучасні українські письменники намагаються привернути увагу читачів до правдивих свідчень геноциду за допомогою мистецтва слова, проте тексти художніх творів чітко зорієнтовані на свідчення очевидців цих подій і психологічне відтворення переживань пересічних українців. Такою письменницею і являється Тетяна П’янкова та її роман «Вік червоних мурах», який являється глибоким психологічним романом про одну з найскладніших сторінок української історії – Голодомор 1932-1933 років, де на тлі неосяжної трагедії тонко зображені людські долі. Таким чином, розвінчання злочинів проти людства ніколи не втратить своєї актуальності.

Мета дослідження: висвітлити тему Голодомору в сучасній українській літературі.

Завдання дослідження:

1. дослідити відображення трагічних подій Голодомору в сучасній українській літературі;
2. розглянути сюжетно-композиційні особливості твору «Вік червоних мурах»;
3. дослідити персоносферу роману «Вік червоних мурах».

Об’єкт дослідження: роман Тетяни П’янкової «Вік червоних мурах».

Предмет дослідження: трагічні події Голодомору.

Методи дослідження: історіографічний аналіз та синтез, проблемно-хронологічний, синхронічний, діахронний (метод періодизації), ретроспективний, актуалізації, історико-генетичний.

Наукова новизна роботи: здійснена перша спроба комплексного аналізу роману Тетяни П’янкової «Вік червоних мурах»;проведено всебічний аналіз літератури феномену Голодомору.

Практичне значення роботи: опрацьована література з теми Голодомору, окреслення кола питань мають стати в нагоді викладачам історії та історіографії, авторам наукових праць, та при вивчені української літератури з теми Голодомору.

Структура роботи. Курсова робота складається із вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел.

 

РОЗДІЛ 1. ВІДОБРАЖЕННЯ ТРАГІЧНИХ ПОДІЙ ГОЛОДОМОРУ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ

 

Термін «геноцид» з‘являється в «Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього», ухваленої Генеральною Асамблеєю ООН
9 грудня 1948 р., тобто саме тоді він набув юридичного статусу. Ідею покарання за злочин геноциду висунув у 1933 р. адвокат із Польщі Рафаель Лемкін, запровадивши тлумачення «варварство» до дій осіб, які з ненависті до людей нищили їхні культурно-духовні цінності, відтак пропонував арештовувати їх та судити. Саме Лемкін, на переконання відомого американського вченого Дж. Мейса, «лобіював через Організацію Об‘єднаних Націй два документи: Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 1:96 у 1946 році та Конвенцію Організації Об‘єднаних Націй із питань покарання і запобігання злочину геноциду в 1948 р.» [8,с. 1]. Геноцид було визнано злочином, і в межах міжнародного права це мало бути покаране. Але справжні злодії так і не отримали по заслузі за знищення біля 7 мільйонів (в середньому це чисельність деяких європейських країн) українців [3, c. 154].

Нащадкам не залишилися імена всіх безвинно загиблих українців у ті страшні роки. Це лише статистика, але вона жахлива. Тільки ХХІ століття відкрило ці анти людські злочини. Що стало нагальною потребою для виховання молодих представників української нації [11, c. 57]. Масове фізичне знищення українських хліборобів шляхом штучного голоду було цілеспрямованим терористичним актом сталінської політичної системи проти мирних людей, проти українців як нації і, зокрема, проти селян як класу. Внаслідок цього зник не лише великий прошарок заможних і незалежних селян-підприємців, а й цілі покоління землеробського населення.

Були підірвані соціальні основи нації, її традиції, духовна культура та самобутність. Головною метою організації штучного голоду було підірвати соціальну базу опору українців комуністичній владі та забезпечити тотальний контроль з боку держави над усіма верствами населення [18, c.254]. Як писав Д. Гетьман: «Примусова колективізація була трагедією для всього радянського селянства, та для українців то була особлива трагедія. Зважаючи на фактичне знищення міських еліт, вона означала ліквідацію їх як соціального організму й політичного фактору, приречення на голодне існування» [7, c. 21].

Широке застосування надзвичайно жорстких репресивних методів виконання надпланів хлібозаготівель та свавільного позбавлення селян усіх запасів продовольства є переконливим свідченням наміру тоталітарної влади спричинити голод в Україні та використати його як знаряддя цілеспрямованого знищення народу, українського селянства, як частини української нації. Аналіз поведінки комуністичного керівництва дає змогу виявити ряд непрямих доказів, які переконливо підтверджують наявність такого наміру [12, c.215]. Український Голодомор був складовою багатопланової превентивної каральної операції, спрямованої проти української нації як такої, оскільки її відродження становило загрозу єдності та самому існуванню радянської імперії. У ході цієї операції за допомогою штучно організованого голоду було завдано нищівного удару по українському селянству з метою фізичного знищення окремої частини народу, а отже, підриву його визвольного потенціалу [21, c.125].

Точної кількості жертв Голодомору немає і навряд чи можливо її встановити. Намагаючись приховати масштаби злочину та його згубні наслідки, кремлівське керівництво забороняло органам запису актів
громадянського стану, органам природного обліку населення та медичним установам фіксувати справжню причину смерті. Через свою антиукраїнську спрямованість і масштаби застосування голод 1932-1933 років виявився найстрашнішою зброєю масового знищення та соціального поневолення населення України, яку застосував тоталітарний комуністичний режим. Тобто Голодомор в Україні став соціально-гуманітарною катастрофою глобального масштабу [32].

Наслідком злочину геноциду, окрім фізичного вбивства мільйонів людей, стало знищення традиційного українського побуту. Голод став зброєю масового біологічного знищення українців, на багато десятиліть порушив генетичний фонд народу, призвів до морально-психологічних змін у свідомості українців. Традиційна культура та народні звичаї зазнали деформації. Голодомор повністю змінив звичний порядок ведення господарства в селі. Десятки років українські селяни були доведені до безправних колгоспників, позбавлені паспортів і пенсій [9, c.315].

Психологічними наслідками Голодомору стали почуття провини та сорому. Люди відчували провину за те, що не змогли врятувати рідних, сором за аморальні вчинки, вчинені заради виживання [4, c.17]. Такі поняття, як «голодомор» і «геноцид», не використовувалися в «совєцькій» українській літературі, адже ніби і не було таких подій [31]. Лише в діаспорній літературі 30–40-х років ХХ століття фіксуються згадки про ці жахливі події у художніх творах, а також в мемуарах Д. Гойченко. Остання із них потребує особливої уваги, бо зошити Д. Гойченка були знайдені випадково і надруковані уже по смерті їх автора.

Багато автобіографічних книг, які розкривають правду про Голодомор, і збірники документів довго не друкували через цензуру або грубо скорочували, викидаючи факти, що «не задовольняють деяким правилам». Рукописи припадали пилом на полицях, бо змінювалося офіційне ставлення до тих чи інших подій. І водночас саме історичні книги стають унікальними свідченнями епох, які розкривають непривабливі, і часом страшні таємниці, які дехто хотів би поховати надовго. З початком Перебудови ця тема дедалі більше висвітлюється і в Україні (спочатку, несміливо, – радянській, відтак – у незалежній) [19, c. 174]. Вокально-оркестрові твори на тему Голодомору створені українськими композиторами. Найвідомішим є реквієм «Панахида за померлими з голоду» (1992 р.) Є. Станковича на слова Д. Павличка.

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!