Курсова робота ” Корпоративні права держави “

ЗМІСТ

 

ВСТУП

РОЗДІЛ І. КОРПОРАТИВНІ ПРАВА ДЕРЖАВИ ЯК ПРЕДМЕТ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

1.1. Сутність корпоративних прав держави та види господарських об’єднань, відносно яких вони здійснюються

1.2. Структура відносин у сфері корпоративних прав держави та місце у ній відносин, що є предметом адміністративно-правового регулювання

РОЗДІЛ ІІ. ЗМІСТ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ КОРПОРАТИВНИХ ПРАВ ДЕРЖАВИ

2.1. Характеристика адміністративно-правових норм, які регулюють сферу корпоративних прав держави

2.2. Метод адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави

2.3. Суб’єкти адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави та форми їх діяльності

РОЗДІЛ ІІІ. СУДОВІ РІШЕННЯ

 

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

ВСТУП

 

Актуальність теми дослідження. Процес становлення ринкових відносин в економіці України сприяв появі різних форм власності господарюючих суб’єктів, що, у свою чергу, викликало розходження в організації процесів управління їх діяльністю. Не зважаючи на масову приватизацію та зростання кількості суб’єктів господарювання приватної форми власності, в Україні продовжують існувати об’єкти державного сектору, серед яких певне місце займають державні господарські об’єднання.

Метою діяльності таких господарських структур можна вважати забезпечення економічної безпеки держави, збереження контролю держави за діяльністю соціально значущих галузей, а також підвищення ефективності фінансово-господарської діяльності підприємств із часткою державної власності для забезпечення максимального соціально-економічного ефекту від функціонування державного сектору економіки. З метою забезпечення ресурсозбереження та зміцнення економіки країни набуває актуальності проблема ефективного управління цими державними структурами.

Таким чином, недостатня розробленість на теоретичному рівні, наявність правових проблем, а також необхідність проведення комплексного адміністративно-правового дослідження проблеми адміністративного-правового регулювання корпоративних прав держави обумовили вибір теми дисертації.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає у визначені сутності адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави, розмежуванні адміністративних та господарських відносин у сфері управління корпоративними правами держави, розробці пропозицій та рекомендацій щодо удосконалення чинного законодавства, норми якого регулюють адміністративні відносини у сфері управління корпоративними правами держави.

Зазначена мета дослідження зумовила постановку та розв’язання наступних завдань:

• визначити сутність корпоративних прав держави та види господарських об’єднань, щодо яких вони здійснюються;
• дослідити структуру відносин у сфері корпоративних прав держави та визначити місце у ній відносин, що є предметом адміністративно-правового регулювання;
• дослідити історію та світовий досвід адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави;
• виділити види адміністративно-правових норм, які регулюють сферу корпоративних прав держави;
• визначити методи адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави та проаналізувати особливості їх застосування;
• визначити суб’єктів адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави та проаналізувати форми їх діяльності;
• розробити пропозиції щодо вдосконалення чинного адміністративного законодавства, норми якого регулюють відносини у сфері управління корпоративними правами держави.

Об’єктом дослідження є адміністративно-правові відносини, що виникають у сфері управління корпоративними правами держави.

Предмет дослідження становлять теоретичні і практичні проблеми адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави та шляхи їх розв’язання.

Структура та обсяг обумовлені змістом наукової проблеми та спрямовані на досягнення мети дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновку, списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи – 32 сторінок. Кількість використаних джерел становить 31 найменування.

 

РОЗДІЛ І. КОРПОРАТИВНІ ПРАВА ДЕРЖАВИ ЯК ПРЕДМЕТ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

 1.1. Сутність корпоративних прав держави та види господарських об’єднань, відносно яких вони здійснюються

 

Господарським кодексом України (далі – ГК України)[1] визначено поняття корпоративних прав. Так, корпоративні права – це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами (ч.1 ст.167 ГК).

Ознаки корпоративних прав визначені в наступному виді[2, 45 с]:

1) ці права можуть належати будь-якій фізичній або юридичній особі, але, згідно з ч.2 ст.167 ГК України, законом можуть бути встановлені обмеження щодо володіння корпоративними правами та (або) їх здійснення;

2) ці права зумовлюються належністю особі частки в статутному фонді (майні) господарської організації (тобто така організація повинна мати корпоративний устрій – її статутний фонд або майно має бути поділеним на частки); при цьому така частка може становити і 100 відсотків;

3) ці права включають трійку „базових прав”: право на управління господарською організацією; право на отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної господарської організації; право на отримання активів даної господарської організації в разі її ліквідації, а також можуть включати інші права, передбачені законом або установчими документами.

Держава може набувати корпоративних прав внаслідок[31, 16 с]:

• корпоратизації (перетворення в акціонерні товариства) державних, орендних підприємств та інших підприємств з державною часткою власності в статутному фонді (майні);
• придбання корпоративних прав вже існуючих господарських організацій;
• заснування (співзаснування) нових господарських організацій.

Політика держави щодо своєї частки майна в товариствах з державною часткою час від часу змінювалась та не завжди була послідовною. Так, для удосконалення системи корпоративного управління у 1998 році Указом Президента України[4] було створено окремий орган виконавчої влади – Національне агентство України з управління державними корпоративними правами. Цей орган управління мав єдине функціональне призначення, нормативно регламентовану організаційну структуру та компетенцію[12, 42 с].

Проте вже у 1999 році його було ліквідовано і функції з управління корпоративними правами держави передано Фонду державного майна України, а щодо деяких підприємств делеговано відповідним центральним та місцевим органам виконавчої влади[6]. Але у 2002 році в Проекті концепції державної програми приватизації на 2003-2008р.р.[11, 35 с] з метою формування системи управління об’єктами права державної власності знов передбачалось створення окремого органу – Агентства з управління державною власністю під порядкуванням Фонду державного майна України (далі – ФДМ).

У 2004 році держава володіла корпоративними правами переважно акціонерних товариств та товариств з обмеженою відповідальністю. У 2007 році структура корпоративних прав держави зазнала змін.

За даними ФДМ станом на 01 січня 2008 року питома вага власності держави зосереджена у 30 національних акціонерних та державних холдингових компаніях. Частка власності держави в статутному капіталі всіх господарських товариств, що обліковуються Фондом, за номінальною вартістю пакетів акцій станом на 01.01.2008 року становила 43,93 млрд. грн., з них національні акціонерні компанії і державні холдингові компанії мали 20,70 млрд. грн. (47,2% загальної вартості).

На підставі Генеральної угоди з ФДМ про передачу повноважень на здійснення функцій управління державними корпоративними правами органами виконавчої влади, затвердженої наказом ФДМ від 25.05.2000 р. № 1067 у 17 національних акціонерних компаніях і державних холдингових компаніях здійснюють управління корпоративними правами держави органи виконавчої влади.

У Реєстрі корпоративних прав держави відображається вартість корпоративних прав національних та державних холдингових компаній. Якщо станом на 01.01.2007 їх вартість складала 22,75 млрд. грн, то станом на 01.01.2008 року вона вже склала 20,70 млрд. грн., що свідчить про часткове зменшення обсягу державного корпоративного сектору економіки України.

Корпоративні права держави здійснюються визначеними законом центральними органами виконавчої влади та уповноваженими особами у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (Статтею 168 ГК України).

Центральні органи виконавчої влади та уповноважені особи:

• здійснюють правомочності щодо участі в управлінні господарською організацією відповідно до частки (акцій, паїв) держави у статутному фонді цієї організації;
• ведуть реєстр державних корпоративних прав;
• проводять оцінку державних корпоративних прав;
• здійснюють контроль за ефективністю роботи господарської організації у частині реалізації належних державі корпоративних прав.

Правомочності з управління корпоративними правами держави здійснюються безпосередньо відповідними органами виконавчої влади у разі, якщо:

• держава має сто відсотків часток (акцій) в статутному фонді господарської організації;
• суб’єкт господарювання відносно якого здійснюються корпоративні права держави, приймає участь у державних та регіональних програмах, які фінансуються з Державного бюджету України;
• не відбувся конкурс щодо призначення уповноваженої особи у зв’язку із відсутністю претендента, або якщо пропозиції конкурсантів не відповідають умовам конкурсу;
• у інших випадках, передбачених законом.

У інших випадках управління корпоративними правами держави здійснюється із залученням уповноваженої особи.

Статтею 1 Закону України від 21 вересня 2006 „Про управління об’єктами державної власності” надане розуміння управління об’єктами державної власності як здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб’єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об’єктів, пов’язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.

Вбачається, що відносини з володіння, користування і розпорядження навряд можна віднести до відносин з управління, враховуючи традиційне розуміння управлінських відносин як організаційних, упорядковуючих. Тому, говорячи про здійснення корпоративних прав держави, не слід плутати організаційні та господарські відносини у цій сфері. Організаційні відносини – це відносини у сфері діяльності центральних органів виконавчої влади та уповноважених осіб, заснованої на повноваженнях організаційно-розпорядчого характеру, закріплених чинним законодавством. Тобто – це владна, організуюча діяльність. Це, зокрема, ведення реєстру державних корпоративних прав, контрольна діяльність та проведення оцінки державних корпоративних прав. Господарські відносини стосуються здійснення правомочностей щодо участі в управлінні господарською організацією. Вони не пов’язані з наявністю права уповноваженого щодо управління органу застосовувати заходи примусового впливу або імперативним способом забороняти певні дії.

Слід звернути увагу на один принциповий момент, пов’язаний з соціальними функціями держави. Державна власність, навіть і за умови входження її до корпоративного капіталу, не може звільнитися від своїх “генетичних” завдань – забезпечення суспільних потреб. Тому слід погодитися з М. Чечетовим, що “по відношенню до управління державними корпоративними правами реально може існувати не тільки цільовий дуалізм, а навіть і суперечності цілей та мотивів участі держави у корпорації цілям та мотивам інших власників”[10, 67 с ].

Це створює для корпоративної державної власності та управління державними корпоративними правами умови подвійного режиму. Перший випливає з інституціональних завдань державної власності і пов’язаний з формуванням та реалізацією державної політики щодо управління державними корпоративними правами, яка б відповідала соціальним функціям держави та їх загальному характеру і перебуває у сфері діяльності відповідних державних органів. Другий ґрунтується на положеннях Конституції України[11,64 с] щодо рівності всіх форм власності та пов’язаний з функціонуванням державної власності на тих самих засадах на яких функціонують й інші форми. В даному випадку держава діє також відповідно до чинного цивільного та господарського законодавства.

Під корпоративними правами держави як предметом адміністративно-правового регулювання розуміється складна система суспільних відносин, що виникають у зв’язку із здійсненням центральними органами виконавчої влади та уповноваженими особами повноважень організаційно-розпорядчого характеру щодо забезпечення можливості господарської організації, у статутному фонді (майні) якої частка держави може становити і 100%, реалізувати правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Ознаки корпоративних прав держави обумовлюють:

• визначення стратегічних напрямків державного впливу на сферу корпоратизації;
• органічне поєднання організаційно-розпорядчих (прямих) методів регулювання та заходів економічного (непрямого) впливу на діяльність господарської організації, відносно якої здійснюються корпоративні права держави;
• наявність центральних органів виконавчої влади та уповноважених осіб із визначеними законодавством управлінськими функціями та повноваженнями щодо діяльності господарської організації, відносно якої здійснюються корпоративні права держави;
• вдосконалення адміністративно-правових основ регулювання корпоративних прав держави з метою забезпечення ефективності діяльності господарської організації, відносно якої здійснюються корпоративні права держави, а також реалізації державних інтересів у сфері економіки у напрямку забезпечення її економічної безпеки.

Корпоративні права держави здійснюються як відносно державних господарських товариств, так і власне господарських об’єднань (ст. 119 ГК України). Державним (комунальним) господарським об’єднанням є об’єднання підприємств, утворене державними (комунальними) підприємствами за рішенням Кабінету Міністрів України, або, у визначених законом випадках, рішенням міністерств (інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об’єднання) або рішенням компетентних органів місцевого самоврядування.

За організаційно-правовими формами об’єднання підприємств утворюються як асоціації, корпорації, концерни, консорціуми та інші об’єднання. При чому відповідно до ГК України державні (комунальні) господарські об’єднання утворюються переважно у формі корпорації або концерну, незалежно від найменування об’єднання (комбінат, трест, тощо). Кожний з видів об’єднань підприємств передбачає різне поєднання централізації та децентралізації, а отже здійснює різні функції.

 

1.2. Структура відносин у сфері корпоративних прав держави та місце у ній відносин, що є об’єктом адміністративно-правового регулювання

 

Аналізуючи проблему адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави, слід звернутись до здобутків вчених, які досліджували проблеми управління державною власністю, адже саме державна власність є майновою основою корпоративних прав держави. У зв’язку з цим особливості відносин державної власності впливають на специфіку управління цими відносинами, а, отже – і на сутність та особливості адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави. Разом з тим, для остаточних висновків слід враховувати: специфіку самих корпоративних відносин, особливості законодавчої регламентації правового режиму корпоративних прав держави.

Внаслідок переважно цивільно-правової природи відносин власності, а також їх стрімкої трансформації після здобуття Україною незалежності, проблеми управління державною власністю не набули достатнього ступеня вивченості.

У першій (і на сьогоднішній день, мабуть, єдиній) монографії на дану тему, яка була написана вченими — адміністративистами і видана у 1983 р. (“Державне управління соціалістичною загальнонародною власністю (адміністративно-правовий аспект проблеми)” під ред. Ю.М. Козлова), відзначалося: “На жаль, дотепер проблематика управління державною соціалістичною власністю не займає належного їй по праву центрального місця в адміністративно-правових дослідженнях. Немає жодної монографії, присвяченої управлінню державною власністю при соціалізмі. Наукові статті по даній проблематиці теж вкрай рідкі, причому, як правило, вони носять лише постановочний характер. Тому багато важливих сторін характеристики реально існуючого і функціонуючого механізму адміністративно-правового регулювання відносин державної соціалістичної власності залишилися нерозкритими”[27, 35 с ].

На початку дев’яностих років в літературі з адміністративного права стала зустрічатися вказівка на специфіку такого виду державного управління як управління державною власністю[28]. Однак розгляд цієї проблеми також мав переважно пізнавальний характер. Певною мірою питання управління державною власністю, але у межах широкої теми – державного управління економікою – розглядала Рябченко О.П.[29, 72 с]

Таким чином, вбачається, що правове регулювання управління державною власністю залишається складною та недостатньо вивченою проблемою правової науки.

За справедливим виразом Толстого Ю.К. відносини власності не можна змішувати з відносинами з приводу управління даною власністю[20, 34 с ].

Для пояснення сутності управління державною власністю варто згадати класичне кібернетичне визначення управління, під яким розуміється будь-який цілеспрямований вплив управляючого суб’єкту на об’єкт з метою приведення його в необхідний, заданий стан. Управління породжується об’єктивним фактором – умовами суспільного або спільного процесу труда, а не волею або свідомістю людей. Тому воно має універсальне значення і не завжди пов’язано з державою. Діяльність по управлінню завжди однотипна – узгодження індивідуальних робіт, організація спільної роботи для виконання загальних функцій[21, 11 с ].

Венедіктов А.В. зазначав, що управління державною соціалістичною власністю може здійснюватись соціалістичними державними органами “або в порядку загального керівництва відповідною галуззю радянського господарства… або в порядку безпосереднього планування та регулювання певного кола держпідприємств… або в порядку безпосереднього оперативного управління”. Тільки перші два види управління державним майном можуть бути підведені під всезагальне в радянській літературі поняття управління як “адміністративної діяльності”, як виконавчо-розпорядчої діяльності органів державного управління, в основі якого лежить поняття “адміністрації” як “організуючої діяльності держави”[22, 5 с ].

Вчений розумів під управлінням, яке покладено на державний орган у відношенні наданого йому майна, усю сукупність функцій й відповідно обов’язків і прав, які здійснюються ним у відношенні цього майна і всю сукупність правовий дій, які здійснюються державним органом з приводу цього майна, а не тількі адіміністративно-правові функції і адміністративно-правові акти управління.

При цьому, маючи на увазі безпосередньо діяльність державних підприємств, він стверджував, що вищі органи управління здійснюють по відношенню до майна лише акти адміністративно-правового характеру[23, 64 с].

Продовжуючи цю традицію, Хангельдиїв Б.Б. розглядає управління державною власністю в аспекті адміністративного права й приходить до висновку, що перед нами суб’єктивне право, тобто закріплене в компетенції державного органу виконавчої влади повноваження організовувати та спрямовувати роботу економічних структур, забезпечувати правовими засобами ефективне функціонування об’єктів державної власності на умовах ринку. При цьому активно використовуються такі адміністративно-правові важелі та засоби управління державним майном, як приписи, регулювання, координація, узгодження, а також застосування заходів примусу та адміністративного впливу за винні порушення законності[4, 22 с ].

Браєва Е.Х. вважає під порядком управління державним майном порядок створення, реорганізації й припинення державних юридичних осіб, надання їм відповідних повноважень та контроль за їх належним виконанням, а також економіко-правові засоби впливу на господарську діяльність державних організацій[5, 35 с ]. Такий підхід є більш характерним для представників цивільно-правової школи.

Талапіна Є.В. користуючись адміністративним підходом, розглядає управління державною власністю як спеціалізовану економічну функцію держави, а державну власність як об’єкт управління[6, 4  с].

Голубцов В.Г. вказував, що управління державною власністю не варто розглядати в жорстокому зв’язку з будь-якими елементами тріади повноважень власника; управління – одна з багатьох можливих форм здійснення права державної власності[7, 65 с ].

Як вбачається з викладених вище різних позицій вчених, єдність думок у визначенні поняття управління державною власністю відсутня. Спроби дати визначення поняття управління державною власністю в літературі здійснювались вкрай рідко. До того ж управління державною власністю практично ніколи не розглядалось з точки зору адміністративного права і теорії управління. Більше уваги розробці цієї проблеми приділяли вчені – економісти.

Закон України “Про управління об’єктами державної власності”[8, 53 с ] надає визначення поняття управління об’єктами державної власності. Відповідно до Закону, управління об’єктами державної власності розуміється як здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб’єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об’єктів, пов’язаних з їх володінням, користуванням і розпорядженням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.

Поняття управління об’єктами державної власності, надане у вказаному Законі, містить господарську складову діяльності Кабінету Міністрів України, уповноважених ним органів та інших суб’єктів, оскільки наголошує на правах держави як власника. Це означає, що держава, як і будь-який суб’єкт господарювання, може володіти, користуватись, розпоряджатись наданими правами і у процесі цієї діяльності її упорядковувати, тобто виконувати функції менеджера господарської організації. При цьому такі функції здійснюються з чітко визначеною законодавством метою – задоволення державних і суспільних потреб. Діяльність, пов’язану із виконанням функції менеджменту, можна віднести до організаційно-господарської діяльності, якщо застосовувати термінологію ГК України.

Владна, організаційно-розпорядча управлінська діяльність, відносини щодо якої є предметом адміністративно-правового регулювання лише побічно стосується процедур менеджменту господарської організації, які за своєю правовою природою є господарсько-правовими.

Для розмежування господарської та організаційно-розпорядчої діяльності у сфері управління державною власністю слід звернутись до фундаментальних положень науки адміністративного права. Це – положення про ознаки норм адміністративного права, та про особливості методу адміністративного права.

Теорією адміністративного права сформульовані загальні та особливі риси адміністративно-правових норм[5, 19 с]. Загальними рисами названі:

• встановлення, санкціонування чи ратифікація державою і тому їх державно-владний характер,
• формальна визначеність загальнообов’язкових правил поведінки,
• закріплення у правових актах, що видаються компетентними державними органами,
• двосторонній характер,
• визначення певних варіантів поведінки,
• дотримання забезпечується застосуванням примусових та організаційних, стимулюючих, роз’яснювальних та інших заходів.

До особливих рис віднесені:

1) предметом регулювання є суспільні відносини у сфері функціонування управлінських інститутів публічної влади і тому мета – у забезпеченні організації та впорядкованості дій суб’єктів управлінської діяльності, створення умов для реалізації і захисту прав і свобод громадян щодо яких управлінська діяльність здійснюється,

2) переважна більшість має імперативний характер, а частина норм має ознаки диспозитивності,

3) пряме застосування санкцій, встановлених адміністративно-правовою нормою,

4) адміністративно-правові норми часто встановлюються у процесі реалізації повноважень виконавчої влади і безпосередньо її суб’єктами.

Метод адміністративного права визначається як сукупність певних загальних і специфічних способів, що використовуються законодавцем для забезпечення регулюючої дії норм адміністративного права. В адміністративному праві використовуються способи регулювання, що властиві обом загальним методам правового регулювання – імперативному та диспозитивному. Відтак загальними рисами методу адміністративно-правового регулювання слід вважати те, що він реалізується шляхом: використання приписів (встановлення обов’язків), встановлення заборон, надання дозволів[12, 2 с ].

Виходячи з цих доктринальних положень, виділяється головне щодо сфери адміністративно-правового регулювання господарських відносин. Ця сфера стосується функціонування управлінських інститутів публічної влади щодо створення умов для реалізації і захисту прав і свобод громадян у господарській діяльності. Тобто обов’язковими учасниками адміністративних правовідносин у сфері господарювання мають бути органи державного та самоврядного управління (управлінські інститути публічної влади), їх посадові та службові особи. Їх діяльність має реалізуватись шляхом використання приписів (встановлення обов’язків), встановлення заборон, надання дозволів.

При цьому виділені групи відносин у сфері господарської діяльності, які можуть бути предметом адміністративно-правового регулювання:

• відносини щодо реєстрації, ліцензування, патентування, стандартизації, сертифікації. Вони є позитивними, управлінськими і не пов’язані із застосуванням санкцій до порушників відповідних правил;
• відносини щодо захисту прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, забезпечення соціальної спрямованість економіки (а саме – квотування, державного регулювання цін і тарифів, застосування нормативів і лімітів, антимонопольне регулювання);
• відносини з контрольної діяльності у сфері господарювання;

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!