Курсова робота ” Особливості політичного лідерства в ХХІ столітті “

ЗМІСТ

 

ВСТУП

1.1. Політичне лідерство як соціальний феномен 

1.2. Чинники впливу на формування сучасної моделі політичного лідера 

1.3. Тенденції розвитку політичного лідерства в 21 столітті 

1.4. Характер і зміст елементів політичного лідерства сучасності 

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

ВСТУП

 

Актуальність теми дослідження. У сучасному динамічному суспільно-політичному житті України неухильно зростає роль особистого чинника в політиці, що вимагає нового осмислення сутнісного змісту такого складного та неоднозначного феномену, яким є в адміністративно-керівних структурах та у суспільному житті політичний лідер. 

У зв’язку з цим першочергового значення набувають дослідження діяльної природи політичного лідерства, поєднаної з механізмами реалізації конкретним владним суб’єктом найважливіших управлінських функцій, що є особливо актуальним для України в контексті збройної агресії Росії проти України.

Від ефективності управлінських процесів політичних лідерів залежить функціонування різних соціальних структур, суспільства загалом. Перехідний період, який переживає Україна, безпосередньо зачіпає складний процес функціонування як загальнонаціональних, так і регіональних політичних лідерів. Від їхнього професіоналізму, компетентності та здатності приймати важливі, часом нестандартні управлінські рішення багато в чому залежить соціально-економічний та політичний розвиток України.

Пильну увагу питанням політичного лідерства в контексті механізмів влади та управління державою приділяли Н. Макіавеллі, Т. Карлейл, Ф. Ніцше, Г.Тард, Г. Лебон, Р. Міхельс, В. Парето та інші мислителі та вчені. М. Вебер, який вперше описав системний аналіз лідерства в контексті суспільного розвитку, запропонував універсальну типологію політичного панування (традиційний, харизматичний, раціонально-законний).

Мета дослідження полягає у осмисленні сутності політичного лідерства у 21 ст.

Об’єкт дослідження – політичне лідерство як феномен політичного життя суспільства.

Предмет дослідження – визначення характерологічних аспектів політичного лідерства сучасності.

Завдання дослідження:

1. визначити політичне лідерство як соціальний феномен;
2. сформувати чинники впливу на формування сучасної моделі політичного лідера;
3. конкретизувати сучасні тенденції розвитку політичного лідерства в 21 столітті;
4. характер і зміст елементів політичного лідерства сучасності.

Наукова розробленість теми. Зазначимо, що проблема лідерства вивчається у межах таких наук, як філософія, політологія, політична соціологія, політична психологія. У контексті пізнання природи та сутності політико-державної влади, держави та особистості ця проблема торкається вже в глибокій старовині у політико-філософських працях Платона, Аристотеля. Вони розглядали загальні питання політико-державної влади, описували та підкреслювали унікальну роль великих правителів та полководців в історії.

Методи дослідження, як сходження абстрактного до конкретного, логічного, аналізу та синтезу, узагальнення та аналогії, а також загальнометодологічні принципи системності, всебічного розгляду, детермінізму, діалектичної суперечливості. Сукупність принципів наукового аналізу забезпечується поєднанням загальнотеоретичних та соціально-наукових методів, що доповнюють можливість отримання достовірних теоретичних та емпіричних даних.

Структура курсової роботи складається з чотирьох розділів, 7 джерел 30 джерел літератури.

 

1.1. Політичне лідерство як соціальний феномен

 

Сучасний світ з його безперечно активним політичним життям і реаліями, що швидко змінюються, потребує ретельного вивчення сфери політики і такої важливої ​​її ланки, як політичне лідерство. Політичні відносини суспільства апріорі породжують феномен політичного лідерства, як необхідного й обґрунтованого глибокими політико-культурними, релігійними, а також соціально-економічними причинами явище. Політичне лідерство, таким чином, відіграє ключову роль в організації будь-якого політичного процесу, внаслідок чого його актуальність незаперечна, а феномен політичного лідерства, його моделі та концепції є цікавим предметом для вивчення не тільки вчених-політологів, а й дослідників інших галузей наукових знань.

Загалом сприйняття політичного лідерства та його роль у побудові владних відносин у державі визначається трьома складовими, які, своєю чергою, відіграють ключову роль при концептуальному оформленні особливостей будь-якої політичної культури.

1. Релігійне походження. Релігія у даному випадку відіграє роль певної методологічної концепції сприйняття влади та політичного лідерства, й навіть конструювання базових цінностей суспільства. У цьому важливе значення мають етнічні й певні міфологічні особливості свідомості народу, формують архетипи, які, своєю чергою, перебувають у діалектичної взаємозв’язку з релігійної системою. Таким чином, тісне переплетення цих категорій в єдиний конгломерат дозволяє нам говорити про їхнє ключове значення при аналізі політичного лідерства стосовно будь-якої сучасної цивілізованої держави та суспільства.
2. Особливості культурно-історичного поступу народу.
3. Структурний устрій суспільства та політичної системи, його внутрішня організація [8, с. 78].

Згідно з Платоном, досконала держава сама виховує своїх правителів-філософів, ґрунтуючись на їхніх задатках і здібностях, але докладаючи багато зусиль для їхнього навчання і відводячи їх від «нічного» дня до «справжнього дня буття» [8, с. 78].

Тема політичного лідерства набула свого розвитку на роботах Аристотеля. Провівши аналіз і синтез різних форм правління, і розділивши їх на правильні та неправильні, мислитель дійшов висновку, що всі види управління державами ґрунтуються на виняткових людях – політичних лідерах. Головною особливістю лідерів, на думку мислителя, є необхідність та вміння знаходити рівновагу між крайнощами, які виникають у межах політичних процесів як усередині країни, так і за її межами, для цього необхідні такій людині такі якості, як чеснота та мудрість. За допомогою мудрості державні мужі повинні писати закони життя для суспільства, які дозволять організувати суспільне життя таким чином, щоб не було серйозної різниці між бідним та багатим. Проте Аристотель зберігав фундаментальне правило політики: «Одним завжди панувати, іншим назавжди бути у підпорядкуванні» [11, С. 119].

Н. Макіавеллі переніс проблему політичного лідерства з галузі уявного й належного в площину реального життя. У роботах «Державець» та «Роздуми про першу декаду Тіта Лівія» він визначив природу, функції та технологію лідерства. М. Макіавеллі зміг вичленувати зміст лідерства, у своїй спостереженнях за реальною поведінкою імператора та його взаємовідносин з підданими. Таким чином, в основі лідерства, за Макіавеллі, лежить орієнтація на владу. Володіння владою пов’язане, перш за все, з здобуттям багатства та привілеїв. Властивість прагнути влади не залежить від особистих переваг або недоліків. Воно діє на зразок об’єктивного закону, що не залежить від волі та свідомості людей. Успіх у просуванні до вершин влади обумовлений не так інтенсивністю орієнтації на владу, як готівкою.

Правитель, який бажає досягти успіху у своїх починаннях, повинен співвідносити свої дії із законами необхідності, інакше кажучи, долі, а також із способом поведінки підлеглих. Сила буває на його боці тоді, коли він враховує психологію людей, знає особливості їхнього способу мислення, моральні принципи, гідності та недоліки.  

Н. Макіавеллі зробив висновок, що в основі поведінки людей лежать два мотиви  ̶  страх та любов. Їх і має використовувати правитель насамперед. При здійсненні влади краще поєднувати обидва мотиви [18, с. 90].

Томас Карлейль у ХІХ ст. зумів сформулювати перші теоретико-концептуальні моделі з проблем діяльності лідерів та лідерства як соціального феномену. У роботі «Герої, культ героїв та героїчне в історії» стверджує, що всі історичні події є справою великих особистостей. Маса  ̶  пасивний елемент, що лише гальмує процес розвитку. Як тільки маси беруть гору над творчими, виключними особистостями суспільства (особливо в моменти революційних переворотів, що викликають хаос, анархію та нестабільність), настає масштабний занепад цивілізації. Великі лідери  ̶  «вожді тупоумного натовпу, що йде за ними, точно підкоряючись наказам долі». Справжня ж сутність усіх соціальних процесів у тому, щоб «звести на трон саму здібну людину» [28, с. 134].

Теорію лідера-надлюдини розвинув німецький філософ Фрідріх Ніцше (1844-1900). Лідер, за його концепцією,  ̶  вищий біологічний тип людини, яка ігнорує встановлену мораль, культуру, політичні цінності. Своїх сучасників Ніцше вважав втраченим поколінням, його герої – це герої майбутнього. Людина повинна подолати в собі все, що сприяє спокою та лінощів. Слід позбутися повсякденності, бути вищим за неї, щоб стати особистістю, здатною володіти і керувати. Це своєрідна концепція самовиховання, знищення у собі раба. Спрощений, вульгаризований підхід до концепції Ніцше застосував фашизм, що призвело до неадекватного сприйняття його філософії, наклало на неї тавро людиноненависницької теорії (зокрема в колишньому СРСР) [28, с. 134].

Французький соціолог Габріель Тард (1843-1904) вважав, що лідер є рушійною силою суспільного процесу, силою, яка спонукає та певною мірою спрямовує розвиток людської історії. На його думку, більшість населення не здатна до творчості, розуміння сутності історичного, політичного, соціального розвитку і тому цю роль виконує лідер.

Своєрідне тлумачення лідерства дав німецький мислитель К. Маркс, визначаючи лідера як особистість, якій властиві вміння, знання, авторитет, організаторський талант і яка є виразником інтересів та волі певного класу, зокрема пролетаріату [37, С. 67].

Відповідно до теорії Г. Лебона маса поважає силу. Також філософ виявив типи лідерів.

Переконані проповідники: апостоли деяких вірувань, ідей, течій, з жагою до руйнувань. Такі лідери ̶ як би «прообраз натовпу», вони «несуть у собі її основні властивості». «Загіпнотизовані вірою, що їх опрацювала, вони готові на всі жертви для її поширення і закінчують навіть тим, що виключною метою свого життя ставлять воцаріння цієї віри. Ці люди перебувають як у напівмаячні, вивчення їх потребує патологічного дослідження їхнього розумового стану, але, незважаючи на це, вони завжди грали в історії величезну роль».

Такий «апостол завжди володіє релігійно налаштованим розумом, одержимий бажанням поширити своє вірування; але разом з тим і насамперед це розум простий, зовсім не піддається впливу аргументів розуму. Його логіка є елементарною. Закони та всякі роз’яснення зовсім недоступні його розумінню». Його психіка – це персоніфікована психологія широкої маси громадян, які підтримують його ідеї [41, С. 37].

Фанатики однієї ідеї: часто поплічники апостолів. Ленін підходить до цієї категорії. Це випадкові фанатики, фанатизм яких стає небезпечним лише тоді, коли його дратують. Тобто у звичайний час, у звичайних умовах це можуть бути цілком нормальні на вигляд люди. Проте при виникненні відповідних екстремальних обставин (виникнення маси, поява «апостола» і т. д.) в них прокидається дрімаюча фанатична сутність.

І тоді вони  ̶ найвірніші і найнадійніші «помічники апостолів», їхні поплічники та найближчі підручні, які часто рухаються особливою люттю і навіть цілком виразною манією переслідування.

Виниклий у 1990-ті роки громадсько-політичний прошарок політичних активістів породив цілу низку таких лідерів з числа інженерів, викладачів та інших звичайних фахівців у колишньому житті.

Дегенерати-аутсайдери: мало віри та фанатизму, прагнення компенсувати комплекс неповноцінності, немає єдиної ідеї – особистий інтерес ̶ Гітлер, Мао Цзедун. Вони ̶  природні захисники доктрин, які обіцяють їм і краще майбутнє, і відродження».

Диктатор: підбирає владу та користується досягненнями попередніх лідерів (натовп сформований), «прообраз ідеального батька» (Фрейд), збуджують любов і страх: Наполеон Бонапарт, Нерон.

Незаперечний внесок у розвиток теорії еліт зробив Р. Міхельс. Він сформулював «залізний закон олігархії», згідно з яким «у будь-якому органі спільноти, що виникла під впливом поділу праці, виникає в міру його консолідації власний інтерес  ̶  сам по собі і для себе», а керівне ядро ​​поступово, але неминуче виходить з-під контролю рядових членів. Міхельс робив песимістичні висновки щодо можливостей демократії, розуміючи її як безпосередню участь мас в управлінні [11, с. 24].

 

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!