Курсова робота “Принципи пріорітету прав людини як принцип констиціоналізму”

ЗМІСТ

 

ВСТУП

РОЗДІЛ I. ПРИНЦИПИ ПРАВА ЯК ЙОГО ОСНОВОПОЛОЖНИЙ ЕЛЕМЕНТ: ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ

1.1. Виникнення та розвиток концепції прав людини

1.2. Механізм захисту прав людини в національній правовій системі

РОЗДІЛ ІІ. КАТЕГОРІАЛЬНЕ ЗНАЧЕННЯ ЛЮДСЬКОГО ВИМІРУ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА

2.1. Людина у системі категорій конституціоналізму

2.2. Політико­правові цінності сучасного конституціоналізму в умовах воєнного стану

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

ВСТУП

 

Актуальність теми.  Принципи права — одне з фундаментальних і найуживаніших понять юриспруденції. Без згадки про них не обходиться більшість монографічних правових досліджень, спеціальну увагу їм приділено зазвичай і в численних навчальних посібниках і підручниках з усіх галузей правового знання.

З наукової точки зору права людини можна розуміти як фундаментальні принципи, які лежать в основі людської гідності, добробуту та процвітання. З іншого боку, конституціоналізм виникає як система управління, побудована на основі законів, які визначають структуру влади та захищають права особи. Через цю призму пріоритетність прав людини стає наріжним каменем сучасного конституціоналізму.

Конституціоналізм, з його наголосом на розподіл влади, систему стримувань і противаг і верховенство права, забезпечує необхідну основу для захисту прав людини. Добре розроблена конституція підносить певні права до фундаментального рівня, що ускладнює порушення звичайним законодавством або примхами виконавчої влади.

Сучасні конституції використовують різні механізми пріоритетності прав людини. Документи чітко перераховують основні права, часто з положеннями про обмеження, які слід тлумачити вузько. Судовий перегляд надає судам право скасовувати закони чи дії уряду, які вважаються несумісними з цими закріпленими правами. Крім того, деякі конституції включають міжнародні договори про права людини, що ще більше посилює рамки захисту.

Утім, проблема принципів права залишається однією з найсуперечливіших, неясних і методологічно неосмислених як у вітчизняному, так і пострадянському правознавстві. Неоднозначне також ставлення до їхньої інтерпретації та класифікації в західній правовій літературі.

Дослідження проблеми визначення поняття та ознак принципів права приділяли увагу відомі учені, такі, як М. Г. Александров, С. С. Алексєєв, А. М. Колодій, Р. З. Лівшиць, М. С. Малеїн, В. І. Нікітінський,О. В. Смирнов та ін.

Мета дослідження дослідити та проаналізувати принципи пріоритету прав людини як основний принцип конституціоналізму, зосереджуючись на їхньому значенні для захисту та гарантування особистих свобод і прав в сучасних конституційних системах.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення конкретних завдань, а саме:

1. Дослідити виникнення та розвиток концепції прав людини;
2. З’ясувати механізм захисту прав людини в національній правовій системі;
3. Розкрити людина у системі категорій конституціоналізму;
4. Проаналізувати політико­правові цінності сучасного конституціоналізму в умовах воєнного стану.

Об’єктом дослідження є принципи пріоритету прав людини як основний принцип конституціоналізму.

Предметом дослідження є теоретичні та практичні аспекти впровадження принципів пріоритету прав людини у конституційну систему.

Методи дослідження сукупність філософсько-світоглядних, загальнонаукових і спеціально-наукових методів пізнання державно-правових явищ і процесів, що забезпечило об’єктивний аналіз досліджуваного предмета та достовірність отриманих результатів і висновків.

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, загальних висновків, та списку використаної літератури. Загальний обсяг роботи – 28 сторінок. Список використаної літератури налічує 25 найменування.

 

РОЗДІЛ I. ПРИНЦИПИ ПРАВА ЯК ЙОГО ОСНОВОПОЛОЖНИЙ ЕЛЕМЕНТ: ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ

1.1. Виникнення та розвиток концепції прав людини

 

Поняття прав людини є одним з найсуттєвіших у правовій сфері, воно втілює в собі суспільну цінність та вважається значним досягненням людства. Використовується як для установлення законодавчих норм та міжнародних стандартів, так і для визначення соціального статусу особи. Права людини є неодмінною складовою сучасного суспільства та держави, що свідчить про їхню гуманність. Термін «права людини» має свої власні цінності, що ускладнює розуміння його суті.

Прийнято вважати, що концепція прав людини має свої коріння ще у давні часи. Вже тоді люди усвідомили, що держава не повинна допускати довільного порушення індивідуальної свободи та що кожна особа має певні права. Проте розуміння «людини», яка заслуговує на такі права, було обмеженим. У давньогрецьких часах, наприклад, це був громадянин полісу, вільна особа, що володіла певним майном. Ідея рівності, яка є важливою для прав людини, почала розвиватися у давньоримські часи, але застосовувалася лише до громадян, а статус громадянина не отримували всі особи, що підпадали під владу відповідної держави.

Отже, права людини були зв’язані з певним соціальним положенням, належністю до конкретної спільноти (держави), і ступінь їх захисту значно залежав від цієї держави [5, с. 182].

Ідея прав людини та розширення концепції рівності мають глибокі корені у християнстві. Це випливає з вчення про свободу волі та створення людини «за образом і подібністю Бога», що призводить до віднесення особи до сфери гідності. Хоча рівність не поширюється на всі аспекти суспільних відносин, проте навіть рівність перед Богом встановлює загальну точку відліку для розуміння того, що певні характеристики людей не мають значення на певних рівнях. Однак у поняття «людина» не включалися особи, які приймали інші релігійні переконання, і часто навіть різні гілки християнства.

Розвиток концепції прав був сприяний антропоцентризмом епохи Відродження, що створив основу для багатьох ліберальних ідей. Гуманістичні погляди також сприяли формуванню цінності людини як такої. У Новий час, особливо в епоху Просвітництва, набула великого значення для прав людини ідея природності. Вона була обговорена в творчості таких мислителів, як Джон Локк, Томас Гоббс, та Жан-Жак Руссо, як складова елемент природного стану людства, що вони розглядали у різних аспектах.

Проте, незалежно від того, чи розглядали вони такий стан як «золотий вік» людства та ідеальну згоду, чи як війну всіх проти всіх, це сприяло розвитку уявлень про те, що закон, що суперечить природному праву, є деспотизмом, що люди здатні до узгодження та жертви відносно тих прав і обов’язків, що становлять їхні основні інтереси, а суспільство може ґрунтуватися на договорі, який враховує ці основні інтереси.

В конечному підсумку це також сприяло розвитку та зміцненню справедливості та верховенства права. У кінці XVIII століття права людини знаходять відображення у таких історичних документах, як Декларація прав людини і громадянина 1789 року та Декларація незалежності Сполучених Штатів 1776 року. Крім безпосереднього впливу на формування концепції прав людини та становлення подальших стандартів, у цих актах вперше відображено невід’ємний і невідчужуваний характер прав [6, с. 16].

Поступово виокремлюються зазначення як загального розуміння, так і суті окремих прав, ролі держави та світової спільноти у їх забезпеченні та захисті. Події Другої світової війни чітко підкреслюють необхідність формулювання, інституціоналізації та закріплення прав людини. У 1948 році приймається Загальна декларація прав людини, що стала першим кроком у формуванні обов’язкових міжнародних стандартів у цій сфері.

 

1.2. Механізм захисту прав людини в національній правовій системі

 

У сучасному світі, у більшості країн, питання дотримання та захисту прав людини та громадянина є актуальним і надзвичайно важливим. Особливо активний розвиток інституту захисту прав людини спостерігається протягом останнього століття. Це призвело до наявності на міжнародному рівні значної кількості нормативно-правових актів, які гарантують права людини та встановлюють порядок їх захисту. Кожна сучасна демократична країна, шляхом національних конституцій та інших законодавчих актів, закріпила права, свободи та обов’язки своїх громадян, а також механізми їх реалізації та захисту [19, с. 33].

Отже, можна безперечно стверджувати, що система забезпечення прав і свобод людини і громадянина складається з взаємопов’язаних елементів, спрямованих на досягнення спільної мети – забезпечення прав і свобод людини і громадянина [18, с. 602].

Вивчаючи особливості ефективного захисту прав і свобод людини та громадянина як необхідної умови функціонування демократичної, правової держави [10, с. 53], у юридичній літературі досить часто використовується термін «механізм» для опису правових явищ.

Наприклад, можна вказати на державний механізм, механізм захисту прав, механізм функціонування органів державної влади і т. д. Однак, точного визначення і тлумачення цього поняття немає [19, с. 33].

У юридичній літературі механізм захисту прав і свобод людини та громадянина тлумачиться різними способами:

1. як система та послідовність дій, спрямованих на захист прав людини та громадянина, а також як складова частина механізму забезпечення прав людини, яка включає заходи для відновлення порушених прав;
2. як система органів, засобів та правових норм, закріплених у Конституції, що забезпечують максимальний та ефективний захист прав і свобод людини та громадянина [10, с. 53].

Як видно, існує різноманітність підходів до тлумачення цього явища, але дослідники згодні, що це процесуальна діяльність. Продовжуючи наше дослідження, слід зазначити, що основу механізму захисту прав і свобод людини і громадянина складають правові принципи, норми (юридичні гарантії), а також умови і вимоги діяльності органів влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб та громадян. Усі ці складові разом забезпечують дотримання, реалізацію і захист прав та свобод громадян.

 

РОЗДІЛ ІІ. КАТЕГОРІАЛЬНЕ ЗНАЧЕННЯ ЛЮДСЬКОГО ВИМІРУ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА

2.1. Людина у системі категорій конституціоналізму

 

Людина в концепції та практиці конституціоналізму займає ключове положення. Вона є центральним елементом цієї парадигми, основним моральним орієнтиром для подальшого розвитку конституціоналізму, показником його придатності для реалізації в практиці. Визнання, забезпечення та захист конституційно-правових свобод і прав людини становлять основну мету функціонування системи конституціоналізму.

Концепція свободи в сучасному конституціоналізмі є однією з ключових складових. Питання про свободу як стан особистості в суспільстві відіграє вирішальну роль у правовій науці та становить предмет вивчення філософії.

Завжди свобода вважалася однією з найважливіших соціальних та політико-правових цінностей. Існує точка зору, яка стверджує, що «справжня демократія – це демократія розвитку, де всі механізми державного регулювання, громадянського суспільства та приватної ініціативи відповідають демократичним цінностям».

При цьому уточнення демократичних цінностей соціуму стає важливим з погляду вивчення сутності свободи людини як цінності у сучасному українському конституціоналізмі. В роботах вчених минулого, таких як Платон, Арістотель, Н. Макіавеллі, Дж. Локк та інших ідеологів Нового і Новітнього часу, можна знайти згадку про три ключові цінності політично організованого суспільства, які є необхідними для досягнення соціальної справедливості та стабільності: свобода, рівність і власність.

Отже, базуючись на історії та теорії демократії, можна виділити три постулати, які є важливими для сучасного конституціоналізму і навколо яких обертаються всі концептуальні ідеї і доктрини: свобода, рівність і влада, що виражає волю більшості (народовладдя). Проте ці «вічні цінності» можуть мати різне значення в різних історичних епохах, у різних країнах та у різних умовах, оскільки їх зміст не є статичним, а піддається постійним змінам діалектичного характеру, що відповідає розвитку конституціоналізму.

Однак, важливо відзначити, що свобода, разом з рівністю і владою, має непересічне значення як для окремої особи, так і для суспільства в цілому. Зокрема, свобода, порівняно з іншими демократичними цінностями, потребує особливого захисту, оскільки вона, в силу об’єктивних і суб’єктивних факторів, найбільш схильна до порушень інших силами.

Свободу як соціальну цінність вивчали великі мислителі людства. Наприклад, у працях М. Каппелетті, відомого англійського філософа, розглядаються питання щодо природи та ступеня свободи (або обмеженості) людини. У «Двох трактатах про правління» М. Каппелетті розрізняє «природну свободу людини», яка полягає в тому, щоб не бути обмеженим нічим, окрім закону природи, та «свободу людини в суспільстві», зокрема «свободу людей у межах існуючої системи правління», яка передбачає можливість жити згідно з постійним законом, спільним для всіх у цьому суспільстві і встановленим законодавчою владою, створеною у ньому. Це означає свободу діяти за власним бажанням у всіх випадках, де цього не забороняє закон, і бути незалежним від непостійної, невизначеної, самовільної волі іншої людин [24].

Під час аналізу ліберальних ідей, англійський політолог В. Гринліф, у своїй роботі “Британська політична традиція”, відзначив, що в творах М. Каппелетті виявлено настанови щодо свободи та недоторканності особи. Зокрема, наголошується першочергове значення свободи окремої особи як самостійної розумної істоти, незалежної та рівної серед інших одиниць утворення та соціально-політичної дії [23, с. 16].

Крім того, вчення М. Cappeletti відрізняється чітким зв’язком між свободою, владою держави і законом, що виявляється у його працях.

Зокрема, М. Cappeletti підкреслює, що свобода має свої межі. По-перше, він наголошує на тому, що людина підпорядковується законодавчій владі, яка функціонує на основі згоди в державі. Це випливає з тези, що «свобода людини в суспільстві полягає в тому, що вона не підкоряється жодній іншій законодавчій владі, окрім тієї, яка встановлена за згодою в державі». Крім того, свобода обмежується рамками закону, який визначає, що «свобода слідувати моєму власному бажанню у всіх випадках, коли цього не забороняє закон» [24].

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!