Курсова робота ” Сучасні способи реабілітації захворювань опорно-рухового апарату “

ЗМІСТ

 

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ОГЛЯД ЛІТЕРАТУРИ

1.1. Роль фізичної терапії у менеджменті пацієнтів із захворюваннями опорно-рухового апарату

1.2. Мультидисциплінарна команда, її склад та місце фізичного терапевта в травматалогії

1.3. Принципи та методи фізичної терапії, які використовуються для ведення пацієнтів із захворюваннями опорно-рухового апарату

РОЗДІЛ ІІ. МЕТОДИ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ

  2.1. Методи фізичної терапії при ампутаціях

2.2. Методи фізичної терапії при переломах нижніх і верхніх кінцівок

2.3. Методи фізичної терапії при опіках

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

 

ВСТУП

 

Актуальність теми Опорно-руховий апарат представлений сукупністю усіх кісток, м’язів, суглобів, зв’язок і сухожиль в людському організмі, які відповідають за захист внутрішніх органів від зовнішніх впливів, рухову та транспортну здатність тіла. За своєю організацією та функціональністю ця система є однією із наскладніших, а патологічне ураження цієї системи часто значно погіршує якість та тривалість життя пацієнтів, пригнічує психологічний стан людини, і може бути підгрунтям для розвитку патологічних процесів в інших органах та системах людського організму.

Наразі медична наука демонструє стрімкий розвиток та впровадження нових методів лікування та реабілітації хворих, а у зв’язку із військовими діями на території України кількість пацієнтів ураженнями опорно-рухового апарату, переважно травматичного характеру, тільки зростає, і кожен потребує надання якісної та кваліфікованної допомоги. Тому вирішальне значення таких пацієнтів несе фізична терапія, мультидисциплінарний підхід та тривала взаємодія в системі терапевт-пацієнт, що дає можливість повноцінної адаптації людини у побуті та соціумі.

Травматичні пошкодження опорно-рухового апарату займають значне місце серед причин інвалідизації населення, що призводить до зниження працездатності, якості та тривалосі життя, а також несе соціально-економічний тягар в структурі надання медичної допомоги. Тому велике значення у покращенні цих показників є активне провадження заходів реабілітаційної медицини серед населення, а сучасні дослідження повинні зосередитись на вивченні та розробці нових та більш ефективних методів реабілітації.

Значний внесок у розвиток теоретичних підстав і дослідження методів фізичної терапії був зроблений провідними вітчизняними реабілітологами та фізичними терапевтами, такими як Філак Я. Ф., Андрійчук О. Я., Тимрук-Скоропад К. А., Якобсон О. О., Істомін А. Г., Медовець О. І., Сушецька А. С., Беспаленко А. А., Бур’янов О. А. та інші.

Метою даної роботи є оцінка та опис значення фізичної терапії при захворюваннях опорно-рухового апарату, виявлення сучасих методів та технічних можливостей для реабілітації пацієнтів.

Виходячи із мети курсової роботи можна чітко визначити завдання, які необхідно виконати в ході дослідження:

1. визначити та описати роль фізичної терапії у менеджменті пацієнтів із захворюваннями опорно-рухового апарату.
2. Сформувати уявлення про мультидисциплінарну команду, її склад та місце фізичного терапевта в травматалогії.
3. Визначити та описати методи фізичної терапії при ампутаціях
4. Визначити та описати методи фізичної терапії при переломах нижніх і верхніх кінцівок.
5. Визначити та описати методи фізичної терапії при опіках.
6. Підвести підсумки з проведеного дослідження, оформити курсову роботу відповідно до методичних рекомендацій, сформувати список використаних джерел.

Об’єктом дослідження виступає захворювання опорно-рухового апарату.

Предметом дослідження виступає методи та значення фізичної терапії при ампутаціях, переломах нижніх і верхніх кінцівок та опіках.

Методи дослідження: пошук та аналіз інформації з відкритих інтернет-джерел та наукових публікацій (рандомізованих контрольованих досліджень, систематичних оглядів), статистична та порівняльна обробка даних, метод графічного зображення, метод синтезу.

Структура курсової роботи. Дана курсова робота складається зі вступу, основної частини курсової роботи, що включає в себе 2 окремі розділи. Загальний обсяг курсової роботи складає 27 аркушів машинописного тексту формату А4.

 

РОЗДІЛ І. ОГЛЯД ЛІТЕРАТУРИ

1.1. Роль фізичної терапії у менеджменті пацієнтів із захворюваннями опорно-рухового апарату

 

Фізична терапія зарекомендувала себе, як клінічно та економічно ефективний засіб для оцінки та лікування розладів опорно-рухового апарат та зазвичай включає 3 компоненти: навчання пацієнтів, фізичні вправи та фізіотерапію [1].

Дослідники J. Booth et al. у своїй оглядовій статті звертають увагу на те, що у фізичній терапії найбільш доказовим вважається біопсихосоціальний підхід до реабілітації, який розглядає біологічні, психологічні та соціальні фактори, як важливі керівні важелі для корекції ступенів ураження та втрати працездатності [2]. Тому компетенції фізичного терапевта не обмежуються тільки експертною кваліфікацією з рухів, але й допомагають пацієнтові у покращенні якості життя, уникненні зайвих призначень та створенні корисних життєвих звичок, як це визначає Американська асоціація фізичної терапії [3].

Ліцензовані фізіотерапевти мають змогу працювати у різноманітних закладах охорони здоров’я, включаючи амбулаторні кабінети, приватні клініки, реабілітаційні центри, домашній стаціонар, спортивні центри, школи, хоспіси, професійні та дослідницькі центри, та, відповідно надавати реабілітаційні послуги там, де це буде доступно пацієнтові, хоча, незважаючи на це, існує низка обмежень [4].

Організація медичної допомоги пацієнтам із порушенням опорно-рухового апарату є дуже неоднорідною всередині та між країнами, тому останнім часом приділяється увага певним стандартам – Моделі Міжнародної класифікації функціонування (найновіша версія Міжнародної класифікації функціонування, обмежень життєдіяльності та здоров’я, ВООЗ, Женева, 2001 р.), що пропонує основу для міждисциплінарного командного підходу, орієнтованого на потреби пацієнта (рис. 1) [5].

Рисунок 1. Модель Міжнародної класифікації функціонування при важкий скелетно-м’язових ушкодженнях представлена у дослідженні «icfPROreha»

 

Така модель враховує біопсихосоціальний підхід, включаючи медичні, психологічні та соціальні чинники та допомагає визначати цілі реабілітації та оцінювати їх досягнення. Вона сприяє професійній комунікації, забезпечуючи однозначність та зрозумілість термінів. Застосування Моделі Міжнародної класифікації функціонування у дослідженнях дозволяє порівнювати функціональний стан різних груп пацієнтів та визначати ефективність методів реабілітації, і в той же час індивідуалізує підхід до реабілітації, орієнтуючись на потреби та особливості пацієнта, як це відображено на Рисунку 1.

 

1.3. Принципи та методи фізичної терапії, які використовуються для ведення пацієнтів із захворюваннями опорно-рухового апарату

 

Як було згадано раніше, Міжнародна класифікація функціонування, обмеження життєдіяльності та здоров’я є базовим класифікатором у реабілітаційній медицині.

Застосування МКФ у практичній діяльності дозволяє [10]:

1. провести всебічний аналіз наявних обмежень життєдіяльності;
2. змінити рівень і вектор побудови програм фізичної терапії;
3. уточнити послідовність відновлювальних заходів;
4. провести аналіз факторів контексту (особистісних і зовнішнього середовища);
5. оцінити ефективність проведеної фізичної терапії.

Для коректної постановки цілей у різних сферах діяльності і, зокрема, фізичній терапії, науковці та практики рекомендують застосовувати SMART формат.

У фізичній терапії доцільно застосувати такий варіант визначення цілей та його трактування:

1. Specific – конкретні;
2. Measurable – вимірні;
3. Achievable – досяжні, здійсненні;
4. Relevant – відповідні;
5. Time-bound – визначені у часі [11].
6. J. Fan et al. детально описали періодичних реабілітаційного процесу пацієнта із травмою – варто починати цей процес якнайраніше, щоб зменшити шкідливий вплив знерухомлення та увага має бути зосереджена на оптимізації процесу загоєння, відновленні біомеханічних зв’язків між нормальною та ушкодженою тканинами, запобіганні болю та розвитку інвалідності [12]. Програма функціональної реабілітації можна розділити на гостру, відновлювальну та функціональну фази:

Гостра фаза зосереджена на забезпеченні загоєння тканин , одночасно зменшуючи біль і активність запального процесу – необхідно наголошувати на відновленні безболісного діапазону рухів, запобіганні атрофії м’язів і підтримці загальної фізичної форми. 

Фаза відновлення (підгостра) зосереджена на отриманні нормального пасивного та активного діапазону рухів, покращенні м’язового контролю, досягненні нормального м’язового балансу, координації та пропріоцепції – необхідно розпочати усунення біомеханічних і функціональних недоліків, включаючи негнучкість і нездатність нахилятися або піднімати. 

Функціональна фаза (або підтримуюча) має бути зосереджена на збільшенні потужності та витривалості з одночасним покращенням нервово-м’язового контролю – необхідно здійснювати вплив на весь кінематичний ланцюг, усуваючи залишкові функціональні дефіцити, при цьому пацієнт має  демонструвати повний діапазон рухів, нормальну силу та м’язовий баланс до повернення до повної активності. На цьому етапі уся рухова активність має бути безболісною.

Після повернення до активності необхідно розробити стратегії профілактики захворювання, щоб уникнути повторення симптомів, при цьому утримувати мотивацію пацієнта до виконання цієї програми.

 

РОЗДІЛ ІІ. МЕТОДИ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ

2.1. Методи фізичної терапії при ампутаціях

 

Втрата нижньої кінцівки має серйозні наслідки для мобільності людини та здатності виконувати повсякденні дії, що негативно впливає на активність та інтеграцію в суспільство [17]. Кінцевою метою реабілітації після втрати кінцівки є успішне пересування з використанням протеза та повернення до високого рівня соціальної реінтеграції, що є досить складним завданням та потребує участі трансдисциплінарної реабілітаційної групи, хоча найчастіше процесом реабілітації займаються тільки фізичні терапевти.

Процес реабілітації включає в себе 8 базових етапів [17, 18]:

1. Передопераційний етап – необхідно зібрати детальний анамнез у пацієнта та провести об’єктивну оцінку пацієнта на предмет діапазону руху усіх кінцівок, сили їх м’язів, цілісність шкірних покривів – фізичний терапевт має право брати участь у обговоренні рівню ампутації в якості консультанта по протезам. На Додатку А зображено різні приклади анатомічних рівнів ампутації.
2. Операція – є компетенцією хірурга.
3. Гострий післяопераційний період: пацієнт потребує активної післяопераційної фізіотерапії дихальних м’язів. Можливо поступово починати виконування силових вправ із досягненням адекватних діапазонів руху кінцівок.
4. Передпротезна реабілітація: прийняття рішення щодо вибору протеза за допомогою всієї команди та у відповідності із тим, як пацієнь впорався із засобами ранньої ходьби – милиці, ходунки, ручна підтримка. Виконання програми фізичних вправ для підготовки кінцівки до протезування.
5. Рецепт протезування – є компетенцією протезиста. Відливання, вимірювання та припасування повинне забезпечувати правильне розташування та довжину кінцівки під час стояння та ходьби. Фізичний терапевт в призначенні гіпсової пов’язки, щоб забезпечити вирівнювання таза, підтримці статичної рівноваги та витримки ваги. Налаштування  протеза  зазвичай  починається  після  формування  рубця. 
6. Підготовка до протезування – пацієнт потребує навчання щодо надягання та зняття протеза, підтримки цілісності шкіри, що несе вагу, початок програми відновлення ходи.
7. Менеджмент непрацездатності – головний етап у роботі із ерготерапевтом із метою відновити роль у сім’ї, спільноті та професійній діяльності, може знадобитися подальша освіта, навчання або зміна роботи.
8. Контроль – пацієнт потребує регулярного огляду психологом, фізичним терапевтом та протезистом.

Пацієнт може потребувати зміни протезу, тому може знадобитися повторне проходження програми реабілітації ходи [17].

1. Kayssi et al. у своєму дослідженні показали, що коротший післяопераційний період госпіталізації (<7 днів) передбачає меншу тривалість реабілітації, та описали програму EBAR, яка відповідає сучасним «реабілітаційним трендам» у відновленні пацієнта із протезом нижньої кінцівки. Ця програма проводиться протягом 60 хвилин 3 рази на тиждень протягом 8 тижнів та складається з 5 основних компонентів: тренування серцево-легеневої витривалості та гнучкості, (2) зміцнення м’язів тулуба та нижніх кінцівок, (3) навчання балансу і координації, (4) утримання ваги і контроль стояння, і (5) навчання ходи із протезом [19].

Відповідно  до  функціонального класу Medicare Functional Classification Level (MFCL), пацієнтам рекомендуються відповідні функціональні класи засобів для пересування, що представлено у таблиці 3.1 [20].

 

2.3. Методи фізичної терапії при опіках

 

Реабілітація є важливою складовою лікування пацієнтів з опіками , і її слід розпочинати в день отримання травми, що дослідниками характеризується, як агресивне втручання, що включає в себе контроль набряку, респіраторний догляд, позиціонування, функціональні рухи [27] . Процес реабілітації вимагає зусиль мультидисциплінарної команди медичних працівників, які спеціалізуються на лікуванні опіків, а саме: пластичних хірургів, комбустіологів фізичних терапевтів, ерготерапевтів, дієтологів, психологів, соціальних працівників, медсестер опікових відділень, тощо. Члени сімей і групи підтримки також повинні бути задіяні у процесі одужання цих пацієнтів, й важливо надати їм інформацію про те, що передбачає післяопікова реабілітація, щоб підтримувати їх і заохочувати до співпраці.

Цілями реабілітації можуть бути [28]:

1. Збереження діапазону рухів;
2. Зведення до мінімуму розвитку контрактури та впливу рубців;
3. Профілактика деформації шкіри;
4. Максимальне психологічне благополуччя;
5. Максимальна соціальна інтеграція;
6. Максимальна функціональна здатність і відновлення;
7. Підвищення якості життя.

Етапи реабілітації можна розділити на ранні та пізні етапи, хоча немає чітких часових рамок, але все бере початок із фази загоєння ран, де найважливішими етапами є догляд за органами дихання із використанням вправ на глибоке дихання, вібрації, перкусії, постурального дренажу  і відсмоктування для видалення надлишкових виділень із дихальних шляхів у випадку їх опіку. Однак, якщо пацієнт отримав опіки грудної клітки без супутнього ураження дихальних шляхів, то слід уникати ударів і вібрацій, щоб запобігти повторному пошкодженню вже травмованих тканин . Профілактику набряків можна досягти, піднявши всі уражені кінцівки, що слід також розпочинати в день травми.

Профілактика контрактур і скутості полягає у виконанні вправ на активний або пасивний діапазон рухів, в залежності від рівня свідомості пацієнта, проте іммобілізація рекомендована у післяопераційний період при дерматопластиці, проте навіть тоді цю ділянку слід утримувати в положенні проти деформації, як показано на рисунку 2. Допускається термін від 5 до 7 днів, щоб шкірний транспланстант добре прижився та не порушився кровообіг, однак навколишні частини тіла все ще можна активно залучати до руху.

Рисунок 2. Положення різних ділянок тіла проти деформацій [29].

 

Варто вводити анальгетики перед сеансами фізичної терапії, щоб виконувані вправи не асоціювалися у пацієнта із білью, та стимулювати участь у руховій діяльності, також може бути використана черезшкірна електрична стимуляція нервів для полегшення болю [30]. Профілактика тромбозу глибоких вен та пролежнів може бути досягнута шляхом заохочення ранньої ходьби.

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!