Курсова робота “Використання традицій народної педагогіки, фольклору й етнографії у виховному процесі початкової школи”

ЗМІСТ

 

ВСТУП

1. Наукові дослідження народної педагогіки

2. Становлення та розвиток системи виховання дітей засобами народної педагогіки

3. Роль народної педагогіки у процесі формування особистості школяра

4. Методи виховання молодших школярів засобами народної педагогіки

5. Шляхи реалізації інноваційних ідей народної педагогіки в сучасному освітньому процесі

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

ВСТУП

 

Актуальність теми. У сучасному освітньому середовищі актуальними стають питання ефективності навчання та виховання молодших школярів. Одним із потужних ресурсів, що допомагає досягти цих цілей, є використання традицій народної педагогіки, фольклору та етнографії. Ці складові не лише збагачують освітній процес, але й сприяють формуванню глибокого розуміння і національної ідентичності учнів.

Система виховання підростаючого покоління засобами народної педагогіки – це створена упродовж віків самим народом система поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв, покликаних формувати світоглядну свідомість та ціннісні орієнтації особистості.

Головною метою виховання на сучасному етапі є «набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у підростаючого покоління незалежно від національної належності особистісних рис громадян Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури». Правильно організований процес виховання засобами народної педагогіки формує повноцінну цілісну особистість, індивідуальність, яка високо цінує свою громадянську, національну і особисту гідність, совість і честь.

Подекуди виховні заходи носять епізодичний характер, в яких беруть участь лише окремі діти. Часто шкільне життя для дітей завершується водночас із дзвоником з останнього уроку, а далі їх приймає вулиця. Таке явище є особливо небезпечним для учнів початкової школи. Причинами недостатньої уваги до виховної роботи, за результатами опитування вчителів початкових класів, є завантаженість учителів шкільною роботою, відсутність відповідної нової методичної літератури, небажання дітей залишатися у школі, недостатня методична підготовка учнів до здійснення означеного виду роботи.

Актуальність теми даної курсової роботи полягає в тому, що у молодшому шкільному віці найдоцільніше прищеплювати дітям любов і повагу до рідного народу, до традицій і звичаїв свого народу саме через систему засобів народної педагогіки.

Питанням народної педагогіки свого часу займались Г. Грінченко [2], Н. Духаніна [4], В. Кухаренко [8] та інші.

Мета дослідження полягає в аналізі шляхів і методів впровадження народної педагогіки фольклору й етнографії в процесі виховання учнів початкової школи.

Маючи на увазі поставлену мету, ми визначили наступні завдання:

1. Дослідити наукові дослідження народної педагогіки;
2. Розкрити становлення та розвиток системи виховання дітей засобами народної педагогіки;
3. Проаналізувати роль народної педагогіки у процесі формування особистості школяра;
4. Визначити методи виховання молодших школярів засобами народної педагогіки;
5. Обгрунтувати шляхи реалізації інноваційних ідей народної педагогіки в сучасному освітньому процесі.

Об’єкт дослідження: процес виховання учнів у початковій школі.

Предмет дослідження: використання засобів народної педагогіки у вихованні учнів початкової школи

Методи дослідження: спостереження, узагальнення, порівняння, теоретичний аналіз наукових літературних джерел, аналіз передового педагогічного досвіду, бесіда, практичні вправи.

База дослідження: _________________

Структура та обсяг роботи. Робота складається зі вступу, 5 розділів, висновків. У списку використаної літератури – __ джерел.  Загальний обсяг курсової роботи становить – __сторінок.

 

1. Наукові дослідження народної педагогіки

 

Всі видатні педагоги минулого і сьогодення досягли високого наукового успіху завдяки тому, що будували свою педагогічну діяльність на народній педагогіці. Педагогічна наука відображається в працях вчених і в практичній діяльності вчителів і вихователів, а народна педагогіка – у творчості народу, у виховній практиці батьків і матерів, дідусів і бабусь, сім’ї в цілому. Етнічна педагогіка стала головною основою для формування та розвитку науки про освіту. Покоління видатних вчителів черпали творче натхнення з чистих джерел народної педагогіки.

Народна педагогіка забезпечила високий науковий злет основоположника педагогіки нового часу Я. А. Коменського. Чеський педагог був прекрасно обізнаний з народною педагогікою, вивчав усну народну творчість. Його всесвітньовідомі твори «Велика дидактика», «Материнська школа», «Правила поведінки дітей», як і вся педагогічна спадщина, пронизані ідеями народної педагогіки. Духом народної педагогіки пройняті життя і педагогічна діяльність швейцарського педагога-демократа Й. Г. Песталоцці. Саме народна педагогіка спрямувала його творчість у демократичне русло. В центрі його творів «Лінгард і Гертруда», «Як Гертруда вчить своїх дітей», «Книга матерів», «Лист до друга про перебування в Станці», «Лебедина пісня» – доля простих трудівників, виховання дітей бідних селян. Народна педагогіка, як і вся народна виховна пансофія, дістала високу оцінку видатних діячів освіти й культури [15, с. 38].

Першим, хто віддав належне українській народній педагогіці, був педагог-просвітитель, письменник, етнограф, історик і культурно-громадський діяч      О. Духнович. Він перший в Україні теоретично і практично довів, що народна педагогіка є золотим фондом педагогіки наукової [15, с. 40].

Щире захоплення виховною здатністю народу висловлював один з основоположників педагогічної науки і народної школи К. Ушинський. За його словами, виховання не треба вигадувати, бо воно існує у народі стільки віків, скільки існує сам народ, з ним народилося, з ним зросло, відобразило в собі всю його історію і всі його якості. «Не педагогіка і не педагоги, але сам народ та його великі люди прокладають шлях у майбутнє: виховання тільки йде цим шляхом і, діючи заодно з іншими громадськими силами, допомагає йти ним окремим особам і новим поколінням» [17, с. 15].

Твори К. Ушинського — це справжні золоті розсипи народної педагогіки. Так, у першій частині його книжки «Рідне слово» 2понад 75%, а в другій майже 50% загальної кількості матеріалу — це фольклор. У Рідному слові Ушинський використав 366 прислів’їв і приказок, 62 загадки, 51 баєчку і жарт, 32 народні казки, 22 народні пісні, 7 скоромовок, а також безліч творів, близьких за змістом і формою до народних. Серед них помітне місце займає український фольклор. Та то й не дивно. Адже К. Ушинський за походженням українець, дитячі роки провів на Україні в селі Богданівка, що на Чернігівщині, і глибоко знав педагогічну творчість свого народу [17, с. 37].

К. Ушинський з великою пошаною ставився до народної педагогіки, зробивши її вінцем своєї педагогічної теорії. Він не раз наголошував на величезному значенні пам’яток виховної творчості народу у вихованні та навчанні, і на перше місце серед них ставив народні казки як перші й блискучі спроби народної педагогіки: «І я не думаю, щоб хто-небудь був спроможний змагатися в цьому випадку з педагогічним генієм народу. Я рішуче ставлю народну казку недосяжно вище від усіх оповідань, написаних спеціально для дітей освіченою літературою» [16, с. 38].

Авторитетне слово видатного педагога на захист народної казки як неперевершеного виховного засобу впливу на дітей стало застереженням тим невігласам, які не розуміли народної педагогіки, а робили спроби вилучити казку з виховного арсеналу під надуманим приводом, що в ній, мовляв, відсутній об’єктивний реалістичний зміст. На особливій ролі виховного досвіду народу в педагогічній науці й житті суспільства наголошував видатний український філософ, письменник і педагог Г. Сковорода: «Досвід це батько мистецтва, поведінки й звички. З нього народились усі науки й книги» [12, с. 101].

Ідеями української народної педагогіки пройнята вся його спадщина. Так, у притчі «Вдячний Еродій» автор надає перевагу родинному вихованню у трудовій сім’ї над вихованням аристократичним, побудованим за іноземними еталонами, він засуджує верхівку суспільства, яка третирувала все національне, зневажливо ставилась до свого народу, його мови, звичаїв і традицій. За словами Сковороди, кожен має пізнати свій народ, а в народі себе. Якщо ти українець, то будь ним. Усе добре на своїм місці, в своїй мірі. І прекрасне все те, що чисте, природне, тобто не фальшиве, що ґрунтується на моралі народу, чия совість, як чистий кришталь. Г. Сковорода завжди був на боці носіїв народної моралі, тобто тих, хто серцем чистий і душею. Він показав нічим неперевершену виховну силу праці, на якій ґрунтується народна педагогіка.

Його геніальна ідея про спільну працю, на наш погляд теж виходить з української етнопедагогіки, зокрема з народного ідеалу про те, що кожна здорова людина повинна обов’язково працювати й займатися тим, до чого має особливий нахил. Видатний філософ-просвітитель другої половини ХVІІ ст. відстоював твердження про здатність простого народу до самостійної педагогічної творчості, доводячи, що правильне виховання криється в природі самого народу, як вогонь і світло в кремені. Думки Г. Сковороди про народну педагогіку, її провідні ідеали знайшли розвиток у творах українських письменників наступних поколінь [12, с.112].

Засоби української етнопедагогіки щедро представлені Н. Духаніною у шкільних підручниках, букварях, книгах і календарях для народного читання. А в систему фізичного виховання дітей вона включила обробіток ґрунту, народні рухливі ігри, танці, а також такі види вправ, як стрибки, біг, плавання, лазіння по деревах, боротьбу, риболовство, збирання ягід і грибів, прогулянки полем та лісом, а взимку катання на санках, лижах, ковзанах, гру в сніжки, ліплення снігової баби, тобто все те, що близьке і рідне селянським дітям. Популяризації української етнопедагогіки значною мірою сприяли художні твори авторки.

 

2. Становлення та розвиток системи виховання дітей засобами народної педагогіки

 

Останні дослідження стверджують, що предки українців у період глибокої давнини, епоху трипільської культури, мали свою писемність, землеробський календар, унікальну міфологію, багатий фольклор, виховні традиції та звичаї. Протягом тисячоліть створювалася, розвивалася і збагачувалася національна система освіти.

Невичерпним джерелом, з якого виникла система освіти, поступово стабілізувалася і узагальнилася, була життєдіяльність наших предків, ще в дохристиянські часи. Передача життєвого досвіду, набутих знань і навичок від покоління до покоління була суттю історичного існування народу. Праця наших предків, в основному сільськогосподарська, набула пріоритетного напрямку в житті і вихованні підростаючих поколінь.

У період Київської Русі система освіти набула яскраво виражених рис народної освіти. Його основні ланки функціонували наступним чином: сімейне виховання, початкові, середні та вищі школи. За часів Київської Русі діти при зустрічі низько вдаряються лобом, стосуються рук землі і бажають здоров’я, сили і щедрості зустрічному, матері землі і видобутку землі [1, с. 12].

Згодом була розроблена і затверджена мудрість традиційної народної освіти. Основними інструментами були фольклор, міфи, народні календарі та мистецтво. У системі освіти ствердилося поклоніння людині та природі. Виховні засоби були настільки ефективні, що діти були чутливі до всього на землі.

Серед них – не зимувати без необхідності, не збирати білу траву, не здійснювати актів вандалізму щодо автомобілів і не завдавати шкоди живим істотам. Громадську думку і звичаї забороняли, наприклад, бити палицями по землі. Система державної освіти формувала глибокі гуманітарні основи особистості.

Церква і релігія зробили значний внесок у розвиток системи освіти. Важливе значення має педагогіка відомих діячів культури і освіти минулого: Нестора, І. Вишенського, І. Борецького, П. Могили, а пізніше О. Духновича, М. Шашкевича, І. Вагилевича, Я. Яковлєва [1, с. 19].

В епоху Відродження на очах у всієї Європи була створена унікальна українська система виховання дітей та молоді. Склалася сучасна структура компонентів народної педагогіки, були створені нові типи навчальних закладів, змінилися демократичні та гуманні принципи їх роботи. Вся територія України була покрита густою мережею братських, козацьких, церковних і монастирських шкіл, а також шкіл народного мистецтва і ремесел. Були засновані академії (Острозька – 1576, Києво-Могилянська – 1615 та ін.) – перші всесвітньо відомі вищі навчальні заклади не тільки в Україні, а й на території східних слов’ян. Вони вписали золоті сторінки в історію розвитку української національної системи освіти народною педагогікою [1, с. 12].

У період підготовки та проведення національно-визвольної війни під керівництвом Б. Хмельницького (1648-1654), який успішно і мужньо відстояв політичний, національний, економічний і культурний суверенітет України, система освіти досягла піку свого розвитку і ґрунтувалася на народній педагогіці.

Козацько-гетьманський період забезпечив вільний і незалежний від інших країн розвиток національної педагогічної теорії та практики і породив незвичайне явище – козацьку педагогіку. Ґрунтуючись на козацькому світогляді та ідеологічних ідеях, козацька педагогіка ввібрала в себе демократичні і гуманні принципи освіти і виховання. Вона формувала особистість з чітко вираженими національними ідеалами і піднімала українську народну освіту на новий, більш високий рівень в ім’я прав народу, країни і господарів землі. Козацька педагогіка і система козацької освіти, що реалізуються в сімейних, козацьких і братських школах, стали вищим досягненням системи освіти [15, с. 12].

Українська система освіти пережила низку ударів і непослідовного розвитку. Вона продовжувала функціонувати в основному в рамках сім’ї. Видатні сини і дочки держави (вчені, діячі культури і освіти тощо) і національно свідомі українці зберегли просвітницьку народну традицію і духовність як найціннішу святиню. У цей період існувала тільки народна освіта, яка зберігалася в сім’ї.

Джерела національної духовності продовжували течу в житті народу, його представників, вчених, письменників і вчителів. Геніальний український філософ, поет і педагог Г. Сковорода підкреслював, що ефективний засіб навчання дітей – великий український кобзар. Т. Г. Шевченко все життя боровся за впровадження досягнень народної педагогіки в систему освіти. У 1861 році він побачив її введення в українську освіту [4, с. 12].

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!