ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
1.1 Історія знаків пунктуації
1.2 Відмінності розділових знаків в різних мовах
РОЗДІЛ ІІ. ОСНОВНІ РОЗДІЛОВ ЗНАКИ ФРАНЦУЗЬКОЇ МОВИ
2.1 Крапка (Point)
2.2 Крапка з комою (Point et virgule)
2.3 Двокрапка (deux points)
2.4 Тире (un tiret)
2.5 Знак оклику (le point d’exclamation)
2.6 Знак питання (Le point d’interrogation)
2.7 Три крапки (Les points de suspension)
2.8 Кома (La virgule)
2.9 Дужки (les parenthèses)
2.10. Лапки (Les guillemets)
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ДОДАТКИ
ВСТУП
Пунктуація – система правил письмового оформлення структури речення. Правила пунктуації необхідні для розуміння і правильного прочитання вголос речення.
Пунктуаційні правила утворюють логіко-граматичний каркас письмового висловлювання і дозволяють точно виражати на листі складні думки, які можуть бути виражені засобами усного мовлення. Пунктуація робить письмову мову основним інструментом створення і вираз абстрактної думки.
З одного боку, мовне співтовариство має соціально усвідомлену систему кодифікованих пунктуаційних норм, з іншого боку, ми володіємо лише фрагментарними загальними знаннями про те, як їх реалізація варіюється в текстах різної комунікативної природи. Сьогодні досить добре досліджена пунктуація кодифікованих текстів, частіше художніх або публіцистичних робіт, що зачіпають питання пунктуації не кодифікованих текстів.
Актуальність цієї теми зумовлена низкою чинників, насамперед визначити функціональне навантаження пунктуаційних знаків у структурі речення, розглянути співвідношення основних принципів пунктуації в теорії актуального членування, описати поняття, пов’язані з актуальним членуванням речення.
Метою дослідження є пунктуаційна практика, що є характерною для письма та мовленнєвої діяльності; аналіз закономірностей функціонування пунктуаційних засобів у писемній мові; комплексно дослідивши використання пунктуаційної системи, проаналізувавши особливості її вживання та функціонування.
Об’єкт дослідження: Щодо стану розробки даної проблеми, то в лінгвістичному плані було проаналізовано роботи Л.Г. Веденіної, Л.І. Ілії, Є.А. Реферовської, Е.К. Нікольської , які достатньо досконало висвітлюють питання пунктуації та їх правила.
Предмет дослідження: пунктуація та її функції у мові.
Для дοcягнення мети данοї pοбοти пеpед нами пοcтав pяд наcтупниx завдань:
- Визначити термін «Пунктуація» у французькій мові;
- Проаналізувати функції пунктуації;
- Дослідити усі розділові знаки та правила їх вживання.
Методами дослідження, за допомогою яких вирішувалися поставлені завдання є: аналіз та класифікації.
Cтpуктуpа та οбcяг куpcοвοї pοбοти. Куpcοва pοбοта cкладаєтьcя зі вcтупу, двох pοзділів, виcнοвків, cпиcку викοpиcтаниx джеpел. В загальнοму pοбοта cтанοвить 51 cтοpінοк.
РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
1.1 Історія знаків пунктуації
Пунктуація (від лат. Punctum – крапка) – система знаків пунктуації в писемності якої-небудь мови, правила їх вживання; їх розстановка в тексті; поряд з графікою і орфографією – основний елемент писемної мови. Пунктуація сучасних мов, що користуються латинськими, кириличними, вірменськими, грузинськими, грецькими, єврейськими, арабськими, індійськими і багатьма ін. писемностями, заснована на єдиних принципах приблизно на тому ж наборі знаків пунктуації. Пунктуація допомагає ясності у викладі думок і виражає відчуття співрозмовника і його відношення до слухача.
На думку представників синтаксичного спрямування, пунктуація вказує на більший чи менший зв’язок між реченнями, частково – членами речення і допомагає зрозуміти письмову мову. Так само пунктуація служить для позначення ритміки і мелодики фрази, відображає переважно НЕ граматичне, а декламаційнно-психологічне розчленування мови, її паузи, мелодію, темп. Головне завдання пунктуації – смислове та структурне членування тексту і речення, позначення їх кордонів. Тому володіння пунктуацією передбачає вміння проводити під час письма синтаксичний аналіз, в результаті якого повинні бути пізнані синтаксичні конструкції. Наприклад, дієприслівниковий зворот, однорідні члени речення.
Кожна мова має свою пунктуаційну систему, яка спирається в більшій чи меншій мірі на специфіку його синтаксичної й інтонаційної структури і на смислову сторону мови. Саме тому опис правил застосування розділових знаків має здійснюватися з урахуванням синтаксичного і смислового членувань тексту, в свою чергу тісно пов’язаних і взаємодіючих між собою, але не накладаються з необхідністю один на одного, бо не всяке смислове членування обов’язково збігається з синтаксичним.
Пунктуація взаємодіє також з інтонаційним членуванням тексту: членування усної форми мови (її ритмомелодика) знаходить відображення на листі в знаках і супутніх їм засобах. Однак і в даному випадку немає повного збігу інтонаційної структури мови і її пунктуації. Таким чином, виявляється, що «існують два види членування мови відповідно до її різновидами за формою вираження: членування мовлення і членування мови письмової» (Іванова стор 5).
Письмова мова використовує з цією метою пунктуацію, а усна – ритміко-мелодійну організацію речень (паузи і рух тону).
І хоча в пунктуаційній системі всякої мови знаходять своє відображення всі зазначені вище принципи в їх взаємодії, пунктуація кожної мови віддає перевагу одному з них, що і складає, поряд з своєрідністю можливих комбінацій цих принципів, специфіку правил розстановки розділових знаків у кожній конкретній мові.
Реформаторський писав: «Те, що я розумію під пунктуацією не треба змішувати із звичайними шкільними розділовими знаками. Під пунктуацією слід розуміти все те, що в графіці йде поверх букви та особливих ієрогліфів ($ ,%, ∆). З цієї точки зору до пунктуації варто віднести не тільки розділові знаки, але і абзац, тире, прийоми розположення тексту, а також різноманітні графічні прийоми, тобто типи шрифту». [5, с. 120]
Для постановки деяких розділових знаків важливо вміти проводити смисловий аналіз (відокремлення). Кожен з розділових знаків має свої смислові або структурні завдання, розуміння яких важливо для інтерпретації тексту. Поряд з обов’язковими правилами пунктуації існують факультативні, звідси можливість авторської пунктуації. Основним засобом пунктуації є розділові знаки.
Розділові знаки – елементи писемності, що виконують допоміжні функції поділу (виділення) смислових відрізків тексту, пропозицій, словосполучень, слів, частин слова, вказівки на граматичні та логічні відносини між словами, вказівки на комунікативний тип речення, його емоційне забарвлення, закінченість, а також деякі інші функції.
Розділові знаки, синтаксично оформляють текст, полегшують його зорове сприйняття і розуміння, а при відтворенні тексту вголос допомагають здійснити його інтонаційне оформлення (інтонація, смислові паузи, логічні наголоси).
На нашу думку, найбільш точно дав визначення розділовим знакам М.Арапов: він вважає: «що розділові знаки є всі вживаючі знаки в тексті, які не є ні буквами, ні цифрами і не входять в систему формул» [8, с. 54]
У сучасній кирилиці, латинської, арабської, єврейської, індійської писемності виділяються знаки пунктуації, які виконують такі функції:
1.Виділення закінчених смислових відрізків тексту – речень – з одночасною вказівкою на їх комунікативний тип, емоційне забарвлення, ступінь завершеності (крапка, знаки питання й оклику, три крапки);
2.Вказівка на відносини між частинами речення (кома, крапка з комою, двокрапка, тире);
3.Розділення слів на смислові частини (дефіс);
4.Виділення прямої мови, цитат (лапки);
5.Вказівка на емоційне ставлення до окремих слів і словосполучень (лапки, знаки питання й оклику);
6.Вказівка на пропуски тексту (три крапки);
7.Знаки скорочень слів (крапка, дефіс, коса риска)
Французькі вчені дивляться на пунктуацію як на засіб уточнити сенс фрази шляхом членування на сегменти, щоб зробити її максимально зрозумілою для читача. Інформація, яка передана за допомогою розділових знаків, вони не вважають значною. [9, ст. 30]
На основі експериментальних спостережень Ніколаєва прийшла до висновку, «що пунктуація складає окрему систему і вона, як система співвіднесена з тим, що є в усному мовленні». [2, с. 127].
Бувають випадки прямої відповідності між інтонацією і засобом розташування тексту, але взагалі не існує підстав стверджувати, що усна форма мовлення відповідає письмовій. Наприклад, неможливо знайти інтонаційний еквівалент дужок.
Французькі автори вважають кому знаком паузи, функція якої полягає в розділенні однорідних членів речення або окремих членів, не пов’язаних з реченням граматично [23, с. 32].
Ніколаєва Т.М. пише: «Співставлення правил пунктуації російської, чеської, польської та української мов, ніби говорять про їх тотожність. При дослідженні виявили, що в пунктуації важливий ще один фактор, точну назву, якому підібрати дуже складно. Умовно його можна назвати мірою звички користування функціями знаками в повному обсязі, що представлений правилами пунктуації. Інакше кажучи, деякі вживання зафіксованих правил в текстах, зустрічаються дуже рідко.
Автор дослідження з французької пунктуації Сансин стверджує, що писемна мова може не користуватися розділовими знаками, спираючись на те, що людство довгий час не користувались цим, але він наводить фрази, сенс яких різниться після зміни позицій розділових знаків [4, с. 148].:
- Grâce, pas pendre ( карати не можна,помилувати).
- Grâce pas, pendre (карати, не можна помилувати).
Автори французьких робіт відносять пунктуацію з інтонацією фрази, вважаючи, що кожен знак пунктуації обов’язково відповідає паузі,а іноді і зміни в мелодиці речення. [20, с. 243].
Становлення пунктуації обумовлена розвиваючими потребами письмового спілкування. У класичну епоху стародавні греки не використовували розділових знаків; часто слова навіть не відділялися один від одного на листі. Першу пунктуацію ввів у вживання Аристофан Візантійський (II ст. до н. е.). Він використовував три розділового знака: досконалу крапку, що розташовувалася нагорі (“), середню крапку (-) і підкрапку (.), яка розташовувалася внизу рядка. [13, ст. 125]
Ці три знаки відповідають сучасним крапкам, крапка з комою і двокрапки. Однак на практиці розділові знаки в давнину використовувалися рідко.
У древніх латинських написах крапку використовували для позначення відокремлення слова. Практичне застосування розділових знаків з’являється до IX століття н. е. і знаходиться в стадії становлення аж до XVI століття. Сучасна система пунктуації в європейських мовах розвивалася і зафіксувалася лише з винаходом друкарства.
Довгий час слова писалися разом (scriptio continua). Пунктуація зароджується в V-VI столітті, коли починають використовувати пропуски в тексті ,тобто, оформляють так, що кожен період починається з червоного рядка і з великої літери. Періоди відрізняються значними відстанями( до 15мм) та великими літерами. Більшість латинських пам’яток згадано пізніше.
Крапка зверху рядка називається distinction maxima, що означає довгу паузу і відповідає нашій крапці. Внизу рядка ставили знак короткої паузи тобто, subdistinctio, який дорівнює нашій комі. Крапка посередині рядка – distinctio media – еквівалент наші крапці з комою. В деяких рукописах V-VII століття зустрічаються лапки у вигляді S або W. [18, ст. 273]
До кінця XVI століття система пунктуації вже включала в себе більшість сучасних розділових знаків, протягом XVII століття до неї додаються тире і крапки, а ще пізніше – квадратні дужки і похила риска. Всі сучасні видання древніх авторів випускаються в сучасній редакції. В оригіналі ж розділові знаки були найчастіше розставлені інакше.
Перші французькі книги вийшли в друкарні Сорбонни в 1470 році. У XV столітті французька пунктуація мала два символи: крапку і кому. У 1540 році Р. Етьєн вводить свій « Dictionnaire français-latin» accent aigue. Проте, з’являються крапка з комою і двокрапка.
XVI столітті починається функціональне використання шрифту (курсив) і кольорів (червоний/чорний). Починають використовувати апостроф (1533 рік), дефіс (1540 рік), accent aigue (1540 рік). В 1550 році виходить перший трактат про друкарське мистецтво «Dialogue de l’orthographe et prononciation français».
Таким чином протягом XVI століття майстри друкарської справи роблять перші кроки на шлях удосконалення знаків пунктуації з точки зору зовнішньої форми та їх використання в тексті. [23, ст. 78]
Протягом XVI, XVII, XVIII століть виробляються розміри сторінки, рядки, розташування тексту, друкарські каси збагачуються новими шрифтами, знаками і значками, встановлюються речення і співвідношення з ілюстративним матеріалом. Пунктуація розвивається паралельно з орфографією, а норми орфографії складаються повільно.
Так, наприклад, в 1635 році відомий письменник П. Корнель виступає з пропозиціями по покращенню орфографії і пропонує ввести accent grave, але безуспішно. Цей значок буде офіційно визнаний тільки в 1811 році, коли було опубліковано Grammaire Girault – «Duvivier». Говорячи про значення цієї книги для французької орфографію М. Коен порівняв її з кодексом Наполеона. Таким чином стабілізація французької пунктуацію як і орфографії має місце тільки в ХІХ столітті. [10, ст. 96]
У знаків пунктуації три основні функції роз’єднання і об’єднання сегментів, а також вичленування їх із текстів. Функції знаків пов’язані з формою і позицією знака: знаки одиничні і орієнтовані наліво, наприклад, кома; парні і неорієнтовані виконують функцію відокремлення, наприклад, дужки. Знаки одиничні і парні функціонують як розділово-об’єднувальні, наприклад, двокрапка.
Залежність між формою, позицією, характером сегмента та функцією знаків пунктуації, що виражена в наведеній класифікації:
1) одиничні розділові знаки, які виражають модальність: крапка, знак запитання та знак оклику.
2) одиничні знаки, які є розділові і з’єднувальні: крапка з комою, двокрапка, кома.
3) одиничні та парні знаки, розділові та відокремленні: три крапки, тире, лапки, дужки.
1.2 Відмінності розділових знаків в різних мовах
Як ми вже говорили вище, що розділові знаки – невід’ємна частина будь-якої мови. Ми вже знаємо, що звичайна кома може кардинально змінити значення речення.
У російській чи українській мови провідним вважається формально-граматичний принцип, «тоді як принципи смисловий і інтонаційний виступають в якості додаткових, хоча в окремих конкретних проявах вони можуть бути висунуті і на перший план, якщо тільки це не призведе до забуття основного – формально-граматичного, тобто інтонаційний принцип, наприклад, може порушитися на користь формально граматичного, протилежне ж явище неможливо. (Валгина СТР 6). Пунктуаційні членування російського тексту спирається головним чином на його формально-синтаксичну організації: коми відокремлюють всі види підрядних речень, однорідні члени речення й однорідні речення, складені речення.
В українській мові розділові знаки, які відділяють речення або словосполучення один від одного, ставляться тільки в кінці, і крапка. Якщо потрібно додати експресії (особливо в особистому листуванні), використовуються поєднання знаків – «!!!», «?!». В англійській, німецькій, італійській, французькій, канадській, арабській та португальській мовах двокрапки, крапки і їх «товариші» живуть за такими ж правилами.[ 19, ст. 159]
Інші правила у французькому: перед двокрапкою, крапкою з комою, знаком оклику і питальним знаками ставляться тире.
Іспанська мова – єдина, в якій знаки пунктуації обрамляють речення: на початку фрази дублюються знаки запитання й оклику в «злегка» перевернутому вигляді – «¿» і «¡».
Найбільш незвичайний з точки зору європейця підхід до знаків пунктуації у китайців. Їх крапка виглядає як «.», кома – як «,», знак оклику -!, А знак питання – ?. У реченні вони поводяться подібно українським та російським побратимам, єдина відмінність – китайці не ставлять тире, оскільки всі пунктуаційні символи двобайтові. Набраний на клавіатурі ієрогліф в два рази ширше за будь-яку літеру латинського алфавіту. Тому і розділові знаки зазвичай займають таке ж місце, яке і ієрогліф. З цією особливістю зіткнулися ті, хто працював в старих IME під управлінням DOS, коли неправильно введений ієрогліф забирався двома натисканнями Backspace. В основному тире використовуються при відділенні слів і знаків з інших мов, наприклад, англійської. [22]
У українській мові використовуються або дефіс, або тире.
Дефіс – короткий, необхідний для перенесення і з’єднання складних слів. Тире значно довше; воно служить для поділу смислових частин: різних речень, двох частин одного речення, в діалогах…
На схожих умовах дефіси і тире існують в англійській, німецькій, французькій і португальській мовах. При цьому в американському варіанті тире відокремлюється з двох сторін, а в британському зазвичай немає: «The lecture – which is the third on this topic this month – will include speakers from different countries». (American English)[20]
«The zoo had a great many cats-lions, panthers, tigers, jaguars and cheetahs-which made choosing a favourite very difficult». (British English)[21, ст. 184]
В іспанській, італійській та арабській дефіси і тире виглядають однаково: «-». Китайці взагалі не використовують дефіси – у них є тільки тире. Хоча по сусідству з буквами з латинського алфавіту можуть стояти і дефіси, і довгі, і середні тире. [12]
Лапки існують у всіх мовах, але виглядають, як і національні костюми, по-різному. У українській мові живуть як традиційні «ялинки», що прийшли з французького, так і німецькі “лапки”, які використовуються у фразі всередині лапок та на письмі від руки. В іспанській, португальській, італійській та арабській ставляться “подвійні” лапки. [5]
Англійці використовують «одинарні» і «подвійні» лапки: перші – для оформлення заголовків, другі – при цитуванні. Крапки і коми знаходяться всередині лапок. У французькому тексті мешкають «ялинки», з однією відмінністю від української: між початком цитованого тексту і лапками ставиться тире, як і між кінцем фрази, що завершується лапками. [19]
У китайській мові уживаються три види лапок, які служать для різних цілей. Ось в “такі” укладають назви книг, фільмів і інших авторських творів. Для всіх інших випадків китайці використовують 「такі」. Лапки з європейської традиції (будь то «ялинки», «лапки”, “поодинокі ‘або” подвійні “) можна зустріти тільки в перекладах або в сусідстві з фразами з європейських мов. У традиційній китайській мові вони не отримали популярності.
Відсотки і проміле теж не відрізняються особливою стандартністю. У німецькій, французькій та іспанській мовах потрібно відокремлювати ці знаки тире. А в українській, російській, англійській, італійській, арабській та португальській треба писати відразу після числа.
Градуси і дюйми зазвичай розташовуються після числа без всяких тире. Цікавий факт: коли французи пишуть великі числа, вони поділяють пробілами в блоки з трьох цифр – наприклад, 987 654 321,12.
У китайців є свої символи для позначення градусів (度) і відсотків (百分比 і 百分之). Однак нарівні з ними використовуються і звичні ° і % без пропусків та тире перед ними. [12]
Оформлення діалогів також різниться від мови до мови. В українській перед кожною реплікою ми ставимо довге тире. Носії португальської – аналогічно.
В англійській мові використовуються “подвійні” і ‘одинарні’ лапки, наприклад: ‘Here is a million pounds,’ said Marina, handing Simon a suitcase. Marina continued: ‘I spoke with Ivan and he said, “Simon is asking for ten million, but that is too much.”‘ [11]
У німецькій мові діалоги також оформляються за допомогою традиційних лапок – “. Французи ставлять «ялинки», а так само короткі тире в тих випадках, коли змінюється автор репліки. Частини діалогу позначаються короткими тире і в іспанській мові.
В італійській та арабській для діалогів використовуються подвійні прямі лапки.( “)
Китайці зазвичай поміщають в свої діалоги тільки 「лапки」 або їх англійський “аналог”. [4]
Велику літеру в англійській, французькій, іспанській, португальській та італійській мовах все просто і звично для носіїв української – великі літери використовуються на початку речень, для абревіатур і назв.
Німецька мова набагато «веселіша». З великої літери пишуться іменники, імена і назви, ввічлива форма звернення (Sie) у всіх відмінкових формах (Ihr, Ihre, Ihrer, Ihres, Ihrem, Ihren). Прописну букву мають прикметники, дієприкметники і інфінітив, які використовуються в реченні як іменники в поєднанні з певним (das Gute) або невизначеним (ein Lächeln) артиклем, приводом (in Blau), займенником (dein Stottern), числівником (nichts Aufregendes) або прикметником у відміненій формі (lautes Sprechen). [15, ст.160]
В арабському алфавіті не розрізняють великі та малі, зате більшість букв має по два, три або чотири різних написання: для початку, середини і кінця слова, а іноді і для окремо стоїть букви поза слова. Схожа ситуація склалася в китайській мові – навряд чи вдасться виділити рядкові або заголовні ієрогліфи. І якщо китайським авторам потрібно виділити якусь частину тексту, то її підкреслюють або використовують напівжирний шрифт. [17]
Для отримання повного тексту придбайте роботу!


Відгуки
Відгуків немає, поки що.