Магістерська робота “Зовнішня і безпекова політика Великої Британії після виходу з Європейського союзу”

ЗМІСТ

 

ВСТУП

Розділ 1. Теоретико-методологічні засади вивчення політики Великої Британії після завершення «холодної війни» 

1.1. Основні підходи до аналізу зовнішньої політики Великої Британії 

1.2. Джерельна база дослідження 

Розділ 2. Передумови кризових явищ у відносинах Великої Британії та ЄС

2.1. Соціально-економічні наслідки та загрози для Великої Британії та ЄС внаслідок дезінтеграції 

2.2. Політична складова дезінтеграційного процесу у Європі 

Розділ 3. Особливості зовнішньої політики Великої Британії після виходу з ЄС 

3.1. Обрання нового прем’єр-міністра та підготовка позиції Великої Британії у майбутніх переговорах 

3.2. Вихід Великої Британії з Європейського Союзу за прем’єрства Бориса Джонсона та його наслідки 

Висновки

Список використаних джерел

 

ВСТУП

 

Актуальність теми. Сполучене Королівство Великобританії було та залишається одним із важливих структурних одиниць європейського світу. Свого часу Великобританія була незамінним членом ЄС у контексті безпекової політики. Історично, Королівство Великої Британії йшло складним шляхом, залишаючи на сторінках історії Європейського Союзу видатних політичних діячів, які свого часу зробили чимало для своєї держави та інших держав-членів ЄС.

Актуальною є дана тематика дослідження, адже Велика Британія свого часу задала напрям певного протистояння правилам ЄС. Після цього процесу, а саме процесу Брекзиту, коли Британія вийшла з ЄС, чимало країн перестали сліпо вірити у безхмарну репутацію та благо ЄС. Волевиявлення британського народу сталось 23 червня 2016 року, коли відбувся референдум, на якому було проголосовано про вихід Великобританії з ЄС. Така ситуація дає зрозуміти, що політичні еліти Британії за всю історію так і не змогли втілити національні інтереси в постулати та цінності ЄС.

Вибір Великобританії для вивчення як колишнього учасника процесу європейської інтеграції обумовлений історичною роллю країни як одного з ключових суб’єктів європейської та світової міжнародної політики, потенційного лідера ЄС в області зовнішньої політики і безпеки. Перш за все, вихід Великобританії з ЄС у результаті всенародного референдуму 23 червня 2016 року став каталізатором стану і можливостей європейського інтеграційного об’єднання.

Незважаючи на великий інтерес науковців, істориків та громадських діячів до історії європейської інтеграції, простежується певна відсутність належної уваги до заявленої тематики, особливо комплексних досліджень про наслідки виходу Великобританії із Європейського Союзу. Крім того, небагато праць, пов’язаних із аналізом східноєвропейської політики ЄС, внеском Королівства у зовнішньополітичну співпрацю союзників, роль Британії у економічному житті ЄС. Тому дебати щодо проблематики виходу Великої Британії з Європейського Союзу мають сьогодні велике значення в більш широкому питанні європейської інтеграції та розвитку, зокрема, мова йде про праці Й. Фішера [39], Д. Дайдена [16], М. Геффернена [4], Ф. Бінді [46], І. Девідсона [57], так і серед українських науковців, зокрема, це статті Д. Скляренка [36], І. Судака [37], А. Грубінки [13], Т. Гогунської [5], М. Гнатюка [6], С. Віднянського [2] та інших.

Мета дослідження – проаналізувати важливі питання та історичні події під час участі Великої Британії у процесах ЄС та зокрема охарактеризувати причини, умови та наслідки виходу Великобританії з ЄС для обох сторін.

Для досягнення мети необхідно було виконати нижчеперелічені завдання:

1. з’ясувати стан тематики та проблеми, систематизувати та охарактеризувати її актуальність;
2. дослідити основні підходи до аналізу зовнішньої політики Великої Британії;
3. проаназізувати джерельну базу дослідження;
4. вивчити соціально-економічні наслідки та загрози для Великої Британії та ЄС внаслідок дезінтеграції;
5. виявити політичну складову дезінтеграційного процесу у Європі;
6. дослідити обрання нового прем’єр-міністра під час Брекзиту та оцінити позицію Великої Британії у переговорному процесі;
7. проаналізувати вихід Великої Британії з Європейського Союзу за прем’єрства Бориса Джонсона.

Об’єктом дослідження. Об’єктом дослідження визначено європейський вимір зовнішньої політики Великобританії та період брекзиту на фоні модерністських трансформацій державних систем країн ЄС.

Предмет дослідження. Предметом дослідження виступають особливості функціонування держаних інститутів Великої Британії під час виходу з ЄС та особливо після Брекзиту.

Методи дослідження. Методи дослідження обумовлені предметом та завданнями роботи. Дослідження основане на грунтовних принципах історизму та проблемності (для аналізу політичної складової дезінтеграційного процесу у Європі); багатофакторності, застосуванні міждисциплінарного підходу (для дослідження соціально-економічних наслідків для Великої Британії та ЄС дезінтеграційного процесу). Під час дослідження використано методи аналізу, узагальнення та порівняння, а також системного і структурно-функціонального аналізу (для дослідження позиції Великої Британії у майбутніх переговорах, а також для оцінки майюбутнього прем’єрства Б. Джонсона).

Хронологічні та географічні рамки дослідження. Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1972 – 2022 рр., де нижня хронологічна межа обумовлена січнем 1972 р. – підписання договору про приєднання Великої Британії до Європейського Союзу, а верхня – два роки після того, як Велика Британія внаслідок процесу Брекзит перестала бути офіційним членом Європейського Союзу 31 січня 2020 р. В даному випадку географічні рамки дослідження охоплюють переважно територію сучасного Європейського Союзу, а також США.

Джерельну базу дослідження складають науково-методична та довідкова література, вихід Великої Британії з Європейського Союзу, нормативно-правові акти, різні види документів, наукові публікації вітчизняних та зарубіжних вчених з багатогранної проблематики дослідження угоди та двосторонні договори, статистичні дані, представлені на основі роботи. База джерел дозволила повною мірою висвітлити тему даного дослідження і виконати поставлене завдання.

Практична значимість роботи полягає в тому, що виконано прикладне обґрунтування отриманих результатів і проаналізовані рекомендації щодо перспектив подальшого функціонуваннязовнішньої політики Великобританії після виходу з ЄС.

Наукова новизна дослідження визначається тим, що проведено теоретичне узагальнення та проаналізовано рекомендації щодо перспектив подальшого функціонування Великої Британії після виходу зі складу Європейського Союзу. Вперше на основі залучення та комплексного аналізу історичних джерел та літератури здійснено дослідження важливості Великої Британії у функціонуванні державних інститутів у контексті практики ЄС. Розглянуто ЄС як одиницю періоду трансформацій системи міжнародних відносин.

Структура і обсяг роботи.Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних літературних джерел. Обсяг роботи 91 сторінка друкованого тексту, у тому числі: 1 таблиця, 4 рисунки, список використаних джерел налічує 76 найменувань.

 

Розділ 1. Теоретико-методологічні засади вивчення політики Великої Британії після завершення «холодної війни»

 1.1. Основні підходи до аналізу зовнішньої політики Великої Британії

 

Як відомо, однією з ключових теорій європейської інтеграції є теорія федералізму, що датується початком ХІХ-го століття. Головною метою федералізму було створення «Союзу європейських націй» і одночасно зміцнення позицій Франції в регіоні у зв’язку із закінченням Першої світової війни. Наступний етап розвитку федералізму в Європі продовжився після закінчення Другої світової війни. Слід зазначити, що федералізм в контексті європейських інтеграційних процесів має місце бути виключно при поєднанні добровільної відмови народів і урядів від свого політичного суверенітету і при створенні сукупності національних органів, яким будуть делеговані повноваження для прийняття рішень, які поширюються на держави-члени спільноти [8].

Отже, в рамках ЄС виник, так званий, «дуальний федералізм»: незважаючи на створення наднаціональних органів влади, ЄС не має права приймати законодавчі органи без згоди держав-членів. Федералістська теорія європейської інтеграції в якості свого фундаменту має на увазі створення єдиної зовнішньої політики безпеки, але перша ідея єдиної Європи зі створення об’єднаної обороною інфраструктури не була реалізована. Говорячи про політику розширення ЄС, федералізм спирається на збереження єдності та різноманітності в політиці чи в наднаціональних інститутах ЄС, концентруючись виключно на кінцевому продукті інтеграційного процесу без урахування можливого виходу з асоціації. Можна стверджувати, що теорія федералізму себе не виправдала в контексті прецеденту з виходом Сполученого Королівства з ЄС [10].

Варто сказати, що важливу роль відіграла для Великої Британії Друга світова війна. Після Другої світової війни в Західній Європі вперше були створені об’єктивні умови для практичного успіху ідеї об’єднаної Європи. Кожен з його суб’єктів має унікальний історичний досвід формування та реалізації регіональної політики, спрямованої на пошук свого місця в системі міжнародних відносин. Великобританія не стала винятком, адже її особливий історичний шлях як невід’ємного суб’єкта європейської політики є ключем до розуміння стратегії уряду щодо його участі в регіональних інтеграційних процесах. В результаті Другої світової війни Великобританія стала одним з переможців з традиційними слідами глобальних амбіцій та імперського статусу. На тлі стрімко зростаючого міжнародного впливу США і соціально-економічної незахищеності Британська імперія поступово йшла в минуле. У повоєнні десятиліття пріоритети національної політики визначалися прагненням ліквідувати залишки колоніальної імперії в рамках післявоєнної системи міжнародних відносин, а значить, і можливою втратою національного статусу. світова наддержава [9].

З часом відбулося розширення ЄС, коли в блок вступили держави Східної Європи, які в свою чергу не були готові до євроінтеграції, тим самим перерозподіливши бюджет ЄС не на користь держав, що стояли біля витоків об’єднання. До того ж, Євросоюз зіткнувся з такою проблемою як міграційний криза, яка і стала каталізатором дезінтеграційних настроїв в Великій Британії в сукупності з такими факторами як високий внесок Туманного Альбіону в бюджет ЄС і незадоволеність англійців політикою наднаціональних інститутів ЄС [11] .

Як уже згадувалося, континентальна Європа активно шукала найкращу структуру для інтеграції країн Західної Європи за участю США в умовах холодної війни. Дюнкеркська угода між Францією та Великобританією у 1947 році започаткувала процес інтеграції регіональних держав у сфері безпеки. З ініціативи Лондона в 1948 році було підписано Брюссельську конвенцію про створення Західноєвропейського союзу, який у 1954 році з приєднанням Німеччини було перейменовано на Західноєвропейський союз. Однак бажання об’єднати зусилля для подолання наслідків війни, яка спустошила європейські держави, незабаром виявила відмінності у структурі, механізмах та підході до цілей такого союзу. Проте кордони між євроцентричним та атлантичним проектами європейської системи безпеки, представленими у Західній Європі Францією та Великобританією, були позначені. Лідери останньої виступали проти створення європейської армії з наднаціональною адміністративною структурою, що передбачала Паризька конвенція 1952 про Європейський оборонний союз [10].

Створення НАТО довело, що без сил США неможливо гарантувати європейську безпеку в ситуації протистояння блоків. Великобританія була змушена швидко перебудувати свою регіональну стратегію лідерства у сфері безпеки з нереалістичного уявлення про світову державу на «лідера другого рангу» і «особливого» союзника США. На плечі англо-американської коаліції, що представляла атлантичну солідарність в особі радянського блоку, ліг тягар забезпечення безпеки Західної Європи протягом понад 40 років [9; 10].

У. Черчилль не хотів розуміти значення та мету Великої Британії в європейському союзі чи точніше у Європейському економічниму співтоваристві (ЄЕС). Саме тому, спираючись на бачення прем’єр-мініста, уряд хотів компенсувати тісну асоціаційну співпрацю з Європою союзом із США та країнами Співдружності. Вітермінована тимчасово участь у об’єднанні на фоні втрати імперії і зростаючого інтересу Штатів до європейської асоціаці мала на меті компенсувати втрату значенння королівств. Іншими словами, така участь розглядалася як спосіб певною мірою врівноважити вплив Франції та Німеччини [12; 13].

У 1957 році Велика Британія відмовилась від участі в інтеграційних об’єднаннях. Вона не брала участі  у підписанні Римських договорів в рамках створення ЄЕС, оскільки її представники виступали проти спільного зовнішнього тарифу, несумісного з преференціями в межах Співдружності, а також хотіли обмежити співпрацю утворенням зони вільної торгівлі. Проте вже восени 1961 року британський уряд вирішив розпочати переговори про вступ до ЄЕС. Бажання домогтися особливого статусу в Співтоваристві змусило Великобританію прийняти тактику поступового і жорсткого обговорення всіх питань, що призвело до затримок у переговорах. Події загострилися, коли Америка розповіла про рішення створити Атлантичний альянс щ Західною Європою. В той же час Великобританія прийняла рішення бути гарантом для США. Але такий порядок речей та статус асоційованогосоюзника СЕС викликав обурення з боку уряду Г. Макміллана.

Як відомо, 11 травня 1967 року Великобританія разом з Ірландією і Данією подала другу заявку на вступ до ЄЕС, а 24 липня до них додалася Норвегія. Передбачаючи можливість того, що інші країни ЄЕС можуть помиритися з Великобританією, Шарль де Голль прийняв рішення закрити вступ до Співтовариства, якщо не буде проведено відкритих переговорів з членами. Тим самим він вказав на нпотребу покращення економічної ситуації. Усі в той час розуміли, що поки Шпрль де Голль буде при владі Великобританія не зможе стати повноцінним членом ЄЕС. Вже у 1969 році після відставки Шарля де Голля президент Франції Жорж Помпіду завзято зняв своє вето на членство Великобританії в ЄЕС. Після цього угода про приєднання була підписаний на початку 1972 року [14].

Після вступу в ЄЕС у Великобританії за короткий період часу відбулося значне поліпшення економічного розвитку. Однак після вступу Великобританії до Співтовариства проблеми членства в групі тільки посилилися. Розвиваючи атлантистські ідеї, Лондон довгий час не розглядав ЄЕС як ефективний механізм вирішення проблем безпеки, але зміни в системі міжнародних відносин змусили Великобританію, традиційно очолювану євроскептиками-консерваторами, скорегувати свій зовнішньополітичний підхід.

У період правління Дж. Мейджора склалася думка керівництва Великобританії щодо ролі об’єднаної Європи у глобальній та регіональній системі безпеки за збереження ключових принципів політики. Уряд Великобританії підтримав ініціативи Франції та Німеччини щодо створення СЗППБ ЄС, яка стала другою опорою Європейського співтовариства. Однак, хоча Великобританія могла прийняти вимогу щодо координації політики країн-членів ЄС, інтерпретація найбільш суперечливих частин СЗППБ як європейської опори НАТО відрізнялася від довгострокового бачення прихильників ЄС [13]. Принципова позиція Великобританії щодо військово-політичних аспектів ЄС поступово еволюціонувала від рішуче антиєвропейської риторики і дещо строгого атлантизму до заохочувальної участі в проєвропейській інтеграції. Цьому зрештою посприяло бажання Т. Блера та Дж. Мейджора посилити національний вплив на загальноєвропейський процес, з метою відмови від участі в «єврозоні» і поступової зміни напрямку. зовнішньої політики і пріоритетів США до стратегічних зон європейського впливу, що виразилося, зокрема, в скороченні американської місії в Європі [21].

Однією з ключових характеристик Великобританії є її консервативний характер, іноді навіть незалежно від політичного настрою уряду. Коли було сформовано коаліційний уряд консерваторів і ліберальних демократів, партія Торі не могла ігнорувати своїх партнерів по парламентській більшості і тому відстоювала помірну позицію проінтеграції. Тому Кемерон вибрав у свій кабінет консервативного євроскептика, і прем’єр-міністр описав себе в схожій манері. Політика такого роду керівництва консерваторів призвела до втрати підтримки партії серед широкого загалу та простих громадян, які опинилися під захистом Партії незалежності Великобританії під керівництвом Найджела Фараджа [22].

За різними оцінками, під час керівництва Консервативної партії на чолі з Д. Кемероном майже 50 % її членів залишили лави цієї політичної сили. Крім того, двоє членів вийшли з партії Торі у Палаті громад перед загальними виборами 2015 року. Фактично, голова Консервативної партії, яка з 2010 по 2015 рік посідала третину місць у Палаті громад, та інші непарламентські члени партії погрожували усунути Д.Кемерона з посади президента. Як лідер партії, прем’єр-міністр підтримав ідею референдуму про вихід з ЄС влітку 2012 року. Тому, щоб відновити єдність партії та розсіяти виборців-консерваторів, однією з обіцянок консерваторів у їхньому передвиборному маніфесті 2015 року була реальна зміна відносин із ЄС. Зокрема, було заявлено, що у разі перемоги на виборах консерватори зобов’язуються провести законодавчий референдум про вихід Великобританії з ЄС до кінця 2017 року під час першої сесії новообраного парламенту [27].

Важливо відзначити, що референдум відбувся лише після переговорів між урядом та ЄС щодо нових умов членства Великобританії до ЄС. Підданим Її Величності делегується право вирішувати, чи влаштовує їхня нова модель відносин із ЄС. Ініціативу проведення референдуму було вперше висловлено консерваторами, що позбавило опозиційні партії у передвиборчій кампанії ефективного аргументу. Як ви знаєте, так зване зрушення вправо відбулося у Великій Британії. Це зростаючий євроскептицизм серед населення. На виборах до нижньої палати парламенту у травні 2015 року консерватори зробили ставку на можливість проведення референдуму та активно використали її у своїй кампанії, здобувши несподівану перемогу. Вони вибороли стабільну парламентську більшість – 331 місце в Палаті громад, що дозволило торі сформувати однопартійний уряд [23; 28].

Слід наголосити, що позиція консерваторів не була такою вже новою і ґрунтувалася на традиційних уявленнях про тетчеризм. Прем’єр-міністр Тетчер підтримала участь Великобританії у Європейському економічному співтоваристві. Водночас вона не вітала створеннятак званої  федеративної Європи і у своїй політиці відстоювала британську національну ідентичність. Після того як Великобританія приєдналася до проекту європейської інтеграції в 1990-х роках, Тетчер 2002 року видала працю-книгу «Мистецтво управління», в якій проаналізувала виклики для Великобританії у зв’язку з процесом єврофедералізму [12].

У пошуках виходу з ситуації на сторінках своєї книги М. Тетчер заявляє, що очевидний шлях – це якнайбільше працювати над збереженням існуючого порядку і водночас відмовитися від нинішніх і майбутніх механізмів, які шкодять нашим інтересам і обмежують нашу свободу дій. Цей підхід має працювати з погляду розумних людей, особливо розумних членів Консервативної партії. Зрештою, вона стверджувала, що бажання уникнути непотрібних змін – традиційний атрибут консерватизму [8]. Тетчер дуже детально стверджувала, що потрібно обов’язково переглянути умови членства Великобританії в ЄС, наголошуючи на тому, що прості переговори не змінять тенденцію ЄС до федералізації. Вона заявила, що Нас не можна сприймати всерйоз, якщо ми маємо можливість засумніватися в тому, що ми зрештою приймемо те, що нам пропонують. Звісно, ми маємо бути готові до виконання наших загроз [8].

З вищесказаного можна зробити висновок, що ініціатива консерваторів щодо проведення референдуму про майбутнє членство в ЄС – це не практичний захід, продиктований тактичними міркуваннями політичної боротьби, а фундаментальний аспект ідеології британського консерватизму. Варто зазначити, що це не перший референдум про вихід країни з ЄС в історії Великобританії. У 1975 році з ініціативи тодішнього прем’єр-міністра, лідера лейбористів Гарольда Вілсона, був проведений референдум про продовження членства в ЄЕС на нових умовах. Європі цей політичний маневр був сприйнятий як блеф. На ранніх етапах це було пов’язано з тим, що розпливчастий Альбіон потребував союзу з континентом, а не навпаки. Тому лейбористи переконали підданих її Величності в тому, що їм необхідно проголосувати за продовження членства в ЄЕС без істотної економічної вигоди [19].

Для партії Торі подібні ідеї, пов’язані з проведенням референдуму, виглядають більш послідовними та переконливими. Після того, як законопроект про референдум про членство в ЄС було внесено до парламенту і він пройшов через Палату громад, лише тоді прем’єр-міністр розпочав так звані неофіційні переговори зі своїми європейськими партнерами. Як відомо, 10 листопада 2015 року у відкритому листі до президента Європейської ради Д. Туску Д. Кемерон натякнув проаналізувати питання реформи ЄС вжена наступному саміті. Іншими словами, він висловив бажання продовжувати політику гнучкої інтеграції в ЄС. Тут варто сказати, що у деяких випадках інтеграційних процесів пропонується система винятків для держав-членів ЄС, які з будь-яких причин не хочуть брати участь у тому чи іншому інтеграційному проекті. Це допомагає підтримувати баланс інтересів між державами-членами ЄС. Деякі країни беруть участь у поглибленні інтеграції, інші залишаються на узбіччі. Саме політика гнучкої інтеграції дозволила сформувати дворівневу систему ЄС [20].

Зміни в системі міжнародних відносин, пов’язані з крахом Ялтинсько-Потсдамського політичного світопорядку на межі 80-х і 90-х років ХХ століття, що супроводжуються трансформацією сформованого поля міжнародної безпеки, викликали перебудову світу та центрів впливу. Почалося формування нових центрів впливу, регіональних лідерів з потенціалом глобального впливу. Як бачимо, Європейський Союз є їх найяскравішим і найуспішнішим прикладом, одним з невід’ємних напрямків і механізмів якого була загальна зовнішня політика і політика безпеки. Історія створення ЄС у вигляді його попередникаЄЕС і асоційованого співтовариства, створеного в 1957 році, не виключала можливості того, що союз економічної інтеграції, який не має великих міжнародних політичних амбіцій, буде визначати елементи своєї зовнішньої політики [20] .

У повоєнне десятиліття не було жодної можливості для реалізації ідеї політичної інтеграції, особливо її військової складової. Запровадження елементу зовнішньополітичного співробітництва держав-членів Співтовариства відображало необхідність узгодження їх позицій з актуальних питань міжнародних відносин. Деталі політики безпеки ЄС як феномену зовнішньополітичної та військово-політичної регіональної інтеграції неординарні за своєю природою і завданнями, реалізуються на практиці і визначаються складністю системи детермінант. Формування та структурно-функціональне наповнення. Основні з них – нетиповий характер самого Європейського Союзу як міжурядової організації та особливості його зовнішньої політики як національного права та соціальної реальності, прерогативи її формування та реалізації, які, згідно з традиційними нормами міжнародних відносин, належать державам.

У разі Європейського Союзу, на відміну від економічної інтеграції, яка заснована на визнанні спільних інтересів і делегуванні значної частини національного суверенітету наднаціональним органам управління, механізми політичної інтеграції більш складні, будучи не тільки посиленням елементу інтересів, але і регіональної ідентичності, ускладненої відмінностями в національних і субнаціональних культурах та історичному досвіді, інтересами і пріоритетами держав-членів у відповідних галузях і різними поглядами на питання безпеки[12]. Зовнішня політика і безпека не підпадають під жодне з відомих раніше визначень будь-якої форми міжнародного співробітництва, що випливає з притаманної природі самого Європейського Союзу, який не є класичною міжнародною організацією. Історично склалося так, що Європейський Союз являє собою поєднання двох різних типів міжнародного співробітництва. Це міжнародна організація і міжурядове об’єднання, засноване на установчому договорі, що включає складне переплетення місій, функціональних повноважень і механізмів їх реалізації [28].

З моменту укладення Маастрихтського договору в 1992 році сфера зовнішньополітичної складової ЄС включає всі питання міжнародних відносин, зокрема, захист міжнародного миру і безпеки, поступове формування спільної оборонної політики і Європейський Союз як суб’єкт міжнародних відносин по відношенню до третіх країн і міжнародних організацій. В ході вивчення історії участі Великобританії у СЗППБ ЄС необхідно розглянути подвійну природу деяких сегментів функціонування Асоціації. Сюди входить широке коло питань, таких як політика безпеки, незалежна політика безпеки і оборона, які є автономними, але структурно неподільними [33].

Поняття «політика безпеки» в рамках ЄС розуміється у вузькому сенсі, тобто як низка дій держав-членів та інститутів Європейського Союзу, спрямованих на розвиток військового та військово-технічного співробітництва. Вона включає миротворчість і цивільні гуманітарні операції на регіональному рівні і за межами Асоціації. Вона не передбачає прямих функцій щодо вирішення невійськових питань міжнародної безпеки (наприклад, економічних, екологічних, продовольчих та енергетичних), що випливають з інших областей функціонування ЄС, а також щодо вирішення питань внутрішньої національної безпеки держав-членів. Загальна діяльність Коаліції на міжнародній арені включає в себе.

Загальна зовнішня політика ЄС та Великобританії, також їхня здатність забезпечувати свою діяльність в області безпеки встановлюються в рамках СЗППБ. Наділення ЄС військовими силами і обмеженим оборонним елементом надає йому статус Організації Об’єднаних Націй цивільного характеру з військовим компонентом. У той же час, в сучасному контексті глобалізованого світу непрактично чітко розмежовувати різні аспекти безпеки. Таким чином, політика безпеки ЄС поєднує в собі класичні елементи військово-оборонного співробітництва держав-членів з елементами гуманітарного впливу на більш конкретне зовнішнє середовище. За своєю природою. Це дозволило керівництву Великобританії, який брав участь у створенні такої форми Європейського союзу, скористатися потенційно більш широкими можливостями об’єднання на міжнародній арені, залишаючись вірним традиційній орієнтації національної безпеки [34].

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!