Реферат “Історія парламентизму”

ЗМІСТ

 

ВСТУП

І. Парламентаризм та парламентська діяльність: поняття та сутність

ІІ. Історія становлення парламентизму

ІІІ. Сучасний стан розвитку парламентизму в Україні

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

ВСТУП

 

Актуальність теми. Парламентаризм, під яким необхідно розуміти представницькі основи у формуванні державної влади та управління – явище історико-правове, наслідок розвитку суспільно-політичних систем. Його виникнення, розвиток і становлення пов’язані з виникненням, розвитком і формуванням держави. Крім того, парламентаризм, як і інші суспільні явища, має передісторію, яка сформувалася на ранніх етапах історії суспільного буття людини.

Історія цивілізацій є мовчазним свідком того, як виникали та зникали імперії, йшли у небуття диктаторські та авторитарні режими й поступово утверджувався принцип основи влади через парламентаризм, зміст якого визначався як правління народу, що здійснюється народом, і для народу. Він був і залишається основним, і поки що альтернативи йому не знайдено. З точки зору розуміння цього основоположного принципу організації державної влади, одним з ключових питань, що постійно вивчаються та досліджуються різними науками, історіографією та юриспруденцією, є, безумовно, інститут парламентаризму.

Крім того, однією з причин зростаючого інтересу науковців і політиків до історії та розвитку сучасного парламентаризму є існування низки теоретичних і практичних питань, що стосуються правового та організаційного становлення парламенту, визначення конституційного статусу та ролі парламенту в механізмі державної влади, а також розвитку вітчизняної юридичної школи.

Питанню розвитку парламентазму присвячено праці багатьох науковців, серед якихІ. Бородін, Г. Журавлбова, У. Ільницька та Б. Крачковський,
П. Кислий, В. Гошовська, Д. Сачко та інші.

Мета дослідження полягає у комплексному вивченні історії розвитку парламентаризму та його основних особливостей.

 

І. Парламентаризм та парламентська діяльність: поняття та сутність

 

Парламентаризм як поняття є широким за змістом і багатовимірним за проблематикою. Воно охоплює форми організації державної влади, специфічні методи державного управління, механізми взаємодії парламенту і виконавчої влади, системи взаємодії держави і суспільства. Головними сутнісними ознаками парламентаризму є представництво та законотворчість.

Як зазначає український дослідник Ю. Шемущенко, «представництво як правова система може ґрунтуватися на різних принципах. До них відносяться представницькі інститути, засновані на принципах виборності, спадкоємності та призначення. Серед таких представницьких інститутів можна виділити виборне представництво, консультативне представництво, змішані форми представництва в конституційних монархіях і спеціальне представництво в складних державах» [1].

В. Гошовська під поняттям «парламентаризм» слід розуміти форму взаємодії громадянського суспільства і держави, яка ґрунтується на визнанні провідної ролі парламенту як державного колегіального представницького органу в організаційній системі державної влади. Парламентаризм є необхідною ознакою демократичної політичної системи держави і передбачає верховенство парламенту в законодавчій сфері [6].

Юридичними проявами парламентаризму є поділ законодавчої та виконавчої влади, парламентський контроль за діяльністю виконавчої влади, привілейований статус парламентарів та їх юридична незалежність від своїх виборців. Парламентаризм передбачає наявність у країні впливових політичних партій, досконале законодавство про вибори та структуру парламенту, а також високий рівень професіоналізму парламентарів.

Парламентаризм зазвичай має місце тоді, коли існує велике політичне об’єднання, що складається з парламентарів, які представляють інтереси багатьох сегментів суспільства. Парламентаризм найяскравіше проявляється в парламентських формах правління, де уряд формується парламентом і є політично підзвітним йому.

Узагальнюючи визначення парламентаризму в суспільних науках, можна зробити висновок, що парламентаризм – це особлива система державної влади, заснована на принципах поділу влади, верховенства права та провідної ролі парламенту.

Як суспільно-політичне явище парламентаризм пов’язаний зі становленням і розвитком держави та формуванням представницьких органів державної влади, що визначається формою правління, формою державного устрою і політичною системою кожної країни. Парламентаризм відображає історичні особливості суспільного та національного життя конкретної країни, національні традиції, правову культуру й політичну волю народу [5].

 

ІІ. Історія становлення парламентизму

 

Розподіл адміністративних функцій розпочався на ранніх етапах розвитку людської цивілізації. Першим органом влади була група дорослих родичів, які обирали своїх лідерів на раді. На цьому етапі клани керуються принципом «примітивної демократії», тобто участі всіх дорослих членів клану в управлінні. Ця участь демонструється на кланових зборах і громадських зібраннях усього племені. А на більш патріархальних стадіях розвитку загальні збори відтворюються колом «адміністраторів». Важливу роль у цих зборах відігравали старійшини та вожді племені.

Більш досконалою представницькою формою управління були народні збори Стародавньої Греції. Стародавня Греція вирізнялася широтою політичного і громадського життя, на цьому ґрунті формувалася національна свідомість еллінів. Стародавні елліни знаходили своє справжнє призначення не в порушенні норм і гармонії, а в їх відкритті, створенні та захисті [1]. Тут збереглася традиція військової демократії.

На межі ІХ – VІІІ ст.ст. до н.е. Афіни ввійшли в період становлення полісної організації. На зміну інститутів родової і військової демократії формується правління «кращих людей» – рада знаті (буле). Даний державний інститут приймає рішення щодо ухвал, вирішує основні справи полісу, проводить переговори з представниками інших полісів, вирішує військові питання. Поряд з радою в тій чи іншій формі існували і народні збори [2].

Розвинута система політичної влади й управління була у Римській республіці в IV – на початку ІІІ ст. до н.е. Вона визначалась правом та політичними традиціями. Основою правління класичної Римської республіки стає принцип «народ володіє верховною владою», даруючи окремі частини цієї влади різним установам і особам.

Представницькі установи Риму виникли на основі античних коміцій мистецтв і наук (comitia curiata). Республіка (коміції) мала три типи зборів з різними повноваженнями. Одні представляли історичні курії та народні збори. Ці парламенти мали лише право делегувати владу виконавчій владі, яку обирали інші парламенти, а також право у сімейних і родинних відносинах, наприклад, контролювати усиновлення, здійснювати парламентську і домашню батьківську владу та затверджувати заповіти. Серед інших – Комітет центуріонів. Комітет центуріонів був основною формою демократії в Римі, включав більшість усього населення і мав великий авторитет [5].

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!