Реферат ” Культурно-мистецька діяльність українців “

ЗМІСТ

ВСТУП

І. Культурно-мистецька діяльність українців 

1.1 Феофан Прокопович — видатний діяч просвітництва і культури 

1.2 «Українське» бароко

1.3 Нові тенденції розвитку образотворчого мистецтва другої половини XVIІ-XVIII ст 

1.4 Культурно-мистецький процес України у XVIII ст.

ІІ. Культурно-мистецька діяльність України у Великобританії 

ІІІ. Культурно-мистецька діяльність України у Сербії 

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

ВСТУП

 

Актуальність дослідження. Національно-культурні процеси, незважаючи на складні соціально-економічні та політичні колізії, що виникли і продовжують розгортатися в українській державі, й надалі стимулюють, попри всю складність буття, науковий пошук, розробку культурно-мистецької проблематики, відкриваючи призабуті сторінки вітчизняної історії, відбиваючи широкий спектр наукового пошуку та професійні навички вітчизняних дослідників, предметно розширюючи культурний простір сучасної України.

Українська культура, що має довгий шлях свого розвитку, сягаючи ще величних часів доби Київської Русі і переживши у своїй історії як яскраві періоди розвитку, так і періоди занепаду та утиску, нарешті отримала відповідні умови для існування – в межах незалежної, суверенної, самостійної держави. З цього часу формується громадянське суспільство, для якого притаманний плюралізм в духовному житті, триває створення політичної і правової систем, що відповідають світовим демократичним стандартам.

Національно-духовне оновлення нашої культури почалося ще в період «перебудови» в Радянському Союзі, коли ідеї демократизму та толерантності почали проникати в суспільну свідомість. Та передумови реалізації ідей незалежності були закладені вже у другій половині ХХ ст.

Сьогодні Україна залучена до світового культурного контексту та міжнародних культурних обмінів. Про це свідчить її участь у багатьох міжнародних конкурсах, проектах та фестивалях, в тому числі запроваджених на території України.

           

І. Культурно-мистецька діяльність українців

 

Феофан Прокопович — видатний діяч просвітництва і культури

Феофан Прокопович народився в Києві 1677 р. Рано втратив рідних, жив під опікою дядька, професора і ректора Києво-Могилянської академії.

Дядько рано віддав хлопчика на навчання до Академії. Вчився він залюбки, легко, але на останніх курсах його спіткало лихо — помер дядько. Напевно, через матеріальні нестатки він залишив Академію і вирушив у подорож по Європі, яку почав з Польщі, а закінчив у

Римі, де в колегії Святого Афанасія навчався три роки. За окремими джерелами, після її закінчення був висвячений на кардинала, але в 1701 р. потайки залишив Рим і повернувся в Україну.

У Петербурзі Ф. Прокопович сходиться з Я. Брюсом, В. Татищевим, Я. Кантемиром та іншими прогресивними діячами російської науки і культури, організовує літературно-філософський гурток — «ученую дружину», стає одним із засновників Всеросійської Академії наук.

Діставши блискучу європейську освіту, Ф. Прокопович приніс в Україну найвищі досягнення наукової думки. Це насамперед ідеї Відродження, Реформації, які репрезентували тенденцію переходу від схоластики до матеріалістичних засад у філософії і просвітництві. Ці погляди проходили червоною ниткою у філософських концепціях Ф. Прокоповича. Його твори активно консолідували прогресивні сили, формували загальну ідейну платформу. Він зробив спробу відділити філософію від теології, щоправда, на рівні ідеалістичних систем, коли ідея Бога відокремлюється від особистісної форми і переходить у філософський абсолют [3].

У коло його інтересів входили проблеми просвітницької абсолютистської держави, що відображали інтереси буржуазії та дворянства. Твори Ф. Прокоповича, В. Татищева, Я. Кантемира були тим ґрунтом, на якому виросли Г. Сковорода, М. Ломоносов та інші просвітники XVIII ст.

«Українське» бароко

У другій половині XVII ст. в Україні поширюється стиль бароко, що став цілісною художньою системою, під впливом якої розвивалися всі види і жанри мистецтва.

Дивовижне розмаїття архітектурних форм «українського» бароко зумовило їх багато джерельність. Тут творчо поєднались європейські досягнення з традиціями народної дерев’яної архітектури.

Живопис також увібрав найкращі досягнення бароко — багатий декор, позолоту, складну композицію, поєднавши їх із традиціями народної творчості. Поряд з існуючими культурними центрами — Львовом, Києвом — сформувалися нові художні школи в Чернігові, Нов-город-Сіверському, Жовкві. До храмових розписів входять пейзаж, портрет, жанрова картина.

Визначними майстрами живопису були І. Бродлакович, Й. Кондзелевич та І. Руткович. Доба бароко залишила велику кількість пам’яток різьбярства, дерев’яної скульптури, дивовижних багатоповерхових іконостасів, що прикрашались особливо пишно.

Українська музика доби бароко — найвище досягнення національного мистецтва. Провідним жанром став багатоголосий партесний спів. Помітну роль у його поширенні відіграли братські школи. Цю течію представляли композитори Є. Завадовський, М. Замаревич, І. Зюс-ка, І. Календа, К. Коньовський та ін. Партесний спів відзначався стриманістю образного ладу, гармонійністю і простотою. Як «київський розспів» він набув поширення в Москві та інших містах Росії [5].

Нові тенденції розвитку образотворчого мистецтва другої половини XVIІ-XVIII ст.

Цей період характеризувався посиленням зв’язків із західною культурою, широким використанням античної та європейської спадщини. У живописі, графіці, скульптурі спостерігається перехід від середньовічних канонів до реалістичних форм з виразними демократичними елементами. Подальшого розвитку набуває фресковий живопис, формуються головні іконописні школи — волинська, київська, львівська, при Києво-Печерській лаврі, Софійському соборі, у Межигірському та Троіце-Іллінському монастирях та ін.

Український іконопис вирізнявся живописною розмаїтістю, світськими мотивами, впливом народного світогляду. В іконописі почали широко використовуватись народні мотиви й образи. Святі стають схожими на українських дідів та молодих парубків. На іконах ми бачимо запорожців на чолі зі своїм гетьманом, студентів Києво-Могилянської академії, міщан і селян України. Найхарактернішими зразками можна вважати розписи Успенського собору та Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври, Густинського та Хрестовоздвиженського монастирів на Полтавщині, Михайлівської церкви в Переяславі.

На живопис дедалі більшою мірою впливає світський жанр. Визвольна війна потребувала від художників нових образів, близьких і зрозумілих широким масам. Наприкінці XVI ст. від іконопису відокремлюється ландшафтний живопис, портретний, історичний та батальний жанри, які, у свою чергу, впливають на розвиток іконопису. Так, згідно зі статутом Львівського цеху живописців кандидат у майстри повинен був вільно володіти як іконописним, так і світським жанром. Від нього вимагалося вміння малювати вершника або розп’яття, портрет на весь зріст особи, яку йому вкажуть. Це завдання він повинен був зробити без «куншту», із фантазією, не користуючись зразками.

Оригінальним національним явищем стали народні ікони — так звані Козацькі Покрови, на яких зображувалися козаки, старшини, гетьмани. Естетичні уявлення українців найповніше виявились у народному малярстві — популярних картинах «Козак Мамай», «Козак-бандурист», що втілюють ідеал вільної людини, яка понад усе цінує свободу [2].

Новим явищем у світському мистецтві став парсунний портрет. Він відходить від іконописних традицій. Робиться спроба максимально правдоподібно передати риси людини. Однак під впливом іконопису портрети цього періоду певною мірою ідеалізовані.

Перевага надається зображенню визначних політичних, культурних діячів та міщан. Жіночі портрети зустрічаються рідко, серед них, як перлина, сяє портрет львівської міщанки Варвари Лангиш, виконаний Миколою Петрахновичем. У мистецькому середовищі та серед широкого загалу зажили слави портрети гетьманів Б. Хмельницького, І. Самойловича, І. Скоропадського, І. Мазепи, славетних воєначальників Леонтія Свічки, Семена Сулими, видатних учених Й. Галятовського, Л. Барановича та ін.

Активно розвивалося графічне мистецтво. Найвідомішими були школи графіки Києво-Могилянської академії, Києво-Печерської лаври, Чернігівська та Львівська.

Культурно-мистецький процес України у XVIII ст.

Починаючи з XVIII ст. в українську літературу входять нові напрямки. На противагу дидактичній і теологічній літературі починає формуватися світська, в якій збільшується жанрова різноманітність: сатира, епіграма, емблематична поезія та ін [1].

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!