Реферат “Літературні мови Київської Русі”

ЗМІСТ

ВСТУП 

І. Старослов’янська літературна мова 

ІІ. Русько писемна літературна мова 

ВИСНОВКИ 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 

 

ВСТУП

 

Актуальність теми. Літературна мова існує відтоді, відколи існують твори, написані нею. При цьому можна, не порушуючи цієї істини, зробити її на одне-два століття старшою, пам’ятаючи про те, що найперші пам’ятки могли й не зберегтися. Навряд чи можна сумніватися в тому, що мова Давньої Русі була тісно пов’язана зі старослов’янською мовою: про це говорять договори руських із греками (X ст.), свідчення про які зберіг наш Київський літопис.

У своїй основі вони мають східнослов’янську мову, але щедро пересипані старослов’янізмами. Після прийняття Руссю християнства (988р.) старослов’янська мова утверджується тут як головна священна літературна мова. На Західну Україну, зокрема в Закарпаття, вона прийшла ще раніше, під час діяльності Костянтина і Мефодія, тобто в другій половині IX ст. 

Поряд із канонічною старослов’янською мовою існувала юридично-ділова мова, що мала в своїй основі один із східнослов’янських (очевидно, старокиївський) діалектів, але не цуралася й старослов’янських слів та форм.

У науковій літературі йшли (та й досі ідуть) суперечки: то яка ж мова була головною в Київській Русі — старослов’янська чи руська? Спір цей ведуть головним чином російські вчені, які — незважаючи на різні вихідні позиції — доводять те саме положення: сучасна російська мова є прямим продовженням літературної мови давньокиївського періоду. Українські ж вчені, наприклад, М.О. Максимович, цілком справедливо констатували генетичну відмінність старослов’янської і давньоруської мов. Разом з тим перший ректор Київського університету відстоював думку про те, що давньоруська літературна мова в основі своїй старослов’янська, але тривалий час зазнавала східнослов’янського впливу.

Метою дослідження є аналіз виникнення та розвитку літературної мови Київської Русі та визначення її ролі у формуванні культурно-релігійної самосвідомості давньоруського суспільства.

 

І. Старослов’янська літературна мова

 

Старослов’янська мова є першою писемною мовою слов’ян, розробленою Кирилом і Мефодієм на основі одного з праслов’янських діалектів — солунського. Її створили для перекладу священних текстів і канонів на слов’янську мову. Старослов’янські мови мають близькість до праслов’янських і зберігають багато стародавніх слів, що зникли в інших слов’янських мовах. Вони здебільшого використовуються для релігійних цілей. Старослов’янська мова також відома як староцерковнослов’янська.

Ототожнення старослов’янської мови з іншими мовами стало особливо виразним у XI—XII століттях, коли книги, написані ранніми слов’янськими літературними мовами, потрапили до східних слов’ян і згодом повернулися до південних. Декілька століть цією мовою, яка нині є церковнослов’янською, користувалися також у західних слов’ян. Про це свідчать документи, як-от «Київські листки» (X століття) та «Фрейзінгенські уривки» (X—XI століття), що містять слова, які зберегли моравізми. Старослов’янська мова виконувала роль міжнародної мови, оскільки, незважаючи на наявність спільних рис серед усіх слов’янських народів, кожен з них вважав себе окремим народом  [1].

 

ІІ. Русько писемна літературна мова

 

Протягом тривалого часу науковці майже одностайно вважали, що писемність у східних слов’ян, зокрема й українців, виникла наприкінці Х століття і була тісно пов’язана з освітньою діяльністю солунських братів Кирила та Мефодія серед слов’ян у IX столітті. Такий погляд переважно ґрунтується на свідченні «Повісті временних літ», де зазначено, що після того, як Болгарія прийняла християнство у 856 році, князь Ростислав із Моравії запросив Кирила та Мефодія. Саме там вони створили слов’янський алфавіт і переклали важливі християнські тексти на слов’янську мову [5].

У Київській Русі існували два типи літературно-писемної мови: давньоруська (руська) та церковнослов’янська. Стародавні писемні пам’ятки, а також фольклорні твори, надають відомості про розмовну мову східних слов’ян, яка відзначалася багатством діалектів і живою розмовною формою. Давньоруська мова слугувала як літературно-писемна мова для світської сфери. Основою її формування у східних слов’ян став насамперед фольклор, що включав історичні твори, обрядову поезію, казки, легенди та інші жанри.

Другим значущим джерелом формування давньоруської мови була суспільно-політична діяльність та дружинний епос. Третім чинником стала усна мова наддіалектного типу – койне, яка активізувалася завдяки економічним і політичним зв’язкам на Русі. З розвитком міжплемінного спілкування, ремесел і торгівлі у містах сформувався новий тип усного мовлення, що поглинав мовні елементи представників різних регіонів і професій: воїнів, купців, ремісників, духовенства.

Поступово утворювалися загальнонародні мовні стандарти, що долали діалектні відмінності Київської Русі, – койне. Саме ці стандарти стали основою для давньоруської літературно-писемної мови, яку використовували в укладанні міжплемінних угод, судових процесах і в героїчній поезії.

Церковнослов’янська мова. Після прийняття християнства як державної релігії у 988 році на Київській Русі почала поширюватися писемність старослов’янською мовою, що поступово зазнавала впливу руської мови та набувала характерних рис східнослов’янського мовлення. Так виник адаптований варіант старослов’янської мови – церковнослов’янська.

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!