Реферат “Особливості юрисдикції суду ЄС”

ЗМІСТ

 

Вступ 

І. Сутність юрисдикції Суду європейського Союзу 

ІІ. Генезис юрисдикції Суду Європейського Союзу 

ІІІ. Юрисдикція судів ЄС. Розмежування підсудності справ між судами ЄС 

Висновки 

Список використаних джерел 

 

ВСТУП

 

Процеси глобалізації охоплюють дедалі більшу кількість країн і поширюються з надзвичайною швидкістю. Європейський Союз є прикладом особливої форми міжнародного об’єднання, що ґрунтується на загальноєвропейських цінностях і сьогодні включає 27 держав. Унікальність ЄС полягає не лише в його масштабах, а й у створенні самостійної правової системи, що інтегрується в національні законодавства країн-учасниць і має наднаціональний характер.

Центральну роль у формуванні та вдосконаленні цього правового механізму відіграє Суд Європейського Союзу (Суд ЄС), який гарантує дотримання норм права під час тлумачення та реалізації установчих договорів. Рішення Суду ЄС стали важливим чинником у поступовому становленні права ЄС, забезпечуючи його стабільність, єдність та розвиток.

Для України, яка прагне до європейської інтеграції, надзвичайно важливим є детальне вивчення правової структури ЄС, зокрема практики функціонування Суду ЄС, адже саме цей орган реалізує судовий контроль у межах Союзу. Саме тому особливої актуальності набуває дослідження повноважень цього судового органу та меж його юрисдикції.

У контексті постійних трансформацій установчих договорів ЄС, змін у його інституційній структурі та розширення складу учасників, важливо простежити, як формувалася юрисдикція Суду ЄС, які її ключові етапи розвитку, види та механізми взаємодії з національними судовими системами країн-членів. Окрема увага має бути приділена розмежуванню компетенцій між різними судовими інстанціями в межах самого Європейського Союзу.

 

І. Сутність юрисдикції Суду європейського Союзу

 

Суд Європейського Союзу (далі — Суд ЄС) є невід’ємною складовою інституційної структури ЄС, відіграючи визначальну роль у забезпеченні функціонування цього особливого міжнародного об’єднання. Аналіз його інституційного статусу дозволяє глибше зрозуміти природу Європейського Союзу, а також визначити місце та функціональне значення Суду ЄС у становленні правової системи інтеграційного типу.

Під поняттям інституційної системи ЄС, у даному контексті, мається на увазі сукупність головних органів Союзу, на які покладено ключові владні функції. Ці інститути, на відміну від допоміжних структур, реалізують основні завдання ЄС та формують внутрішні зв’язки між елементами організації.

Інституційна побудова Європейського Союзу є унікальною та не має чітких аналогій ані серед класичних міжурядових утворень, ані в національних системах державного управління, де влада поділяється на законодавчу, виконавчу і судову. У межах ЄС розмежування між функціями нормотворення та виконавчої діяльності є досить умовним, адже різні інститути можуть поєднувати ці ролі залежно від контексту.

Законодавчі (або точніше — нормотворчі) повноваження здебільшого реалізуються Радою ЄС спільно з Європейським Парламентом, хоча в окремих випадках ця функція також делегована Європейській Комісії. При цьому, у кожній правовій галузі встановлено окремий порядок прийняття нормативних актів, а також специфічну сферу повноважень для кожного інституту, що зобов’язує їх діяти в чітко визначених межах.

Що стосується виконавчої функції, її переважно здійснює Європейська Комісія. Рахункова палата відповідає за контроль за використанням бюджетних коштів ЄС. Європейська Рада виконує роль вищого політичного органу стратегічного планування. А Європейський центральний банк (ЄЦБ) контролює грошово-кредитну політику та регулює валютну сферу в межах ЄС.

Починаючи з 1 грудня 2009 року, відповідно до Договору про функціонування Європейського Союзу, до переліку офіційних інституцій ЄС було офіційно включено Європейський центральний банк та Європейську Раду. Суд Європейського Союзу, як єдина судова установа Союзу, наділений повноваженнями контролювати дотримання правових меж у діяльності інституцій ЄС, а також забезпечувати збереження інституційного балансу між ними.

На думку Л.Л. Грицаєнка, структура поділу влади в ЄС має характерну особливість: вона включає п’ять окремих гілок — законодавчу, виконавчу, судову, контрольну та координаційно-управлінську. Останню автор ідентифікує через діяльність Європейської Ради, до складу якої входять керівники держав-членів разом із Президентом Європейської Комісії, а підтримку їм надають міністри закордонних справ. Крім того, задля забезпечення стійкості інституційного механізму, між окремими гілками встановлюються перехресні функціональні зв’язки — частина повноважень однієї гілки може передаватися органам іншої.

У контексті сказаного, ми повністю поділяємо вищезазначену думку, особливо стосовно постійного функціонального обміну між інституціями та їх співпраці, що спостерігалася ще до набрання чинності Лісабонським договором.

Історичний початок створення інституцій ЄС пов’язаний із підписанням Паризького договору 18 квітня 1951 року, що започаткував Європейське співтовариство з вугілля та сталі (ЄСВС), і набрав чинності 23 липня 1952 року. Шість країн-засновниць передали до компетенції новоствореного наднаціонального органу повноваження щодо регулювання ринку критично важливих для післявоєнної Європи галузей — сталеливарної та вугільної промисловості. Однією з головних цілей цього договору було не лише економічне співробітництво, але й запобігання можливим збройним конфліктам на континенті в майбутньому.

У контексті політико-правового аналізу Європейського Союзу дослідники завжди наголошували на його ключовій цілі. Недаремно Р. Браун (R. Brown) висловив відоме твердження: «Європа народжувалась у горнилі війни».
Подібної концептуальної позиції дотримуються і більшість аналітиків процесів євроінтеграції, серед яких варто згадати П. ван Хема (P. Van Ham) та П. Грудзінського (P. Grudzinski). Вони стверджують, що європеїзація є, по суті, формою захисної реакції, спрямованої на збереження континентальної ідентичності, автономії та самосвідомості держав-членів, навіть шляхом добровільної відмови від частини цієї автономії, аби уникнути повної її втрати [3, с. 82].

 

IІ. Генезис юрисдикції Суду Європейського Союзу

 

Із розвитком європейських інтеграційних процесів як Європейські співтовариства, так і надалі сам Європейський Союз зазнали суттєвих трансформацій. Зокрема, зміни в інституційній побудові зумовили поступове розширення повноважень органів співтовариств, що супроводжувалося постійним перерозподілом компетенцій між структурами національного та наднаціонального рівнів, а також усередині самого ЄС.

У контексті цих змін значного значення набуває дослідження витоків юрисдикції Суду Європейського Союзу, адже це дозволяє простежити не тільки правову природу функціонування самого Суду, а й зрозуміти логіку формування інституційної рівноваги в межах ЄС. Водночас, на нашу думку, історичний розвиток юрисдикційних функцій Суду свідчить про його поступове перетворення на ключову інституцію правового механізму цього унікального за своєю природою міжнародного утворення – організації типу sui generis.

Первісно повноваження Суду ЄС були закріплені в установчих договорах. Основоположним джерелом стала угода про ЄСВС, у рамках якої було створено попередник сучасного Суду ЄС — Суд правосуддя Європейського співтовариства з вугілля та сталі. Відповідно до статті 31 цього договору, Суд мав забезпечувати дотримання норм права під час тлумачення та імплементації положень договору, а також актів, ухвалених задля його реалізації.

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!