Реферат “Права дитини: правове регулювання”

ЗМІСТ

 

ВСТУП 

І. Правове регулювання прав дітей в умовах війни 

ІІ. Права дитини, передбачені законодавством України у сфері праці 

ІІІ. Права дитини, передбачені законодавством України  у сфері майнових відносин 

IV. Правове регулювання обов’язків батьків щодо утримання дитини 

ВИСНОВКИ 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 

ВСТУП

 

Актуальність теми. Діти, як особливо вразлива категорія населення, потребують спеціального правового захисту для забезпечення їх належного розвитку, безпеки та благополуччя. Концепція прав дитини охоплює громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні права, спрямовані на гарантування гідного життя кожній дитині, незалежно від походження.

Права дитини — це частина прав людини, пристосована до конкретних потреб і можливостей неповнолітніх. Юридичне визнання цих прав ґрунтується на розумінні того, що діти є не просто пасивними об’єктами захисту, а активними суб’єктами прав. Основою сучасної правової бази є Конвенція Організації Об’єднаних Націй про права дитини (КПД) 1989 року — найбільш ратифікована угода про права людини в історії. Він окреслює чотири фундаментальні принципи: недискримінація, найкращі інтереси дитини, право на життя, виживання та розвиток і повага до поглядів дитини.

Окрім Конвенції про захист прав дитини, права дітей регулюють кілька інших міжнародних правових документів. До них належать Факультативні протоколи до Конвенції про права дитини (про участь дітей у збройних конфліктах; про торгівлю дітьми, дитячу проституцію та дитячу порнографію; про процедуру повідомлень), Гаазькі конвенції про захист дітей та конвенції Міжнародної організації праці (МОП), які забороняють дитячу працю.

В Україні питання забезпечення та захисту прав дитини набуло особливої ​​актуальності в умовах суспільно-політичних викликів, зокрема збройних конфліктів, внутрішнього переміщення, соціально-економічної нестабільності, трансформацій у системах освіти та охорони здоров’я. Незважаючи на значний прогрес у національному законодавстві за останні десятиліття – зокрема, прийняття Закону України «Про охорону дитинства», внесення змін до Сімейного та Цивільного кодексів та ратифікацію ключових міжнародних договорів – прогалини та неузгодженості все ще існують, що потребує подальшого теоретичного та практичного аналізу.

 

І. Правове регулювання прав дітей в умовах війни

 

Діти залишаються однією з найбільш вразливих груп цивільного населення під час війни. За даними Управління Верховного комісара ООН з прав людини, від початку широкомасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року в Україні загинула щонайменше 81 дитина і ще 108 отримали поранення. Однак, оскільки ці дані включають лише підтверджені випадки, реальна кількість загиблих може бути набагато вищою. 4,3 мільйона дітей були змушені покинути свої домівки внаслідок бойових дій. Це більше половини всього дитячого населення країни (7,5 млн осіб). З них понад 1,8 мільйона дітей стали біженцями в сусідніх країнах, а ще 2,5 мільйона – внутрішньо переміщеними особами в межах України [1].

Окрім трагічних смертей, порушення прав дітей під час війни включають такі серйозні правопорушення, як захоплення заручників, сексуальне насильство, участь у збройних конфліктах, а також захоплення навчальних закладів та їх використання у військових цілях. З точки зору дотримання прав дітей під час війни ці заходи потребують особливої уваги. Ефективний захист вимагає чітких правових норм на національному та міжнародному рівнях.

Варто підкреслити, що міжнародне співтовариство розробило низку важливих міжнародно-правових документів, спрямованих на захист прав дітей під час збройних конфліктів. Серед них особливе значення мають наступні:

1. Конвенція ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року;
2. Перший Факультативний протокол до Конвенції, що стосується участі дітей у збройних конфліктах від 1 січня 2000 року;
3. Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року;
4. Додатковий протокол до Женевської конвенції від 8 червня 1977 року;
5. Конвенція Міжнародної організації праці (МОП) про заборону та негайні заходи щодо ліквідації найгірших форм дитячої праці від 17 червня 1999 року; та Конвенція МОП № 182 про заборону та негайні заходи щодо ліквідації найгірших форм дитячої праці від 17 червня 1999 року;
6. Римський статут Міжнародного кримінального суду від 17 липня 1998 року;
7. Та низка резолюцій Ради Безпеки ООН, прийнятих у 1999-2009 роках.

 

ІІ. Права дитини, передбачені законодавством України у сфері праці

 

Відповідно до статті 21 Закону України «Про охорону дитинства»[6] та статті 188 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України), праця дітей дозволяється з 16 років. У виняткових випадках можливе прийняття на роботу дітей віком від 15 років за умови, що робота не завдає шкоди їхньому здоров’ю та не перешкоджає навчанню, а також за письмовою згодою одного з батьків [7].

Водночас, стаття 192 Кодексу законів про працю України забороняє використання праці дітей на важких роботах і на роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці, на підземних роботах, на нічних роботах, надурочних роботах і роботах у вихідні дні (стаття 192 Кодексу законів про працю України) [7].

Трудове законодавство України гарантує неповнолітнім низку прав та пільгових умов праці. Зокрема:

1. Скорочена тривалість робочого часу зі збереженням заробітної плати: для осіб віком від 16 до 18 років – 36 годин на тиждень, для працівників віком від 15 до 16 років – 24 години на тиждень (ст. 51, ст. 194 КЗпП України) [7];
2. Обмеження щодо звільнення з ініціативи роботодавця – таке звільнення можливе лише за згодою служби у справах дітей (ст. 198 КЗпП України) [7];
3. Пільгові умови надання відпусток – тривалість щорічної відпустки для неповнолітніх становить 31 календарний день і може надаватися у зручний для працівника час (ст. 75, ст. 195 КЗпП України) [6].

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!