ЗМІСТ
Вступ
1. Право на особисту недоторканість як невід’ємне право людини і громадянина
Висновки
Список літературних джерел
Вступ
Особиста свобода і недоторканність є одними з вищих цінностей людини. Тільки коли людина вільна, вона може виявити себе як особистість, тому захист і повага індивідуальних свобод повинні розглядатися як один з найважливіших обов’язків держави. Міжнародні документи з прав людини неможливо уявити без закріплення права на особисту свободу і безпеку. «Кожна людина має право на свободу і безпеку особистості» (стаття Міжнародного пакту про громадянські і політичні права). Необхідно розуміти, що недостатньо просто заявити про право на особисту свободу. Необхідно забезпечити це право.
Важливою гарантією свободи особи є декларація в міжнародних документах про запобігання незаконному позбавленню волі (стаття 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права).
Це означає, що держава зобов’язана:
1) у закон чітко визначати суб’єкти, які мають право позбавляти людину волі;
2) у законі чітко вказани повноваження цих установ;
3) особа завжди повинна мати можливість оскаржити в суді законність, таку як обмеження або позбавлення її волі. Ця процедура відображена в багатьох конституціях зарубіжних країн. Особливе значення має закріплення в міжнародному документі презумпції невинуватості.
Таким чином, забезпечення права на свободу і безпеку особи займає важливе місце в загальних принципах кримінального судочинства, є рівнем безпеки і захищеності суспільства і є важливою складовою верховенства закону.
1. Право на особисту недоторканість як невід’ємне право людини і громадянина
Поєднання понять «свобода» і «особиста недоторканність» не випадково. Ш.Л. Монтеск’є у своїх працях про судову систему і право підкреслював, що, визначаючи свободу, людина має право робити все, що дозволено законом. Тільки за таких обставин людина може отримати повну свободу і вільно вибирати певний образ дій в рамках існуючих законів держави. Якщо суспільство не гарантує реалізацію прав і свобод людини, то таке суспільство не вважається демократією [5].
Свобода – це право кожної людини робити все в рамках існуючого закону. А недоторканність – це невіддільна від людини властивість. Існує кілька поглядів на особисту недоторканість. І.Є. Фабер розуміє недоторканність особистості як суб’єктивне право громадянина, яке складається з безлічі сил, що гарантують фізичну (тілесну) і моральну недоторканність особистості, свободу самовизначення [11].
За словами Г.Т. Овадюка, право на особисту недоторканність включає фізичну недоторканність, статеву свободу і духовну недоторканність. Л.А.Григорян вважає, що недоторканність особистості полягає не тільки в захисті людини від незаконного і несправедливого арешту і затримання, але і, в цілому, від усіх видів незаконних посягань на свободу, життя, здоров’я, власність, честь і гідність людини.
Недоторканність особистості – це забезпечення всіх проявів свободи за умов її законної поведінки. А.Ю. Олійник визначає конституційне право на недоторканність особистості як особисте суб’єктивне право громадян України. Це гарантує свободу від незаконних посягань на життя, здоров’я та особисту безпеку, а також надає їм можливість виконувати свої зобов’язання і відновлювати порушені права [10].
Чинна Конституція України, а також Кримінально-процесуальний кодекс (далі – КПК України) встановлюють гарантії свободи та особистої недоторканності. Ці гарантії включають певні обмеження щодо правоохоронних органів та інших посадових осіб, які мають здатність примушувати людей. Можливість обмеження волі людини допускається тільки на підставі закону, в законній формі і за обґрунтованим рішенням суду.
Недозволення арешту або затримання особи з причин і методів, передбачених законом, є дуже важливою гарантією і може бути витлумачено як виключення із загального правила недозволення у зв’язку з арештом громадянина. Названі норми ст.12 КПК України свідчать, що ніхто не повинен бути заарештований, окрім причин і методів, передбачених цією нормою.
Право людини на свободу і безпеку є за своїм характером природним, але не абсолютним. Конституція України визнає деякі випадки, в яких правоохоронні органи можуть затримувати особу без попередньої згоди суду, виходячи з обов’язку держави і відповідних органів розслідувати кримінальні справи і притягувати винних до відповідальності.
Це можливо тільки в разі гострої необхідності запобігання злочину або його припинення (ч.3 ст.29 Конституції), і в якості тимчасового запобіжного заходу її ефективність повинна бути перевірена судом протягом 72 годин. Затримана особа підлягає негайному звільненню, якщо протягом цього періоду з моменту затримання не буде прийнято обґрунтоване рішення суду про взяття під варту, це може бути оскаржено в суді, оскільки це важлива конституційна гарантія, передбачена ч. 5 ст.29 Конституції.
Затримання – це запобіжний захід, обраний для запобігання особливо тяжкому злочину. Термін утримання під вартою особи, підозрюваної у скоєнні злочину, передбачений Конституцією України та Кримінально-процесуальним законом, відповідає вимогам п.3 ст.5 Європейської конвенції. Згідно з постановою Європейського суду, прецедентне право вважається стабільним, і чотири дні у справах про звичайні кримінальні злочини і п’ять днів у надзвичайних випадках не суперечать вимозі негайно доставити затриманого до судді.
Як зазначив Суд в рішенні по справі «Броуган та інші проти Сполученого Королівства», більш широке тлумачення цієї вимоги в Конвенції значно послабило б процесуальні гарантії п.3, ст.5. Може завдати шкоди окремим особам і мати наслідки, які підривають суть прав, захищених у цій статті [9].
Держава гарантує право всіх заарештованих або затриманих осіб на негайне повідомлення про причини їх арешту або затримання. Нововведенням нашої Конституції є обов’язок відповідних компетентних органів негайно повідомляти родичів затриманих або заарештованих про їх арешт або затримання. Причини затримання та арешту регулюються кримінальним судочинством та іншими законами, що передбачають досить велику систему гарантій від необґрунтованих арештів, порушень прав людини під час арешту.
Держава також гарантує кожному – право захищати себе з моменту затримання і користуватися юридичною допомогою адвоката. У зв’язку з цим слід зазначити, що Конституційний Суд України висловив стурбованість з приводу недостатньої гарантії права на свободу відповідно до ч.3 ст.29 Конституції України (у разі внесення змін до статей 29, 59, 78 та інші конституційні поправки див. Висновки від 30 жовтня 2003 р. п1-в), а також із права затриманого чи заарештованого мати свого адвоката [8].
У постанові від 30 вересня 2009 року №23-рп у справі про правову допомогу суд визнав багато положень КПК неконституційними, по суті заборонними користуватися послугами адвокатів, які не є адвокатами. Важливо відзначити, що конституційні права людини на свободу і безпеку особи захищені кримінальним, адміністративним і цивільним законодавством. По суті, ці правила є відповідними галузевими гарантіями.
Для отримання повного тексту придбайте роботу!
Реферат " (Не) вимушений образ міста " 

Відгуки
Відгуків немає, поки що.