Реферат ” Правосвідомість як проблема філософії права “

ЗМІСТ

 

Вступ

І. Правосвідомість як складова правової культури 

ІІ. Сутність та функції правосвідомості 

ІІІ. Інституційна та неінституційна форми буття правосвідомості. Особливості природно-правової правосвідомості 

IV. Деформації правової свідомості 

Висновки

Список використаних джерел

 

ВСТУП

 

Актуальність теми. Правосвідомість – це сукупність знань, ідей, поглядів, уявлень, почуттів, оцінок, і установок, що виражають ставлення людей і соціальних спільнот до чинного, минулого і бажаного права. 

Правова культура – це система духовних і матеріальних цінностей у сфері функціонування права, складова загальної культури, охоплює всю сукупність найважливіших ціннісних компонентів правової реальності в її розвитку (право, правосвідомість, правовідносини, правопорядок, нормотворча, правозастосовча та інша правова діяльність). Є однією з категорій загальнолюдських цінностей, невід’ємним компонентом правової держави.

Категорія «правосвідомість» не є новою для філософсько-правової науки. Її почали осмислювати з часів античності, але саме класики європейської філософсько-правової думки, І. Кант, Г. В. Ф. Гегель, І. Фіхте, розробили базові ідеї, які лягли в основу нової європейської науки та почали змінювати суспільну свідомість, формуючи новий юридичний світогляд.

Проблема правосвідомості людини це проблема досить широка, яка розгядалась з позицій філософії, філософії права, теорії держави і права, психології та педагогіки, аналізу політології, соціології, культурології, етики та естетики. Починали досліджувати категорію правосвідомості такі науковці як: М. Алексєєв, М. Бердяєв, І. Ільїн, Б. Кістяківський, П. Новгородцев, Л. Петражицький, В. Соловйов, П. Сорокін тощо.

Основні ознаки правової культури:

• відображає стан розвитку суспільства;
• відповідає рівню правового життя суспільства, є певним правовим станом;
• є структурованим і, водночас, цілісним феноменом;
• може використовуватись для характеристики особистості або усього суспільства чи його частини.

Правова свідомість і правова культура тісно пов’язані з усіма елементами правової системи, що впливають на право, правовідносини, законність і правопорядок, правотворчу, правозастосовну та інші види правової діяльності; є важливими чинниками демократизації суспільства.

Об’єкт дослідження – правова культура.

Мета даної роботи — є здійснення філософосько-правового аналізу категорії «правосвідомість», аналіз думок науковців шодо даної категорії, осмислення її суті та значення для суспільства.

Предмет дослідження – філософія права.

 

І. Правосвідомість як складова правової культури

 

Правосвідомість — це сукупність ідей, поглядів, уяв­лень, почуттів, оцінок і установок, що виражають ставлен­ня людей і соціальних спільнот до чинного, минулого і ба­жаного права.

Правосвідомість є одним з різновидів суспільної свідо­мості; вона відображає правову дійсність. Об’єктом пізнан­ня правосвідомості, як правило, є чинне право у всьому різноманітті його проявів. Разом з тим вона може включа­ти оцінку минулого права або формувати уявлення про право бажане, майбутнє.

Як правило, правову культуру розглядають у двох аспектах: у широкому значенні – як сукупність усіх правових явищ, які створило людство протягом свого існування. У вузькому значенні правова культура – це рівень засвоєння й усвідомлення суб’єктами суспільних відносин знань про право. Правову культуру розглядають також як систему, а як підсистеми виділяють певні ступені правового розвитку таких компонентів системи правового життя суспільства, як: правові тексти (акти-документи й тексти, що мають юридичний зміст); правова діяльність (теоретична та практична); правова свідомість (включаючи когнітивний, емоційний і настановний його компоненти); суб’єкти – носії правової культури (суспільство, класи, нації, народності, колективи, окремі індивіди).

Ю. Шемшученко стверджує, що правова культура – це система духовних і матеріальних цінностей у сфері функціонування права, складова загальної культури, охоплює всю сукупність найважливіших ціннісних компонентів правової реальності в її розвитку (право, правосвідомість, правовідносини, правопорядок, нормотворча, правозастосовча та інша правова діяльність). Є однією з категорій загальнолюдських цінностей, невід’ємним компонентом правової держави [6, с. 37].

Правова культура, вважає О. Радько, це – частина загальної культури суспільства, правовий стан суспільства, правові цінності, створені людьми за всю історію розвитку права, якість юридичних форм, норм та інститутів e їх реальному функціонуванні. Показниками правової культури суспільства є: рівень правосвідомості; стан законодавства; стан законності та правопорядку; стан юридичної практики [7, с. 101].

Заслуговують на вивчення питання, пов’язані з відмінностями правової культури та правової свідомості (остання містить сукупність ідей, поглядів, теорій, орієнтацій щодо відношення суспільства та індивіда до права), а правова культура являє собою позитивний тип ставлення до правових явищ, який знаходить вираз у діяльності індивіда, юридичних установ тощо.

Отже, правова культура категорія більш широка, ніж правосвідомість. Вищим рівнем прояву правової культури є правова активність індивіда, що знаходить вираз не тільки в законослухняній поведінці, але і в здатності реалізації права, а також в сфері правового регулювання. Структура правової культури являє собою взаємодію різних компонентів позитивної правової поведінки (діяльності), їх можна умовно згрупувати в три блоки: пізнавальний (гносеологічний); ціннісно-орієнтаційний; діяльнісний (поведінковий).

Правова культура виконує в суспільстві ряд функцій: пізнавальну, регулятивну, правової соціалізації, оцінювальну, прогностичну. Важливими є вивчення типів правової свідомості. Зміст правових установок і ціннісних орієнтацій, що домінують в суспільстві, дозволяє виділити два типи відношення до права, отже, два типи правосвідомості: юридичний світогляд та правовий нігілізм. Вони є полярними варіантами правових ціннісних установок: таких, що визначають цінність права, або тих, що відкидають та заперечують необхідність в ньому, між якими може існувати, і існує, ряд інших правових орієнтацій.

Наприклад, правовий інфантилізм – тип правової свідомості, що характеризується не сформованістю правових установок, недостатнім рівнем правових знань при завищеній самооцінці власної правосвідомості. Надмірна абсолютизація перетворюючої ролі права, відірваність від реальних економічних, політичних, організаційних умов, здатні сприяти виникненню правового ідеалізму та правового романтизму (перебільшені надії на дію права, його роль та значення).

Особливою формою деформації правової свідомості є правовий нігілізм – це різновид соціального нігілізму як родового поняття. Сутність його – в загальному негативному ставленні до права, законів, нормативного порядку.

З точки зору витоків, причин – в юридичному невігластві, невихованості основної маси населення. Такі антиправові настанови і стереотипи є небезпечним елементом, властивістю суспільної свідомості і національної психології, відмінною особливістю правової культури, традицій, способу життя. Одним з відправних моментів тут виступає зневажливе, скептичне сприйняття права, оцінка його не як базової, фундаментальної ідеї, а як другорядного явища в загальній шкалі людських цінностей, що, в свою чергу, характеризує міру цивілізованості суспільства, стан його духу, світогляду, соціальних почуттів, звичок.

Стійка недовіра у високе призначення, потенціал, універсальність, можливості і навіть необхідність права – такий морально-психологічний генезис даного феномену. Крім того, ставлення до права може бути байдужим, індиферентним, що також свідчить про нерозвиненість правової свідомості людей. Справляє свій вплив відсутність необхідного правового досвіду, навичок, грамотності, системи правової освіти населення.

Як відомо, елементом правової культури особи є правова свідомість, яка виражається у ставленні особи до права, її правових ціннісних орієнтаціях та переконаннях. Елементом структури правосвідомості є правова ідеологія як сукупність правових поглядів, що засновані на правових наукових знаннях та соціальному досвіді, і обумовлюються свідомим ставленням до права. Рівень правової культури визначається рівнем правосвідомості, ступенем її розвиненості й досконалості [4, с. 112].

Цікавою, на наш погляд, є характеристика правової культури як ідеологічної складової правової системи американського дослідника Л. Фрідмена, який відносить до змісту правової системи такі елементи: структуру, сутність і культуру права. Структура права – це кістяк, внутрішня частина правової системи; сутність – чинна норма права, що характеризується поведінкою людей всередині правової системи; правова культура – це ставлення людей до права і правової системи, їх цінності, ідеї, надії, сподівання [8, с. 4].

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!