Реферат “Проза н. бічуї”

ЗМІСТ

 

Вступ

І. Наративна манери художньої прози Ніни Бічуї 

ІІ. Ідіостильові особливості прози Ніни Бічуї

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

 

Актуальність теми. В останні десятиліття, у зв’язку з появою нових методів і теорій в літературознавстві, центр наукової парадигми змістився в бік вивчення художніх текстів з точки зору стратегій викладання, створюючи при цьому умови для оптимального спілкування в тріаді «автор-текст-читач». Важливим в об’єктиві дослідницьких координат другої половини 20 століття є питання про оповідну форму літературних творів як складну художньо-естетичну та філософсько-психологічну систему.

На тлі української літератури 1960-1980-х років, суспільно-політична ситуація формування якої багато в чому визначила одномірність і декларативність художнього слова, художня проза Ніни Бічуї виділяється як новаторський європейський естетичний та інтелектуальний феномен. Проза письменниці – це складний художній експеримент, для якого характерні тематичні та ідеологічні дослідження, відмова від стереотипів, схильність до умовностей, асоціації, зміни змісту і форми, переорієнтація на нові можливості оповіді.

Мета роботи полягає у тому, щоб здійснити комплексний аналіз художньої прози Ніни Бічуї з погляду її наративної організації, а також визначити індивідуальні стратегії письма як свідчення авторської своєрідності й експериментаторства у літературному контексті літературно-мистецьких координат 60 – 80-х рр. ХХ століття.

Об’єкт дослідження: прозові твори Ніни Бічуї, написані й опубліковані упродовж.

Предмет дослідження: особливості художньої прози Ніни Бічуї як свідчення унікального авторського стилю.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, основної частини, висновків, списку використаних джерел та літератури.

 

І. Наративна манери художньої прози Ніни Бічуї

 

Художня проза М. Бічуї постає сьогодні як унікальне явище, що вимагає уваги дослідників не тільки з точки зору ідеології і змісту, стилістичного і метафоричного багатства, але і щодо наративної композиції текстового простору. Адже письменниця не тільки явно вгадує вказівки читача і постійно тримає адресата під прицілом, але і майже всі текстові оповідні конструкції представлені як свого роду лабіринт, з якого оповідач ніколи не виривається. Без допомоги оповідача. Позиція оповідача чітко виділяється з твору, де все потрібно зображати у взаємозв’язку, а не окремо (наприклад, роман «Портрет дівчини з черепахою»).

Тип художньої оповіді, характерний для прози Н. Бічуї, описується як змішаний. Це вказує на відхилення письменниці від традиційних канонічних оповідей у літературних творах. З іншого боку, неоднорідність оповіді в прозі Н. Бічуї обумовлена фундаментальним характером її художнього письма, свідомим порушенням композиційного порядку і новаторським освоєнням метафоричних і виразних засобів. З огляду на дуалістичне і найчастіше антонімічне бачення автором світу мистецтва, а також наявність зовнішніх і внутрішніх текстових контрастів, ми вважаємо, що цю прозову оповідь найбільш доцільно розглядати через протилежну категорію оповідачів, які виступають у змінних або взаємодоповнюючих позиціях.

Філософські та гуманістичні твори, які потребують глибокого художнього розуміння («Портрет дівчини, що тримає черепаху», «Показія, або Це»…., «Де народжується сонце», «Яблуня і насіння», «Чистилище») відповідно мають більш складне моделювання оповіді, про що свідчить в основному змішаний змінний тип оповіді Деякі тексти письменниці (в основному романи) мають «чисті» типи оповіді: гомо-дієгетичний («Килим з трьох кольорів») або гетеро-дієгетичний («Повінь») [3; 4] .

У манері оповіді Н. Бічуї чітко вирізняється фігура різного оповідача. Ця особливість ілюструється накопиченням підсилюючих структур в авторському творі через «я знаю»: «Я знаю: земля – хліб, земля-життя, земля – годувальниця… »; «Я знаю, як тремтить на зубах чорна крихітна вуглинка, котра пристала до споду теплого хліба, добутого з печі»; «…хоча я твердо знаю, що пляшка давно порожня…». Зауважуємо, що в окремих контекстах наратор виступає з позиції дитини і знає більше, ніж дозволяє його вік: «…хиткий пензлик світла зарисовував таємничість, острах, почуття скороминущості й самотності, хоча це все не повинно бути знаним дитині». Цю особливість спостерігаємо у повісті «Яблуня і зернятко», де оповідач текстових фрагментах виступає у персонажній фокалізації і передає внутрішній світ героя-підлітка з позиції дорослої людини. Загалом оповідач-дитина – ключовий суб’єкт викладової манери Н. Бічуї [2].

Всезнаюча функція оповідача зреалізована широкими інтелектуальними можливостями, як, наприклад, інтелектуал, котрий знає про грузинського митця Ніко Піросмані: «Відомо також, що Донелайтіс зробив годинник, а також те, що похований він там, де ховали його парафіян із Тюльмінкеміса, і що зосталося по ньому – шість байок, віршована оповідь «Розповідь Прічкуса про литовське весілля», поема «Доби року» – усе в рукописах, ніщо за життя не видане». Про інтелектуальні здібності наратора свідчать і ті подієві моменти, коли він вступає у філософський діалог із персонажем, як у творі «Яблуня і зернятко». Знання інколи виходять за межі того, що можна осягнути: «Усе це ви бачите і можете побачити також червону вовняну сукню на дівчинці – хоча, звичайно, це не зовсім та сукня, в котру вона справді зараз убрана» [2].

Зміна статі оповідача в авторському тексті також постає як важливий оповідний прийом. Домінуюча роль належить жінці-оповідачеві, і з цієї точки зору організовано розповіді творів Н. Бічуї. Це явно обумовлено жіночою перспективою художнього бачення. У зв’язку з жіночою природою образотворчого стилю, позиції оповідача і біографа в досліджуваній прозі можуть значно перетинатися в певні моменти. Наратор-доросла жінка розгортає оповідь у творах «Портрет маленької дівчинки з черепахою», «Земля», «Спогад про Грузію», «Зачин до оповідання про Донелайтіса», «Показія, або…», «Яблуня і зернятко» тощо.

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!