Реферат ” Словарь української мови Б. Грінченка “

Зміст

 

Вступ

1. «Словник української мови» Б. Грінченка

Висновки

Список використаних джерел

 

Вступ

 

Борис Дмитрович Грінченко – видатний український письменник і вчений, критик, мовознавець, освітній і громадський діяч кінця XIX-початку XX століття. Його шанували І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка, П. Грабовський та інші видатні сучасники.

Борис Грінченко відомий у багатьох сферах української науки і культури. Але серед багатьох здобутків Бориса Грінченка є праця, яка дозволяє назвати його професійним і водночас унікальним ученим.

Це «Словник української мови» (К., 1907 – 1909), створений і відредагований ним протягом двох з половиною років на початку минулого століття (загальний обсяг слів – 68 тисяч). Цей словник має для української науки і культури таке ж значення, як словник В. Даля для російської, словник С. Лінде для польської, словник І. Гебауера для чеської.

Цей словник має велике значення для формування української мови, до сьогодні використовується у багатьох науках. Зокрема, розвиток сучасної лексикографії потребує звернення до першоджерел, її витоків, а «Словарь української мови» Бориса Грінченка якнайкраще ілюструє їх, тому важливо розглянути аспекти його формування. 

 

1. «Словник української мови» Б. Грінченка

 

Серед українських словників минулого століття, що справили великий вплив як на розвиток словникарської справи, так і мови загалом, став «Словарь української мови» Бориса Грінченка. Це був найповніший і лексикографічно найдосконаліший український словник до початку ХХ ст.

Сам Борис Грінченко зазначає, що початком укладання словника слід уважати 1860-ті роки. У 1861 році в журналі «Основа» П. Куліш повідомляє, що має намір розпочати в лютому цього ж року друкування українського словника. Проте цей словник не був укладений у зв’язку з опублікуванням «Опыта южнорусского словаря» К. Шейковського. П. Куліш припиняє свою роботу, а матеріали, надані О. Білозерською, В. Білозерським, М. Костомаровим, А. Марковичем, Т. Шевченком та іншими, були перевезені з Петербурга до Харкова, а з 1864 року опинилися в Києві. Тут під керівництвом П. Житецького їх почали опрацьовувати місцеві літератори й вчені. Робота над словником то жвавішала, то затихала. На кінець XIX століття вже важко було назвати когось із відомих українських діячів, котрі не внесли своєї частки у формування картотеки. Ці матеріали в різні періоди життя Бориса Грінченка були доповнені під керівництвом П. Житецького, В. Науменка, Є. Тимченка.

На той час Борис Грінченко був відомий по всій Україні як громадський діяч, літератор, знавець української мови. Але він мав лише звання народного вчителя, а не був дипломованим ученим. Через це «патентовані філологи» не погоджувалися передати редагування словника самоукові. Та це були формальні причини. У першу чергу на перешкоді стала нетерпимість Бориса Грінченка до «старих українофілів», яких і осуджував за полохливість і недбалість.

Отож, «стара київська громада» (В. Науменко, П.Леонтович, М. Грушевський та інші) ставилася до Бориса Грінченка з великою обачністю. Зрештою, все вирішило те, що, як згадував Є. Чекаленко, хоча «Грінченко справді людина тяжка і трудна в громадському житті, а зате як окремий робітник – однак не має собі тепер рівного».

Переїхавши до Києва на початку літа 1902 року, він поринув у роботу над словником, який відповідно до умов редакції «Киевской старины», мав бути закінчений до 1 листопада 1904 року. Слід зазначити, що словникарська праця здавна перебувала у колі інтересів письменника. Ще тринадцятирічним учнем третього класу Харківського реального училища, він почав складати український словник.

Вчителюючи у приватній школі X. Алчевської з осені 1887 по вересень 1893 року в с. Олексіївці Слов’яносербського повіту (нині входить до селища Михайлівка Перевальського району), він разом з дружиною М. Загірньою збирав народну лексику, а 1888 року на сторінках журналу «Зоря» порушив питання про необхідність прискорення роботи над словником.

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!