Реферат ” Технології реабілітаційної роботи дітей з обмеженими можливостями “

ЗМІСТ

ВСТУП

І. Сутність, принципи та завдання соціальної реабілітації дітей з обмеженими можливостями 

ІІ. Основні напрями соціально-реабілітаційної діяльності з дітьми з обмеженими можливостями 

ІІІ. Засоби, методи та форми реалізації цілей реабілітації дітей з обмеженими можливостями 

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

ВСТУП

 

Аткуальність дослідження. Особа з обмеженими можливостями – це особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідком травм або з уродженими дефектами, що призводить до обмеження життєдіяльності, до необхідності в соціальній допомозі і захисті.

Дані Всесвітньої організації охорони здоров’я свідчать, що число дітей інвалідів у світі досягає 13 % (3 % дітей народжуються з недоліками інтелекту і 10 % дітей з іншими психічними і фізичними недоліками), всього в світі близько 200 мільйонів дітей з обмеженими можливостями. Більш того, в нашій країні, як і у всьому світі, спостерігається тенденція зростання числа дітей-інвалідів. В Україні частота дитячої інвалідності за останнє десятиріччя збільшилася в два рази. У 2018 р. в органах соціального захисту населення перебувало на обліку майже 453 тисяч дітей-інвалідів. Але фактично таких дітей в два рази більше: по розрахунках ВООЗ їх близько 900 тис. – 2-3 % дитячої популяції. Інвалідність у дітей означає істотне обмеження життєдіяльності, вона сприяє соціальній дезадаптації, яка обумовлена порушеннями в розвитку, ускладненнями в самообслуговуванні, спілкуванні, навчанні, оволодінні в майбутньому професійними навичками.

Освоєння дітьми-інвалідами соціального досвіду, включення їх в існуючу систему суспільних відносин вимагає від суспільства певних додаткових заходів, засобів і зусиль (це можуть бути спеціальні програми, спеціальні центри по реабілітації, спеціальні навчальні заклади тощо).

Створення системи ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів при здійсненні професійної, медичної та соціальної реабілітації осіб з обмеженими фізичними і психічними можливостями дає змогу завершити формування цілісної реабілітаційної системи в Україні, проводити цілеспрямовану загальнодержавну політику запроваджувати новітні реабілітаційні методики, спільними зусиллями спрямувати їх на допомогу та вирішення проблем дітей інвалідів.

 

І. Сутність, принципи та завдання соціальної реабілітації дітей з обмеженими можливостями

 

До суті інвалідності проектується соціальна реабілітація дитини-інваліда. Реабілітація передбачає діагностику розвитку дитини-інваліда з метою своєчасного забезпечення сім’ї спеціальною допомогою відразу ж після появи перших ознак відхилення у розвитку дитини.

Слід пам’ятати, що реабілітація в усіх її видах є результатом впливу на особистість, її окремі психічні і фізичні функції. Реабілітація є наступним етапом після адаптації. Якщо адаптація розглядається як пристосування з використанням компенсаторних здібностей, то реабілітація – відношення, активізація особистості. Отже, потрібна опора на адаптивний апарат (фізіологічний, психологічний, біологічний, соціальний) [1].

Реабілітацію дитини не можна розглядати при відмежуванні її від сім’ї, яка зобов’язана сприяти розкриттю реабілітаційних можливостей.

Поняття «соціальна реабілітація дітей з обмеженими можливостями» можливо розглянути в декількох варіантах: як процес, як кінцевий результат і як діяльність.

Соціальна реабілітація, як процес, предстає як динамічна система, в ході якої здійснюється послідовна реалізація постійно виникаючих в ході взаємодії з дитиною тактичних завдань, на шляху досягнення стратегічної цілі – відновлювання її соціального статусу, формування стійкої особистості, здатної успішно інтегрувати в суспільство. Процес здійснюється під керівництвом спеціаліста цієї області, в спеціально організованих умовах, в ході яких використовуються різні форми, методи та спеціалізовані засоби впливу на дитину.

Соціальна реабілітація як діяльність відноситься в рівній мірі як до фахівця, як її організатора, так і до дитини, яка включена у соціально-реабілітаційний процес, котра виступає в ньому в якості суб’єкта діяльності та спілкування [2].

Соціально-реабілітаційна діяльність – це цілеспрямована активність, фахівця та дитини з обмеженими можливостями здоров’я, в цілях підготовки дитини до повноцінного життя, за допомогою спеціально організованого навчання, виховання та створених для цього оптимальних умов. Цей від діяльності потребує від фахівця глибоких професійних знань, високої кваліфікації, моральних якостей, впевненості в тому, що дитина яка обтяжена дефектом розвитку, зможе стати повноцінною особистістю.

Слід також зауважити, що соціально-реабілітаційна діяльність відрізняється від педагогічної діяльності тим, що вона направлена не на всіх дітей, а лише на тих, які мають труднощі при входженні в соціальний світ. Тому зміст, засоби досягнення цілей та напрямок впливу в соціально-реабілітаційній практиці обумовлені перш за все специфікою розвитку дитини-інваліда [3].

Обов’язковими умовами для соціально-реабілітаційного процесу є, проведення діагностичного обстеження дитини, з урахуванням результатів якого і будується реабілітаційний процес, а також здійснення його безупинно в єдності з проведенням медичних заходів (медична реабілітація), психологічної і педагогічної реабілітації та соціальної адаптації.

Психологічна реабілітація припускає проведення комплексу психологічних заходів орієнтованих на корекцію або компенсацію порушених психічних функцій. Вона передбачає усунення небажаних установок, невпевненості у власних силах, почуття страху та занепокоєння. Процес психологічної реабілітації потребує створення спеціальних умов, які сприятимуть збереженню позитивного ефекту лікування (дозвілля, спілкування тощо).

В ході медичної реабілітації дитина проходе курс лікувальних заходів, які спрямовані на збереження та зміцнювання здоров’я; встановлення та розвиток фізіологічних функцій, порушених хворобою; на виявлення та активізацію компенсаторних можливостей організму з ціллю забезпечення у подальшому умов для активного життя.

 

ІІ. Основні напрями соціально-реабілітаційної діяльності з дітьми з обмеженими можливостями

 

Діяльність фахівця з соціальної реабілітації дітей-інвалідів повинна бути багатоплановою та включати в себе всі основні напрями соціально-реабілітаційного процесу, такі як: організаторська діяльність; діяльність з діагностики психічного та особистісного розвитку дитини; розвиваюча та корекційна робота; консультування та просвітництво дітей, батьків та спеціалістів, які займаються з дітьми; діяльність по охороні здоров’я та безпеки життєдіяльності та соціально-диспетчерська робота.

В структурі організації соціально-реабілітаційної діяльності умовно можливо виділити такі аспекти: підготовчий (конструктивний) та організаційний.

Підготовчий аспект включає в себе діяльність зв’язану з проектуванням, плануванням процесу соціальної реабілітації, визначенням його змісту, цілей та завдань; умов та форм проведення корекційних та розвиваючих занять; участь дітей у ігровій та трудовій діяльності, варіанти організації міжособистісних відносин. Організаційний аспект – спеціаліст з соціальної реабілітації реалізує на практиці цілі та завдання соціальної реабілітації.

Діагностика психічного та особистого розвитку дитини. Ціль діагностики – з’ясування за допомогою психодіагностичних засобів сутності індивідуально-психологічних особливостей особистості з ціллю оцінки її актуального стану, прогнозу подальшого розвитку та розробка рекомендацій. Предметом психологічного діагнозу є встановлення особливостей розвитку дитини, як в нормі, так і в патології.

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!