“Соціальний захист осіб з інвалідністю”

ЗМІСТ

 

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ОСІБ З ІНВАЛІДНІСТЮ

1.1. Сутність, мета, завдання, зміст соціального захисту осіб з інвалідністю

1.2. Форми, методи, засоби соціального захисту осіб з інвалідністю

РОЗДІЛ 2. ПРАКТИЧНІ ОСНОВИ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ОСІБ З ІНВАЛІДНІСТЮ, ЛУЦЬКОЇ МІСЬКОЇ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ГРОМАДИ

2.1. Досвід реалізації соціального захисту осіб з інвалідністю, Департаментом соціальної політики Луцької міської ради

2.2. Практичні рекомендації для підвищення ефективності соціального захисту осіб з інвалідністю, Луцької міської територіальної громади

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

ВСТУП

 

Актуальність теми. Останнім часом суспільство звертає увагу на питання соціального захисту осіб з інвалідністю. Цей інтерес зумовлений зростанням числа осіб з інвалідністю в Україні. У кінці 80-х років вони становили близько 3% населення, а на сьогоднішній день цей показник збільшився до близько 6%. Загалом, в Україні налічується 2 мільйони 600 тисяч осіб з інвалідністю, включаючи понад 240 тисяч осіб із першою групою інвалідності, понад 900 тисяч осіб із другою групою інвалідності та понад 1,3 мільйона осіб із третьою групою інвалідності.

Соціальний захист осіб з інвалідністю охоплює широкий спектр заходів, спрямованих на забезпечення їх прав і можливостей. Це включає систему правових, організаційних, фінансових та інших заходів, які держава реалізує для вирівнювання матеріального забезпечення, сприяння участі в суспільному житті та задоволення потреб в різних сферах життєдіяльності (повсякденній, професійній, освітній тощо), забезпечуючи повноцінну їх інтеграцію в суспільство.

Окремі загальнотеоретичні питання щодо соціального захисту осіб з інвалідністю у своїх наукових працях розглядали  О. Аніна [1], О. Балдинюк [2], Л. Баранник [3], О. Віжунов [4], С. Кандиба [5], Б. Капанадзе [6], А. Куца [7], Л. Малюга [8; 9], В. Мельник [10], Є. Соболь [17], Б. Сташків [18],
О. Чутчаєва [19] та інші.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що у роботі комплексно розглядаються теоретичні основи соціального захисту осіб з інвалідністю, детально аналізується досвід реалізації соціального захисту людей з особливими потребами Департаментом соціальної політики Луцької міської ради, а також надаються практичні рекомендації щодо підвищення ефективності соціального захисту осіб з інвалідністю, Луцької міської територіальної громади.

Метою дипломної роботи є комплексний аналіз теоретичних основ соціального захисту осіб з інвалідністю та дослідження практичної роботи Луцької міської територіальної громади щодо соціального захисту даної групи населення.

Для досягнення даної мети, було визначено наступні завдання:

1. Визначити сутність, мету, завдання, зміст соціального захисту осіб інвалідністю.
2. Обґрунтувати форми, методи, засоби соціального захисту осіб з інвалідністю.
3. Вивчити досвід реалізації соціального захисту осіб з інвалідністю, Департаментом соціальної політики Луцької міської ради.

Об’єкт дослідження – соціальний захист осіб з інвалідністю, Луцької міської територіальної громади.

Предмет дослідження – зміст, форми, методи соціального захисту осіб з інвалідністю, Луцької міської територіальної громади.

Методи дослідження: вивчення наукової літератури з теорії та практики соціальної політики, практичного досвіду Департаменту соціальної політики Луцької міської ради.

Експериментальне дослідження проводилося на базі Департаменту соціальної політики Луцької міської ради.

Практичне значення одержаних результатів полягає в розробленні практичних рекомендацій для підвищення ефективності соціального захисту осіб з інвалідністю, Луцької міської територіальної громади.

Апробація результатів та публікації.

Структура роботи. Дипломна робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел (34 найменувань) та додатків. Загальний обсяг роботи – 42 сторінки.

 

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ОСІБ З ІНВАЛІДНІСТЮ

1.1. Сутність, мета, завдання, зміст соціального захисту осіб з інвалідністю

 

До цього часу в Україні відсутній загальноприйнятий термін для опису осіб з фізичними або психічними відхиленнями у здоров’ї. У спеціалізованій літературі та засобах масової інформації використовуються різні терміни, такі як «інвалід», «особи з інвалідністю», «люди з обмеженою дієздатністю», «люди з вадами фізичного та розумового розвитку», «люди з особливими потребами», «люди з патологічними станами», «люди з функціональними обмеженнями» [8, с. 67].

Термін «інвалід» має латинське походження і означає «слабкий, безсилий». Міжнародне визначення цього поняття вперше було визначено у Декларації ООН «Про права інвалідів» у 1975 році, де його визначали як «особу, яка не може самостійно повністю або частково забезпечити свої потреби в нормальному особистому та/або соціальному житті через вроджені або набуті порушення фізичних чи розумових здібностей» [1].

С. Кандиба висловлює своє власне розуміння терміну «інвалід». За його словами, «інвалід – це особа, у якої є стійкий розлад здоров’я, який пов’язаний з різними об’єктивно зумовленими факторами, такими як травми, захворювання, каліцтво або старість, що можуть призводити до часткової або повної втрати працездатності та потреби у гарантованому соціальному захисті з боку держави» [5, с. 103].

За словами Б. Капанадзе, інвалід – це особа, у якої зміни в здоров’ї були підтверджені медико-соціальною експертизою, що вказує на стійке порушення функцій та систем організму. Це призводить до обмеження здійснення життєдіяльності, включаючи здатність самостійно виконувати побутові, суспільні та професійні обов’язки, а також до зменшення адаптивності до соціального середовища. Така особа потребує соціального захисту [6, с. 117].

О. Віжунов висловлює погляд на використання терміну «людина з інвалідністю», який описує особу з вродженими або набутими ознаками розладу здоров’я, що обмежують її життєдіяльність і потребують соціального захисту для повноцінного функціонування в суспільстві [4, с. 85].

Закон України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» визначає «особу з інвалідністю» як особу зі стійким порушенням функцій організму, яке може обмежувати її життєдіяльність у взаємодії з навколишнім середовищем і потребує створення державою умов для реалізації їх прав нарівні з іншими громадянами та забезпечення їх соціального захисту [13]. Закон також визначає інвалідність як «міру втрати здоров’я», що встановлюється через експертне обстеження органами медико-соціальної експертизи.

Закон «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні» визначає особу з інвалідністю як повнолітню особу, у якої є стійке обмеження життєдіяльності, що було визнане встановленою за законом інвалідністю. Інвалідність у цьому законі розглядається як міра втрати здоров’я, пов’язана з захворюванням, травмою або вродженими вадами, яка, у взаємодії з навколишнім середовищем, може обмежувати життєдіяльність особи. Держава зобов’язана створити умови для реалізації прав особи з інвалідністю нарівні з іншими громадянами та забезпечити її соціальний захист [14].

Дослідники розглядають кілька типів бар’єрів, які ускладнюють життя осіб з інвалідністю:

1) соціально-економічні бар’єри включають недостатню соціальну підтримку від держави, обмежену доступність робочих місць та низький рівень матеріального забезпечення;

2) інформаційні бар’єри відображаються у відсутності доступу до альтернативних джерел інформації, таких як сурдопереклад, література у шрифті Брайля, аудіосупровід і т. д.;

3) архітектурні бар’єри включають у себе різні перешкоди, такі як ландшафтні та архітектурні обмеження, які утруднюють пересування осіб з інвалідністю;

4) ментальні бар’єри відображають негативне ставлення суспільства до осіб з інвалідністю, що призводить до їх ізоляції, обмеженого спілкування та емоційної відчуженості [1].

Законодавство розрізняє три категорії осіб з інвалідністю: особа з інвалідністю, особа з інвалідністю з дитинства та дитина з інвалідністю. Основними підставами для визнання особи як інваліда є захворювання, травма або вроджені вади. Така особа має обмеження у життєдіяльності при взаємодії з навколишнім середовищем [15].

Цікавим та значимим є той факт, що при визначенні інвалідності законодавство встановлює обов’язок держави забезпечувати особам з інвалідністю такий же або кращий соціальний захист та належну допомогу в реалізації їхніх прав, як і іншим громадянам. Цим самим держава виконує функцію соціального вирівнювання у становищі осіб з інвалідністю, які, так само як і інші громадяни без інвалідності, мають певні обмеження у своїй життєдіяльності і не можуть повністю задовольнити свої потреби.

 

1.2. Форми, методи, засоби соціального захисту осіб з інвалідністю

 

Перед тим як розглядати організаційно-правові аспекти соціального захисту, важливо уточнити сутність терміну «форма».

Категорія «форма» має філософський характер і використовується у різних контекстах. Вона описує зовнішній вигляд або конфігурацію речей і предметів, що відображає їхній зміст. Крім того, форма є способом, яким матерія існує. У правовому контексті поняття «форма» охоплює сукупність заходів, методів і засобів, які використовуються для вирішення різних завдань у суспільстві [9, с. 419].

Отже, форма соціального захисту може бути визначена як комплексний набір методів і заходів, спрямованих на забезпечення прав людини, яка потребує соціальної допомоги та підтримки з боку суспільства та держави.

У сфері соціального захисту в Україні існує кілька організаційно-правових форм, які спрямовані на забезпечення соціального захисту населення. Сучасні форми соціального захисту переважно ґрунтуються на соціальному страхуванні від різних соціальних ризиків, які, зокрема, визначені у Конституції України [10].

Стаття 46 Основного Закону передбачає право на соціальний захист кожної людини у випадках повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та інших ситуаціях, які визначені законом. Це право забезпечується через загальнообов’язкове державне соціальне страхування на основі страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також через ресурси бюджету та інші джерела соціального забезпечення. Для цього створюються державні, комунальні та приватні заклади для догляду за особами, які не можуть працювати [13].

П. Пилипенко, В. Буряк та С. Синчук розрізняють наступні організаційно-правові форми соціального захисту, які можна класифікувати в залежності від:

1) категорії осіб, які мають право на соціальний захист;

2) системи органів, що відповідають за соціальний захист;

3) видів соціального забезпечення;

4) методів і джерел накопичення фінансових ресурсів у сфері соціального захисту [11, с. 158].

О. Чутчева, аналізуючи особливості соціально-забезпечувального законодавства України, виокремлює такі організаційно-правові форми соціального захисту:

1) соціальне забезпечення за рахунок загальнообов’язкового державного соціального страхування, яке включає пенсійне страхування, страхування від тимчасової непрацездатності, від нещасного випадку і професійного захворювання, а також медичне страхування;

2) соціальне забезпечення, яке здійснюється за рахунок державних і місцевих бюджетів для окремих категорій громадян;

3) недержавне соціальне забезпечення, що включає недержавне пенсійне і медичне страхування, а також надання добродійної допомоги непрацездатним громадянам за рахунок коштів громадських організацій і фондів [19, с. 1097].

Наша думка полягає в тому, що вищезазначений підхід до розуміння організаційно-правових форм соціального захисту є найбільш обґрунтованим, оскільки кожна з наведених форм враховує категорію осіб, які отримують конкретний вид соціального забезпечення, а також джерела фінансування для здійснення соціально-захистових заходів.

Кожна з перерахованих організаційно-правових форм соціального захисту в різній мірі спрямована на осіб з особливими потребами. Наприклад, з контексту Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» випливає, що соціальний захист інвалідів охоплює пенсійні виплати, державну допомогу, компенсації та інші грошові виплати, пільги, доступ до соціальних послуг, проведення реабілітаційних заходів, встановлення опіки або надання стороннього догляду [13].

Закон України про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування визнає інвалідів особами, які мають право на пенсійне забезпечення у рамках цієї системи. Для інвалідів доступні різноманітні реабілітаційні та соціальні послуги, а також проводяться заходи для забезпечення їхнього зайняття на ринку праці. Крім того, інваліди зберігають право на участь у недержавному пенсійному забезпеченні, медичному страхуванні та можуть отримувати благодійну допомогу [9, с. 420].

У правовому відділі України допомога інвалідам забезпечується за допомогою різноманітних методів соціального захисту, які охоплюють грошові виплати та допомогу, медичне обслуговування та реабілітацію, освіту та професійну підготовку, соціальну реінтеграцію та психологічну підтримку, законодавчий захист та права, а також адаптацію середовища та інші аспекти [13].

Один із основних методів соціального забезпечення осіб з обмеженими можливостями, за думкою науковців, полягає в грошових виплатах та наданні фінансової допомоги [11, с. 161]. Ці виплати включають пенсії для інвалідів, спрямовані на задоволення їхніх основних потреб та надання підтримки у повсякденному житті.

 

РОЗДІЛ 2. ПРАКТИЧНІ ОСНОВИ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ОСІБ З ІНВАЛІДНІСТЮ, ЛУЦЬКОЇ МІСЬКОЇ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ГРОМАДИ

2.1. Досвід реалізації соціального захисту осіб з інвалідністю, Департаментом соціальної політики Луцької міської ради

 

В сучасних умовах демократичного та правового устрою нашої держави, соціальний захист осіб із інвалідністю є одним із пріоритетних напрямків розвитку держави.

Луцька міська територіальна громада (МТГ) є адміністративно-територіальною одиницею, яка охоплює місто Луцьк та прилеглі території. Це самоврядна територіальна громада, яка здійснює управлінські та організаційні функції на рівні міста, включаючи розробку та реалізацію міських програм, забезпечення надання комунальних послуг, розвиток інфраструктури, соціального захисту населення та інші аспекти міського життя.

Питанням соціального захисту осіб з інвалідністю у м. Луцьк займається Департамент соціальної політики Луцької міської ради, який відповідає за реалізацію соціальної політики в місті Луцьку. Він займається питаннями соціального захисту, підтримки вразливих верств населення, розвитку соціальної інфраструктури та здійсненням програм та проектів у сфері соціального забезпечення мешканців міста [19].

Важливою складовою роботи департаменту є також забезпечення дотримання прав людей з інвалідністю та відповідне законодавче регулювання у сфері соціального захисту.

Варто зазначити, що впродовж 2017-2023 років у Луцькій міській територіальній громаді діяла Програма соціальної адаптації осіб з інвалідністю, яка спрямована на вирішення проблеми інтеграції в активне суспільне життя осіб з інвалідністю. Враховуючи позитивний досвід реалізації цієї Програми, існує необхідність продовжити роботу у даному напрямку.

Люди з інвалідністю присутні в кожному суспільстві. Згідно з даними Головного управління пенсійного фонду України у Волинській області та департаменту соціальної політики Луцької міської ради, на сьогодні в Луцькій міській територіальній громаді нараховується понад 21,2 тис. Осіб з інвалідністю.

Однією з основних проблем вищезазначеної категорії населення є недостатній рівень їх участі в житті суспільства, зумовлений рядом соціальних бар’єрів. Ця категорія населення є однією з найбільш соціально незахищених, оскільки наявність особливих потреб, невисокий розмір державних соціальних допомог та пенсій, а також труднощі із працевлаштуванням не дозволяють підтримувати достатній життєвий рівень, що принижує гідність особи.

Найважливішою умовою соціальної адаптації осіб з інвалідністю є забезпечення рівнозначних прав та повноважень для всіх громадян Луцької міської територіальної громади [19].

Саме тому, з метою соціального захисту осіб з інвалідністю, Департаментом соціальної політики Луцької міської ради було розроблено дві програми,  які спрямовані на підтримку людей з обмеженими можливостями,  зокрема це:

• Програма соціальної адаптації осіб з інвалідністю на 2024-2026 роки;
• Програма «Громада без бар’єрів» на 2024–2026 роки.

Розглянемо детальніше особливості кожної програми.

Метою Програми соціальної адаптації осіб з інвалідністю на 2024-2026 роки є створення умов для самореалізації та соціальної адаптації осіб з інвалідністю. Інтеграція в суспільне життя осіб з інвалідністю забезпечить відновлення внутрішніх та зовнішніх ресурсів людини з інвалідністю, розширення можливостей її життєдіяльності та встановлення продуктивної взаємодії з соціальним оточенням.  Крім цього, залучення осіб з інвалідністю до надання послуг сприятиме підвищенню ефективності роботи Луцької міської ради у сфері надання соціальних послуг і, відповідно, реалізації державної політики щодо соціального захисту населення [19].

Досягнення поставленої мети планується шляхом залучення осіб з інвалідністю до надання послуг відповідно до укладених договорів цивільно-правового характеру протягом 2024-2026 років.

Слід зазначити, що основним заходом Програми є залучення осіб з інвалідністю до надання послуг у департаменті соціальної політики відповідно до укладених договорів цивільно-правового характеру. Використання коштів за

Програмою здійснюється шляхом відшкодування вартості наданих адміністративно-соціальних послуг на підставі договорів цивільно-правового характеру, укладених між департаментом соціальної політики та особою з інвалідністю, через безготівкове перерахування коштів, виділених із місцевого бюджету на зазначені цілі. Таблиця 2.1 детально містить детальний перелік заходів, що потрібні для реалізації поставленої мети.

Таблиця 2.1. Основні напрями діяльності, завдання та заходи Програми соціальної адаптації осіб з інвалідністю

Особливості ресурсного забезпечення Програми подано у таблиці 2.2.

 

Таблиця 2.2. Ресурсне забезпечення Програми соціальної адаптації осіб з інвалідністю

У інформаційній частині Програми зазначається, що контроль за використанням бюджетних коштів, передбачених для здійснення заходів, визначених Програмою, здійснюється в порядку, встановленому законодавством. Контроль за виконанням заходів Програми здійснює департамент соціальної політики та постійна комісія міської ради з питань соціального захисту, охорони здоров’я, материнства та дитинства, освіти, науки, культури, мови.

Програма «Громада без бар’єрів», що розташована на 2024-2026 роки була розроблена Депутатською фракцією «ЗА МАЙБУТНЄ» [19].

У вступній частині програми зазначається, що забезпечення права маломобільних груп населення, в тому числі людей з інвалідністю, на максимальну участь в економічному і соціальному житті суспільства та можливість жити гідно, створює потребу у розширенні можливості необмеженого пересування і діяльності цієї категорії громадян на території нашої громади. Недостатній рівень забезпечення статистичними даними не дає змогу точно визначити кількість людей, які щодня стикаються з тими чи іншими бар’єрами, та, як наслідок, ускладнює процес формування та реалізації місцевої політики для усунення цих бар’єрів.

Майже 100 тисяч мешканців Луцької об’єднаної територіальної ромади – потенційно маломобільні. І це не тільки люди з інвалідністю, а і мешканці поважного віку, вагітні, батьки з візочками, діти до 7 років тощо. Тема безбар’єрності стосується кожного. В Луцькій міській територіальній громаді мешкає понад 8,7 тисяч дорослих осіб з інвалідністю та 1,2 тисяч дітей з інвалідністю.

В Україні триває кровопролитна війна, жертвами якої стають не лише військові, а й цивільні громадяни, в тому числі діти та жінки. Зважаючи на це, спостерігається тенденція до збільшення кількості людей, яким необхідно забезпечити належні умови для життєдіяльності та інтеграції в суспільне життя шляхом створення безбар’єрного простору [19].

Проблеми, пов’язані з обмеженим доступом до інфраструктури та послуг, відчутні як у фізичному, так і у цифровому середовищах. Ці проблеми включають ускладнений доступ до громадського транспорту та фізичного оточення, а також відсутність адаптації інформації та технологій для всіх громадян, бар’єри у доступі до освіти та роботи також виникають.

Відсутність доступного середовища не лише ускладнює життя тисяч мешканців, а й негативно впливає на загальний рівень добробуту кожної людини. Основна мета Програми – створення без бар’єрного середовища у громаді для осіб з інвалідністю та інших маломобільних груп населення, захист прав людини та подолання нерівності відповідно до Національної Стратегії щодо створення без бар’єрного простору в Україні до 2030 року. В основу розробки Програми покладено системний аналіз законодавства України, що формує соціальну політику щодо захисту прав осіб з інвалідністю в країні, а також рекомендації вітчизняних та міжнародних експертів з питань без бар’єрності та захисту прав людей з інвалідністю.

 

2.2. Практичні рекомендації для підвищення ефективності соціального захисту осіб з інвалідністю, Луцької міської територіальної громади

 

Аналіз практичного досвіду реалізації соціального захисту в Луцькій територіальній громаді свідчить про те, що потри значну роботу у соціальній підтримці осіб з обмеженими можливостями Департамент Луцької міської ради все ж не до кінця продумує свої дії щодо соціальної підтримки даної групи населення.

З метою підвищення ефективності соціального захисту осіб з інвалідністю, Луцької міської територіальної громади нами було розроблено ряд рекомендацій, дотримання яких допоможе та покращить соціальний захист людей з інвалідністю.

1. Створення Центру соціальних послуг для осіб з інвалідністю – це важлива ініціатива, яка спрямована на поліпшення якості життя цільової аудиторії. При створенні якого варто враховувати наступні положення:

• центр має стати одним місцем, де люди з інвалідністю зможуть отримати доступ до різних видів підтримки, включаючи медичні, соціальні та психологічні послуги. Важливо забезпечити зручний доступ до всіх необхідних послуг на одному місці, щоб спростити процес отримання допомоги;
• у центрі повинні працювати кваліфіковані фахівці з різних галузей, таких як лікарі, соціальні працівники, психологи та інші спеціалісти. Вони повинні мати достатній досвід і знання, щоб надавати індивідуалізовану допомогу кожному клієнту відповідно до його потреб та особливостей;
• забезпечити зв’язок і співпрацю з існуючими програмами та сервісами для осіб з інвалідністю, щоб уникнути дублювання зусиль і максимально ефективно використовувати ресурси;
• важливо залучити представників цільової аудиторії, організації громадськості та інших зацікавлених сторін до процесу створення та функціонування центру, щоб врахувати їхні потреби та погляди.

2. Створення умов для доступу до якісної освіти:

• забезпечення доступності навчальних закладів для дітей з інвалідністю шляхом обладнання приміщень пандусами, спеціальними підйомниками, а також адаптованою інфраструктурою;
• створення психологічної атмосфери толерантності та прийняття, що допоможе усунути бар’єри для інтеграції дітей з інвалідністю в загальноосвітні заклади;
• організація регулярних навчальних курсів та тренінгів для вчителів та педагогічних працівників з питань роботи з дітьми з різними потребами;надання педагогам можливості отримання індивідуальної консультації та підтримки з боку спеціалістів з інклюзивної освіти.

3. Створення програми інтегрованої зайнятості, зокрема:

• організація спеціалізованих навчальних курсів та тренінгів з метою підвищення кваліфікації та здобуття необхідних навичок для осіб з інвалідністю;
• створення індивідуалізованих програм навчання, які враховуватимуть особисті можливості та обмеження кожного учасника;
• проведення інформаційних кампаній серед бізнес-спільноти з наголосом на важливість інклюзивного працевлаштування;
• надання фінансових стимулів або податкових пільг для підприємств, які надають робочі місця для осіб з інвалідністю;
• проведення аналізу ринку праці з метою виявлення потреб у спеціалізованих вакансіях для осіб з інвалідністю;
• розробка програм підтримки підприємств у створенні адаптованих робочих місць та умов для інклюзивної зайнятості;
• забезпечення доступності робочих місць для осіб з різними типами інвалідності шляхом адаптації робочого середовища та надання необхідних технічних засобів;
• надання консультацій та підтримки соціальних працівників для осіб з інвалідністю у процесі пошуку та утримання роботи.

4. Розвиток доступності інфраструктури (адаптація громадських приміщень, тротуарів та транспорту та створення зручностей для різних видів інвалідності):

• необхідно провести аудит і адаптувати громадські приміщення, такі як бібліотеки, театри, музеї та інші, для забезпечення зручного доступу для осіб з інвалідністю. Це включає установку пандусів, підйомників, а також створення спеціальних місць для паркування та доступних санвузлів;
• розширення і адаптація тротуарів для забезпечення безпечного руху людей з інвалідністю та інших осіб з обмеженими можливостями. Важливо встановлювати спеціальні переходи для інвалідних візків та місця для відпочинку;
• забезпечення доступності громадського транспорту для осіб з інвалідністю шляхом встановлення пандусів на автобусних зупинках, а також навчання персоналу обслуговування інвалідів;
• розгляд можливостей встановлення спеціалізованих пристроїв, таких як аудіоінформатори на зупинках громадського транспорту для незрячих або слабозорих осіб.

5. Підтримка самодостатності людей з обмеженими можливостями, що включає:

• надання фінансової допомоги особам з інвалідністю на придбання спеціалізованих технологій, які сприяють їхній самостійності, таких як інвалідні візки, аудіо- та візуальні допоміжні пристрої, адаптивні комп’ютерні програми тощо;
• забезпечення доступу до медичного обладнання, яке дозволяє особам з інвалідністю керувати своїм здоров’ям та забезпечує їхню самостійність у повсякденному житті, наприклад, медичні девайси для контролю за цукровим діабетом або апарати для дихальної підтримки;
• проведення навчальних курсів та тренінгів для осіб з інвалідністю з питань оволодіння новими технологіями та методами, які полегшують їхню самостійність і підвищують якість життя.

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!