Тези ” Становлення та розвиток нормативно-правового соціального захисту осіб без визначеного місця проживання в Україні “

Ястребов Василь Андрійович

доктор філософських наук

професор

Костюк Назар Володимирович

здοбувач вищοї οсвіти сοціальнο-правοвοгο факультету

Націοнальний педагοгічний університет ім. М.П.Драгοманοва

 

Постановка проблеми. Проблема захисту бездомних осіб є актуальною на міжнародному і національному рівнях. Перед міжнародною спільнотою ставиться завдання забезпечити гідне життя для всіх без винятку, включаючи бездомних осіб.

Постановою Кабінету Міністрів України від 13 березня 2013 року затверджено Основні напрями запобігання бездомності до 2017 року, якими передбачено низку заходів, спрямованих на удосконалення системи запобігання бездомності, підвищення якості надання соціальних послуг, забезпечення задоволення потреб бездомних осіб в екстремальних ситуаціях, формування толерантного ставлення до бездомних осіб, розширення переліку соціальних послуг тощо.

Мета дослідження полягає в комплексному спеціальному дослідженні теоретичних і практичних проблем правового забезпечення соціального захисту бездомних осіб в Україні, формулюванні пропозицій щодо удосконалення чинного законодавства у цій сфері та практики його застосування.

Для досягнення мети ми ставимо наступні завдання:

1. виокремити і охарактеризувати етапи розвитку законодавства України про соціальний захист осіб без визначеного місця проживання;
2. визначити поняття та основні принципи соціального захисту осіб;
3. сформулювати науково обґрунтовані пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства України в сфері соціального захисту осіб.

Виклад матеріалу. Прийнята 28 червня 1998 року Конституція України проголосила нашу державу соціальною. Це, перш за все, означає наявність державного пріоритету щодо забезпечення соціальних та економічних прав громадян. Однак існуюча економічна ситуація в Україні, незбалансованість і нерозвиненість діючої системи соціального захисту та соціального забезпечення не дозволяють перетворити цю декларацію на реальність. Варто зазначити, що проблема існування осіб без визначеного місця проживання характерна для України від найдавніших часів і до тепер.

Для її ефективного вирішення сьогодні необхідно ретельно дослідити та вивчити історичний досвід правового регулювання відносин із соціального захисту даних осіб, надання їм різноманітних видів підтримки та результати, які були досягнуті завдяки цьому.

При дослідженні законодавства України у сфері соціального захисту осіб без визначеного місця проживання можна виділити «трьох китів» цієї системи:

• менталітет нашого народу, адже протягом всього історичного розвитку слов’янам завжди було властиво допомагати слабшим, знедоленим;
• державу, адже саме вона відігравала головну роль у становленні законодавства в цій сфері, створенні інфраструктури для даної соціальної групи;
• релігію, адже християнська віра закликає до любові до ближнього, співчуття, доброчинності [1, с. 40].

Законодавство України про соціальний захист осіб без визначеного місця проживання пройшло тривалий час свого розвитку, в якому можна виокремити наступні періоди:

1) дорадянський;

2) радянський;

3) пострадянський (сучасний).

Відомостей про соціальний захист осіб без визначеного місця проживання протягом раннього періоду розвитку нашої держави мало, а отже, говорити про розвиток законодавства на даному етапі досить складно, закладалися лише основи для подальшого його становлення.

У часи Київської Русі проявлялися гуманність, співчуття та милість у ставленні народу до бездоглядних і безпритульних. Для таких людей утворювались спеціальні заклади, прототипи сьогоднішніх притулків, які носили назву «божедомки».

Функцію догляду виконувало старше покоління. Населення допомагало безпритульним їжею, одягом, іграшками, теплими речами, які зносили до притулків [2, 125]. У 996 році князем Володимиром був виданий Статут, згідно з яким на церкву та духовенство покладався обов’язок наглядати за закладами, які надавали допомогу хворим, бідним, бездомним та встановлювалась для «десятина».

І надалі, головну роль у соціальному захисті громадян займала християнська церква. Єпископом Переяславським Єфремом у 1091 році була побудована лікарня для бідних та сиріт, де безкоштовно надавалися послуги. Такі заклади були побудовані в багатьох містах [2, с. 150].

«Повчання дітям» Володимира Мономаха – відома літературна пам’ятка XII ст., основана на християнських традиціях: любові до ближнього, прояву співчуття до нужденного, закріплює обов’язок наступних поколінь надавати допомогу та опікуватися над убогими та бідними. Отже, бачимо соціальний захист осіб без визначеного місця проживання був завжди, ще з найдавніших часів держави та на їх населення піклувалось про таких осіб.

Варто зазначити, що з приходом радянської влади в 1922 р. сформувалась своєрідна позиція до розуміння причин бездомності та безпритульності, і, як наслідок, до методів боротьби з даними явищам, що зумовило формування в перші роки курсу на ліквідацію самих феноменів безпритульності та бездомності, а не причин, які їх породжують. Ближче до середини 20-х відбулось осмислення того, що основну увагу необхідно приділяти саме витокам проблеми, а не наслідкам.

Важливим є те, що основну увагу радянська влада приділяла саме охороні дитинства. Приймалися численні нормативно-правові акти з прав дитини, створювались спеціальні органи, покликані організовувати їх соціальний захист, запобігати бездоглядності та безпритульності, усувати вже існуючу. Дуже поширеною в цей час стала практика влаштування до інтернатів, патронаж та працевлаштування. На жаль що стосується повнолітніх осіб, то влада не проводила ніяких заходів для запобігання безпритульності.

На мою думку варто найбільшу увагу звернути на розвиток нормативно-правової бази щодо осіб без визначеного місця проживання вже за часів незалежності України. Адже у той час почалось найбільше удосконалення законодавства і не є винятком законодавство, що стосується соціального захисту осіб без визначеного місця проживання.

Прийняттям Конституції України у 1996 році був закладений фундамент для побудови держави, де людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека, визнаються найвищою соціальною цінністю. Стаття 46 Конституції закріплює право громадян на соціальний захист [3].

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!