Дипломна робота ” Особливості розвитку Великої Британії в останні десятиріччя ХХ-століття (1979-2000рр.) “

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Велика Британія в епоху реформ. Маргарет Тетчер (1979–1990 рр.) 

1.1. Історико-правові аспекти тетчеризму (1979–1990 рр.) 

1.2. Особливості внутрішньої політики періоду тетчеризму 

1.3. Зовнішньополітичний курс М. Тетчер 

РОЗДІЛ 2. Джон Мейджор та продовження курсу “тетчеризму” (1990–1997 рр.) 

2.1. Внутрішнє життя Великобританії у період “продовження тетчеризму” 

2.2. Вектор Мейджора: вибір між Європейським союзом та США 

РОЗДІЛ 3. Лейбористський уряд Тоні Блера (1998–2002 рр.) 

3.1. Політичні кроки та реформи лейбористського уряду 

3.2. Зовнішня політика Тоні Блера у Великобританії (1997–2002 рр.) 

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

ВСТУП

 

Актуальність. Вся історія Великої Британії асоціюється з проведенням власної, особливої зовнішньої політики – починаючи з колоніальних війн й утворення Британської імперії й донині. Політика англійських урядів завжди здійснювалася в інтересах держави незалежно від того, були при владі консерватори, лейбористи, ліберали чи уряд був коаліційним.

Проте зміни у політичній світовій структурі кінця ХХ – початку ХХI ст. безумовно вплинули на взаємини країн, на їх позиції у світовій спільноті. Відбулися зміни і в якісних параметрах зовнішньої та внутрішньої політики Великої Британії, але не змінилося в них головне: основним, як і раніше, залишався інтерес держави, а отже, інтерес тих, хто здійснював владу в цій країні.

У кінці ХХ ст. зовнішня політика Великої Британії мала свої злети й падіння, перемоги і поразки. Та все ж її загальна концепція залишалася незмінною. Вона полягала в наступному: дотримання концепції “трьох концентричних кіл”, згідно з якою Велика Британія має бути, пооперше, Єголовним партнером США”, поодруге – Єсвітовою державою в центрі Співдружності націй”, поотретє – Єзахідноєвропейською державою з сильними позиціями на континенті”. Зрозуміло, за минулі роки мінялися акценти, пооновому визначалися найважливіші проблеми в зовнішній політиці. Але означені “три кити” продовжували (і нині продовжують) бути основою всієї зовнішньополітичної діяльності Великої Британії.

Також, завдяки всебічному реформуванню держави урядом М. Теттчер, яка отримала назву тетчеризм, Тетчер зуміла відновити британську економіку та імідж країни як світову державу. У той же час період прем’єрства Тетчер був відзначений високим безробіттям населення і регулярними страйками. У питанні безробіття більшість критиків звинувачують її економічну політику, яка була під сильним впливом ідей монетаризму. Ця проблема, у свою чергу, стала причиною поширення наркоманії і сімейних розлучень.

Тому нам є актуальним комплексне та всебічне дослідження Великої Британії епохи правління Маргарет Тетчер, Джона Мейджора та Тоні Блера у 1979–2002 рр.

Об’єктом дослідження є особливості розвитку Великої Британії в останні десятиріччя ХХстоліття (1979–2000 рр.).

Предметом дослідження є особливості та закономірності розвитку Великої Британії в останні десятиріччя ХХстоліття (1979–2000рр.)

Метою даної роботи є аналіз особливостей розвитку Великої Британії в останні десятиріччя ХХстоліття (1979–2000рр.).

Виходячи з мети дослідження нами були поставлені такі  завдання:

1. проаналізувати розвиток Великої Британії в епоху реформ Маргарет Тетчер (1979–1990 рр.);
2. розглянути особливості політики Джона Мейджора та продовження курсу “тетчеризму” (1990–1997 рр.);
3. дати характеристику лейбористському уряді Тоні Блера (1998–2002 рр.).

Методологія роботи зумовлена такими принципами, як історизм, об’єктивність та системність. В роботі займають загальнонаукові та загальноісторичні методи дослідження, насамперед, аналіз та синтез джерельного матеріалу, проблемно-хронологічний, історико-типологічний, історико-порівняльний методи дослідження при опрацюванні.

Хронологічні рамки роботи обумовлені предметом дослідження й охоплюють період від 1979–2002 рр. Нижня межа (1979 р.) приходом до влади у Великобританії уряду М. Тетчер. Верхня межа (2002 р.) із закінченням першого терміну уряду Т. Блера.

Територіальні межі дослідження охоплюють територію Великої Британії та межі проведення її зовнішньополітичної діяльності.

Наукова новизна дипломної роботи визначається у спробі зробити на основі наявних публікацій аналіз особливостей розвитку Великої Британії в останні десятиріччя ХХстоліття (1979–2000 рр.).

Практичне значення. Фактичний матеріал та висновки можуть бути використані в навчальному процесі при розробці та читанні лекційних курсів, а також при підготовці до практичних занять. Окремі результати дослідження можуть бути використані студентами під час проходження педагогічних практик (у школах, ліцеях, гімназіях, училищах, коледжах, технікумах). Робота може стати базою для написання більш фундаментального дослідження.

Структура роботи визначена завданням, характером та метою дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів та підрозділів, висновків та списку використаних джерел.

 

РОЗДІЛ 1. Велика Британія в епоху реформ. Маргарет Тетчер (1979–1990 рр.)

1.1. Історико-правові аспекти тетчеризму (1979–1990 рр.)

 

Період 1979–1997 рр. у розвитку Великобританії в історичній літературі було названо “консервативною хвилею”. Це було пов’язано з правлінням консервативних кабінетів Маргарет Тетчер (1979–1990 pp.) та Джона Мейджора (1990–1997 pp.), а також з широкомасштабними змінами в економіці та політиці. Вісімнадцятирічний правління консерваторів перевершив багато британських політичних рекордів. Вперше в 1997 р. на вибори прийшли британські громадяни, які народилися і почали голосувати за одного і того ж уряду.

Уряди Маргарет Тетчер (1979–1990 pp.), а потім і Джона Мейджора (1990–1997 pp.) запропонували “неоконсервативний” варіант боротьби з економічною кризою та інфляцією. Колишні настанови та ідеї “повної зайнятості”, “держави добробуту” та бюджетного дефіциту були замінені жорсткою монетаристською політикою, обмеженням грошової маси в обігу, скороченням витрат. Це знижувало рівень інфляції, але водночас вело до зростання безробіття [7, c. 32].

Принципово інший на відміну попередніх урядів була політика консервативних кабінетів щодо функцій держави: обмеження державного регулювання, відмови від контролю за цінами і зарплатою, тобто. активізація ринкових механізмів стимулювання ділову активність. Державне втручання в економіку почало здійснюватися через податкові надходження до бюджету [7, c. 32].

Консервативні уряди М. Тетчер та Дж. Мейджора розпочали широкомасштабну приватизацію державного сектору, який в умовах загострення конкуренції в країні та на міжнародній арені виявив свою неефективність та створював бюрократичні перешкоди для нововведень. Розпочався розпродаж державного сектора: було денаціоналізовано Британську національну нафтову корпорацію, Британську газову корпорацію, Національну корпорацію вантажних перевезень тощо [9, c. 13].

У середині 90-х років, за прем’єрства Джона Мейджора (з 1992 р.), намітилася криза як і консервативної партії, і у діяльності консервативного уряду. Його яскравими проявами стали регулярні провали партії на додаткових парламентських та місцевих виборах, публічні скандали навколо неетичної поведінки партійних політиків, суперництво всередині уряду та кабінету, катастрофічне падіння престижу прем’єр-міністра.

Найбільший розкол у партії стався щодо “європейського будівництва”, за термінами створення Європейського монетарного союзу. Ці розбіжності послаблювали партію торуй, відволікали її керівництво від вирішення нагальних проблем країни в галузі освіти, охорони здоров’я та ін. [11, c. 24]

Особливу роль у кризі консервативного правління зіграла політика в соціальній сфері, яка згодом отримала назву політики “соціального консерватизму”. Консерватори вважали, що кінцева мета соціальної політики – дати можливість громадянам країни зробити своє життя кращим, спираючись на власні сили, та утвердити їхню незалежність від держави.

Насправді це означало зниження державних витрат на соціальні програми, курс на широку приватизацію соціального обслуговування, введення в нього елементів ринку. Передбачалося, що держава має залишити турботу про ті групи населення, які не можуть забезпечити себе самі: про хронічно хворих, недієздатних, інвалідів, людей похилого віку, сім’ях з низьким доходом [11,      c. 24].

Сутність соціальної політики консервативної партії можна побачити у розумінні нею питань бідності та соціальної нерівності. Консерватори, як стверджує у своїх роботах Є. Балацька, вважали соціальну нерівність благом, запорукою економічної ефективності, т. ч. воно було стимулом до праці.

Суспільство, на думку консерваторів, не повинно брати на себе весь комплекс зобов’язань перед бідними; достатньо створити точкову систему соціального страхування та проводити вибіркову підтримку. Ця концепція отримала своє практичне втілення, і, таким чином, з кінця 1970-х рp. соціальна нерівність у Великій Британії отримала новий поштовх у своєму розвитку. Посилення соціальної нерівності вплинуло на темпи економічного зростання, спровокувало маргіналізацію широких верств населення. Держава була змушена постійно збільшувати витрати на боротьбу зі злочинністю та на виплату соціальної допомоги [11, c. 25].

Стенографічні звіти засідань Палати громад даного періоду свідчать, що після першого десятиліття “тетчеризму” (до 1989 р.) доходи найбагатшого населення (близько 20%) збільшилися на 40%, а доходи найбіднішого населення залишилися незмінними. До 1997 р. ця тенденція посилилася: доходи бідних зменшилися на 13% проти 1979 р., доходи багатих збільшилися на 65%. У 1997 р. кожна третя дитина у Великій Британії жила в бідності [13, c. 39].

Коефіцієнт нерівності вимірюється у шкалі від 0 до 1. Для Великобританії цього періоду він становив 0,37. Валовий національний продукт душу населення виявився на 4% менше, ніж середні показники щодо Європейського Союзу. Обидва ці показники гірші були лише у Португалії та Греції.

У 1983 р. М.Тетчер говорила у тому, що й назавжди заданого поняття “бідність” немає; проблеми бідності, на її думку, кореняться у прорахунках та помилках, яких допускає людина, а не в економічній та соціальній політиці держави [27, c. 33].

Існує кілька підходів до визначення “бідне населення”. Перший підхід функціонує в ЄС – під бідними маються на увазі люди, чий дохід становить менше половини середнього показника країни. У рамках цього підходу у 1979 р. у Великій Британії існувало близько 5 млн. бідних, у 1997 р. – близько 14 млн., що становило 20% всього населення. Другий підхід відносить до категорії бідних тих людей, котрі претендують на прибуткову допомогу. У 1993 р. у Великій Британії у бідних сім’ях проживало 22% населення, тоді як у середньому ЄС цей показник становив 17% [30, c. 111].

На думку Н. Степанової, у період правління Дж. Мейджора була фактично продовжена політика уряду М. Тетчер щодо надання соціальних послуг населенню. Видатним діячем консервативної партії К. Кларком курс уряду Дж. Мейджора було названо “тетчеризмом із людським обличчям”. метою якої стало надання найповнішої інформації про існуючі послуги у соціальній сфері з боку опікунських служб для того, щоб розширити свободу вибору реципієнта [300, c. 111].

Для того, щоб сприяти припливу коштів у благодійні фонди та організації, було розширено податкові пільги для приватних осіб та компаній на ці цілі, було виділено значні кошти органам влади на місцях для фінансування опікунської діяльності (близько 1 млрд. фунтів стерлінгів у 1994–1995 рр.). ).

Було запропоновано нову систему пенсійного забезпечення, відповідно до якої скорочувалася частка гарантованої державної пенсії, що викликало невдоволення мілліонів пенсіонерів. Незважаючи на вжиті заходи щодо поліпшення державного пенсійного обслуговування та збільшення розмірів пенсій, основний упор і робився на участь у приватних пенсійних фондах та на заохочення особистих заощаджень [41, c. 99].

У галузі державного страхування було дещо покращено становище інвалідів, одиноких матерів, багатодітних сімей, а також найменш заможних пенсіонерів, проте одержувані ними допомоги були помітно нижчими за базову державну пенсію. Щодо допомоги з безробіття, то вони продовжували виплачуватись за системою, що утвердилася ще на початку 1980-х рp. [41,        c. 99–100].

До кінця терміну перебування консерваторів при владі урядом Дж. Мейджора був розроблений новий вид допомоги безробітним – “посібник тим, хто шукає роботу”, згідно з яким запроваджувалась перевірка потребності, а також жорсткіші вимоги пошуку нової роботи.

Консервативні уряди проводили жорстку політику щодо профспілок, що полягала в обмеженні їхніх прав: під заборону ставилися страйки солідарності та скасовувалося правило про переважний прийом на роботу членів профспілок. Представників профспілок було усунуто від участі у діяльності консультативних урядових комісій з проблем соціально-економічної політики [44, c. 43].

На початку 1990-х pp. економічний спад загострив проблему зростання безробіття.

Британський дослідник Н. Пейн наводить таку статистику: у червні 1992 р. чисельність безробітних становила 2,72 млн. чол., а 1993 р. Національний інститут економічних досліджень зафіксував 3 млн. чол. Структура соціального забезпечення безробітних включала страхову допомогу, що виплачується за однаковою ставкою та призначається за умови сплати внесків до національної програму страхування протягом двох років без перерви, та виплати, пов’язані з перевіркою потребності [39, c. 11].

У 1992 р. безробітний, який не мав сім’ї, отримував 42 фунти стерлінгів 45 пенсів, подружня пара без додаткових джерел доходу – 66 фунтів стерлінгів 69 пенсів на неділю. Якщо сім’ї були заощадження понад 3 тис. фунтів стерлінгів, сума допомоги коригувалася, а при заощадженнях, що перевищували 8 тис. фунтів стерлінгів, допомога не призначалася. Термін виплати по безробіттю становив один рік [39, c. 11].

Уряд активно взявся за перетворення у галузі освіти. Підготовлені ним “білі книги” сильно змінили становище у цій сфері. Згідно з першою з них робилася ставка на збільшення кількості незалежних державних шкіл (названих “ґрантовими”), які виводилися з підпорядкування муніципалітетам, що перебували здебільшого в руках лейбористів та ліберал-демократів, і перетворювалися на самоврядні. Цей захід подавався як “революція у навчанні” [45, c. 77].

Отже, у систему державної освіти впроваджувалися елементи ринкової економіки. Друга “біла книга” проголосила курс на розвиток та вдосконалення професійної підготовки та перепідготовки кадрів для виробництва та економіки. Політехнічні навчальні заклади були перетворені на університети (з відповідними змінами в системі присвоєння дипломів), що поклало край давно утвердженому в Великобританії різницю між університетами та іншими вищими навчальними закладами. Було також наголошено на підготовці управлінських кадрів, і з цією метою були відкрито школи бізнесу при університетах.

Слід зазначити, що розширення кількості “грантових” шкіл було невдоволено зустрінуте опозицією, яка стверджувала, що вони порушують принцип рівних можливостей (у цих школах застосовувався селективний відбір) та ущемляють права місцевого самоврядування. Лейбористи обіцяли у разі приходу до влади повернути становище у цій галузі у колишній стан [45,    c. 78].

Що ж до рішення уряду щодо політехнічних навчальних закладів, то воно було широко підтримане по всій країні. Згодом кількість “грантових” шкіл значно збільшилася, а після того, як міністр “тіньового кабінету” Г. Гарман, а слідом за нею і новий лідер лейбористів Т. Блер відправили своїх дітей вчитися саме в такі школи, гострота проблеми дещо спала [42, c. 92].

В галузі освіти консерваторами були вжиті також інші заходи, зокрема, вдосконалення системи тестів та іспитів, підвищення кваліфікації вчительських кадрів, поліпшення стану дошкільного виховання та освіти, а також збільшення кількості місць у дошкільних закладах та ін. Разом з тим, посилення вимог до навчання не супроводжувалося збільшенням учительських зарплат, покращенням соціальних умов. Погіршився стан шкіл, розташованих у бідних районах, звідки розпочався відтік викладачів.

Особливе місце у діяльності консерваторів зайняла політика у сфері вищої освіти. Протягом 1990-х рр. в умовах консервативної кризи, що загострюється правління у Великій Британії йшла гостра дискусія з проблем вищої освіти, фінансування вищої школи [45, c. 80].

На думку деяких англійських дослідників, період перебування при владі консерваторів (1979–1997 рр.) ознаменувався радикальними змінами в системі вищої освіти (зокрема, в системі її державного фінансування), які посилили кризу консервативного правління на початку 90-х рр. ХХ ст.

У країні існувало три основні типи навчальних закладів, що надавали можливість здобуття вищої освіти: університети, коледжі вищої освіти та коледжі продовжуючого навчання (що забезпечують здобуття вищої освіти). У середині 1990-х рр. у Великій Британії налічувалося 144 університети та коледжі вищої освіти, а також 73 коледжі продовжуючого навчання [20, c. 51].

Наприкінці 1980-х рр. намітилися кризові явища консервативного правління у Великій Британії взагалі, і в деяких сферах зокрема. У пошуках виходу із ситуації консервативний уряд проводить реформу вищої освіти. З одного боку, ця реформа отримала своє вираження у скороченні витрат на університетську освіту, у заохоченні комерційної діяльності університетів, у розширенні їх контактів із промисловістю [20, c. 52].

Автономія університетів різко скоротилася з допомогою збільшення контролю з боку уряду, яке стало вимагати звітності з витратах, а й регулювати чисельність студентів, їх розподіл за напрямами підготовки, і навіть стало проводити зміст навчання, напрями наукових досліджень, тобто. почало вторгатися у традиційні академічні сфери.

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!