Курсова робота “Цивілізаційна належність українського права та держави”

ЗМІСТ

 

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВА ТА ДЕРЖАВИ

1.1. Історія розвитку українського права та держави

1.2. Поняття та сутність українського права та держави

РОЗДІЛ 2. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЦИВІЛІЗАЦІЙНОЇ НАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВА ТА ДЕРЖАВИ

2.1. Специфіка цивілізаційної належності українського права та  держави

2.2. Проблематика цивілізаційної належності українського права та держави

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

ВСТУП

 

Актуальність теми дослідження. Цивілізація визначається як цілісна історична система, що утворилася із сукупності взаємодій соціальних, економічних, політичних і культурно-психологічних підсистем. Актуальність даної теми визначається політичною ситуацією в Україні. Причиною політичної поразки під час євроінтеграції стала теза про «багатовекторність» України, за якою стояла невизначеність української зовнішньої політики, відсутність конкретної стратегії і, як наслідок, цивілізаційна незахищеність.

Адже географічне розташування тієї чи іншої культури є перманентним чинником, який або стихійно і неусвідомлено для самої культури, або відверто і навіть підкреслено визначає шляхи її розвитку. Проте реальна географія України – розташування між Заходом/Європою та Сходом/Росією, а відтак внутрішня культурна боротьба між реальною та метафізичною (міфологічною) географіями значною мірою визначили долю та історію України, а також актуальні моделі майбутнього. Водночас на європейському напрямку цивілізаційні цінності для України мають значно вищий пріоритет, ніж на євразійському напрямку над економічними.

Основне місце відведено дослідженню особливостей становлення цивілізаційної ідентичності в умовах незалежності України, ролі її складових – етнічної, релігійної, національної, громадянської та євроідентичності, розкрито внесок Т. Бевз, Т. Воропаєвої, М. Козловця, І.  Куцого, Л. Нагорної, М. Обушного, Ю. Павленка, Ю. Поліщука, М. Поповича, О. Рафальського, В. Ткаченка, М. Шульги, М. Юрія та ін.

Метою курсової роботи є аналіз цивілізаційної належності українського права та держави.

Для детального розгляду теми в курсовій роботі необхідно вирішити такі завдання:

1. проаналізувати історію розвитку українського права та держави;
2. визначити поняття та сутність українського права та держави
3. дослідити специфіку цивілізаційної належності українського права та держави;
4. охарактеризувати проблематику цивілізаційної належності українського права та держави.

Об`єктом та предметом дослідження є цивілізаційна належність українського права та держави.

Методами дослідження є загальнофілософські категорії (сутність і явище, конкретне і абстрактне, форма і зміст, ціле і частина, структура і елемент, причина і наслідок), а також система загальнофілософських, загальнонаукових та спеціальних методів, які було використано. Головним серед них є діалектичний метод дослідження, який передбачає розгляд явищ у їх взаємозв’язку та єдності, розвитку і взаємному впливі.

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів та підрозділів, висновків та списку використаних джерел.

 

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВА ТА ДЕРЖАВИ

 1.1. Історія розвитку українського права та держави

 

Події навколо проголошення незалежності Української Народної Республіки, 100-річчя якої ми нещодавно відзначали, є показовим фактом. Самостійність Української Народної Республіки, на моє глибоке переконання, про що я неодноразово висловлював у своїх публікаціях, була проголошена також установчою грамотою Української Центральної Ради в день, коли вона взяла на себе функції законодавчої влади. Мова йде про ІІІ Універсал Української Центральної Ради від 7 (20) листопада 1917 року, від якого треба вести відлік незалежності Української держави на початку ХХ століття. А може, у 1991 році із суб’єкта Радянської Федерації (УРСР) виникла держава Україна, і тоді був проголошений акт про її незалежність. Ні, все відбувалося у зворотному порядку. Тому примат права над інститутом держави ми розцінюємо як доконаний факт [1, c. 88].

З цього й будемо виходити при з’ясуванні поняття “історія українського права”. «Історії українського права як дисципліни ще не існує. Література цієї галузі українознавства складається з 2-3 серйозних праць і дуже невеликої кількості заміток, опублікованих переважно в «Киевской старовине»» — це як криниця. – відомий український історик права М. Слабченко писав у 1913 р. про педагогічну дисципліну, яка ще не була введена в університетський курс. Минуло лише чотири роки, як ситуація змінилася. Поняття «історія українського права» (автор — раніше «західноруського» або «малоросійського права») увійшло в науковий обіг із заснуванням у 1917 р. Київського національного університету, викладання якого велося на базі Св. Володимира.

У структурі юридичного факультету створено кафедру історії українського права, на якій викладався відповідний курс. Визначення терміну «історія українського права» вперше здійснено поза межами України. Після поразки Української революції 1917-1921 рр. група юристів, серед яких були історики права, змушені були покинути Батьківщину й оселитися в сусідніх країнах Східної Європи. Підручник під такою назвою з’явився в «Умовах української еміграції» на початку 1920-х років [1, c. 89].

Перше місце належить відомим дослідникам української діаспори Р. Лащенку, Л. Окиншевичу та М. Чубатому, які через брак історичних, історико-правових джерел та архівних матеріалів, що зберігаються в бібліотеках та архівних фондах с. радянської України, змогли закласти основи для розвитку відповідних технічних знань. Отже, Р. Лащенко розумів історію права як науку, що викладає історію національного українського правового розвитку. Історію українського права М. Чубатий поділив на чотири періоди, відносячи до першого земський або княжий період. Другий — литовсько-руська доба (друга половина XIV — кінець XVI ст.).

Третій відноситься до козацької доби XVII-XVIII ст. Століття). І, нарешті, четвертий період розпочався з утворенням Української держави у 1917 р. Періодизація Р. Лащенка мало чим відрізняється від авторського підходу М. Чубатого, хоча й набула більш детального характеру. Отже, литовсько-руська доба хронологічно тягнеться до середини XVII ст., включаючи період польського панування на українських землях. Включає період гетьманства та московський період до 1917 р [2, c. 67].

Л. Окиншевич, не виходячи за рамки правового розвитку європейських держав і спираючись на тісні й давні стосунки України з ними, запропонував поділити історію українського права на три окремі епохи:

1) феодальний (X–XV ст.);

2) державний (XVI – середина 19 ст.);

3) сучасна держава. Кафедру історії права та стану юридичного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка можна назвати спадкоємицею традицій, збережених у діаспорі, учасники якої протягом багатьох років не лише відстоюють ім’я спеціальності» Історія українського права», але й довів її генетичний зв’язок із російською правовою державою та іншими національними державними утвореннями. В одному з посібників О. Шевченко актуалізував питання періодизації українського права, де слушно основним критерієм визначив розвиток правових джерел.

Наслідком застосованого підходу стало обґрунтування ним періодів:

1. Коли звичай і право стали джерелами (IX-XIII ст.).
2. Коли застосовувалося польсько-литовське звичаєве право (XIV – середина XVII ст.).
3. Період розвитку та застосування звичаєвого права та національного законодавства (середина 17-18 ст.).
4. Період правління права як джерело права (ХІХ – поч. ХХ ст.).
5. Виникнення національного законодавства (1917-1920 рр.).
6. Виникнення та панування силового права (1921–1991)

Початок нового етапу в дослідженні права і держави в Україні в роки її перебування у складі імперій можна визначити досить чітко. Воно збігається із здобуттям державної незалежності. У 1991 р. О. Ярмиш захистив докторську дисертацію «Каральний апарат самодержавства в Україні (1895–1917 рр.)». Наступного року вийшла друком монографія, що розкриває суттєві положення дослідження [3], а повністю вона була опублікована лише через десятиліття, не втративши своєї актуальності [4]. Зміст і результати дослідження були новаторськими. Автор максимально неупереджено поставився до історії політичної та загальної поліції, суду та царської адміністрації на українських землях, відійшовши від традиційних радянських ідеологічних положень класової боротьби пролетаріату та історії російського революційного руху (в його ортодоксальному, офіційно визнаному розумінні).

Робота ґрунтується на різноманітних архівних джерелах. Основою дослідження було не лише законодавство Російської імперії, статути, циркуляри, а й численні правові та законодавчі матеріали. Таким чином, вперше було звернуто увагу на доповіді губернаторів, які розкривали реальний стан справ за результатами діяльності правоохоронних органів. Автор реконструює правосвідомість посадових осіб Російської імперії на українських землях (яскравий приклад – подільський губернатор Ейлер [3, с. 17-19]). Український вчений першим в українській державно-правовій науці 90-х років минулого століття вийшов за рамки формально-догматичного аналізу численних, часто суперечливих і заплутаних норм російського імперського законодавства, що діяло на українських землях. Цей вихід пішов, так би мовити, «в обидві сторони».

Так, О. Ярмиш вперше спробував розкрити сферу мотивації дій законодавця (у широкому розумінні цього слова, зокрема розробників відомчих нормативних актів та нормативних актів органів місцевого самоврядування), аналізуючи примітки доповіді. про вдосконалення нормативно-правового забезпечення діяльності каральних органів самодержавства в Україні, проекти нормативно-правових актів тощо. Таким чином «плоска» юридично-історична картина, породжена аналізом виключно застосовних правових норм, набула об’єму та виявила приховані тенденції та процеси. Прикладом може бути аналіз роботи Міжвідомчої спеціальної комісії з реформування міліції: «Безрезультатність роботи комісії зрештою зумовлена ​​несумісністю її основних завдань: з одного боку, комісія мала ще більше посилити міліцію. потужним і дієвим засобом боротьби з революційним рухом… з іншого боку, вона повинна надати йому характеру цивілізованого, законослухняного інституту» [4, c. 89].

Зрозуміло, що складних реконструкцій правосвідомості, її структур, психологічних і ментальних аспектів не було і бути не могло. Цей тип досліджень є дуже складним у дослідницькому та технологічному відношенні та ще не набув широкого поширення, але перші кроки зроблено. Недарма О. Ярмиш став одним із основоположників української юридичної біографії. По-друге, в цих умовах вчений звернувся до новаторських підходів до реконструкції суспільних процесів як результату дії права, реальних правовідносин, загалом правопорядку. Характерним є останній розділ «Апарату виконання покарань…» під назвою «Організація взаємодії місцевих установ виконання покарань у конкретних ситуаціях» [4, с. 268-280].

Важливо й те, що вперше було звернуто увагу на антиукраїнську спрямованість (поряд із боротьбою з революціонерами) дій каральних органів самодержавства. Як видається, це був надзвичайно важливий (і досі не до кінця усвідомлений) крок у вітчизняній історико-правовій науці від радянської нормативності (етатистської, суворо правової та позитивістської) до сучасної соціологічно-правової, далеко європейської та американської юриспруденції. найбільш перспективні з точки зору ефективності не тільки прикладні, а й історичні правові дослідження. О.Ярмиш став засновником функціонального напряму вивчення історії держави і права. Він робить важливий методологічний висновок про «соціальну глибину» юридично-історичних явищ і процесів, що стосується всіх без винятку періодів вітчизняної та зарубіжної правової та державної історії.

Подібний підхід був поширений в історико-правових дослідженнях доби незалежної України, особливо доби її входження до складу Російської та Австрійської (Австро-Угорської) імперій. Він використовується з більшим чи меншим успіхом, подекуди межуючи та змішуючись із історичним матеріалізмом у його пострадянському прочитанні, в інших набираючи рис історичної та соціологічної юриспруденції. Повільніше розвивається світоглядний, філософсько-правовий рівень історії та права. Право як ідея розглядається стосовно запропонованого періоду в більш скромному списку монографічних праць. Він зберігає свої позиції в історії, юриспруденції та правовому позитивізмі нормативістського крила. І це нормальне і навіть позитивне явище з точки зору методологічного плюралізму та дискурсивного праворозуміння.

Приблизно на рубежі 80-90-х років 20 ст. в Україні відбулися епохальні історичні події. В умовах глибокої соціально-економічної та політичної кризи в республіці розпочався і продовжував розвиватися процес руйнації тоталітарної більшовицької системи, демократизації соціально-економічної та державної правової системи. Цей процес проявився насамперед у встановленні гласності та політичного плюралізму, ліквідації ідейно-політичного панування комуністичної партії в країні.

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!