Курсова робота ” Методика екологічного виховання школярів у процесі навчання географії рідного краю “

ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ I. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ УЧНІВ 

1.1. Поняття про екологічне виховання, його принципи та завдання 

1.2. Стратегія та зміст екологічної освіти 

1.3. Психолого-педагогічні умови організації екологічного виховання учнів 

РОЗДІЛ II. МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ВПРОВАДЖЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОГО ВИХОВАННЯ В НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНИЙ ПРОЦЕС ШКОЛИ 

2.1. Методика формування екологічної свідомості в процесі вивчення географії 

2.2. Формування основ екологічної культури учнів на уроках географії засобами гри 

2.3. Програма дослідження проблеми формування екологічної культури середніх і старших класів 

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

 

Актуальність теми дослідження. Суспільство, яке перебуває на межі екологічної катастрофи, прагне якомога швидше відновити віковий досвід взаємин людини і навколишнього світу. Ця проблема набула глобального статусу, оскільки успіх її вирішення визначає матеріальні інтереси всього людства. Тільки докорінна зміна цінностей, що існують в суспільстві, може врятувати природу. Вона полягає у створенні потужної системи педагогічного впливу, спрямованої на гармонізацію мислення сучасної людини з формуванням правильного емоційного і гідного ставлення до природи. Особливі надії покладаються на школу.

Саме вона забезпечує ідею основою знань про навколишній світ, що є важливим компонентом екологічних компетентності особистості. Знання природи – необхідна ознака, але недостатня. Школи також мають приділяти увагу своєчасному вихованню у дітей готовності до екологічної діяльності. Неможливо сформувати відповідні переконання тільки на інтелектуальному рівні. Віра народжується тільки тоді, коли знання проходить через світ емоцій, де воно отримує особисту оцінку і стає вольовою поведінкою. Таким чином, екологічні здібності служать інтегральним показником творчої спрямованості поведінки та діяльності дитини по відношенню до природи.

Державна доктрина розвитку освіти в Україні у ХІ столітті визначає екологічний напрям у числі пріоритетних. Екологічно орієнтоване виховання підростаючого покоління стає необхідною гарантією ефективного виявлення та вирішення екологічних проблем в Україні. Основна мета освітньої доктрини, крім іншого, визначає формування екологічної культури учнів.

У навчальній програмі предмета освітньої галузі «Географія», а також природничо-наукового циклу, серед інших елементів наукового мислення, є безпосереднє завдання формування екологічного мислення та екологічної культури учнів.

Таким чином, формування екологічної компетентності в учнів стає актуальним. Життя людини тісно пов’язане з природою, і природа завжди була для неї джерелом матеріальної і духовної сили.

Однак сьогодні людство стикається з багатьма проблемами, викликаними споживанням людиною природи і пов’язаними з низьким рівнем освіти. Наукова оцінка поточної глобальної екологічної ситуації не є оптимістичною. Вони змушують задуматися своїх дітей, онуків, кожної розумної людини, якій небайдуже майбутнє всієї планети.

Ось чому дуже важливо закласти фундамент основ екологічної компетентності у учнів, сформувати особистість, яка знає, як жити в гармонії з природою, відчувати себе її частиною і мати співчутливе ставлення з дитинства. Виходячи з актуальності цього питання, проблема поліпшення екологічної освіти підростаючого покоління є серйозною.

Різні аспекти екологічної освіти та проблеми екологічного виховання досліджували такі педагоги, як: А. Волкова, Н. Горопаха, О. Захлєбний, І. Звєрев, Н. Кот, О. Кудрявцева, Н. Лисенко, В. Маршицька, С. Ніколаєва, З. Плохій, Г. Пустовіт, Н. Пустовіт, Н. Рижова, І. Суравєгіна, Н. Яришева та інші.

Мета дослідження: теоретично обґрунтувати соціально-педагогічні умови формування екологічних здібностей учнів, а також експериментально апробувати форми, методи і засоби, що підвищують ефективність формування екологічної свідомості учнів при вивченні географії.

Залежно від мети розслідування необхідно було розв’язати такі завдання:

1. Опрацювати наукову літературу з теми даного дослідження.
2. Розкрити сутність понять «екологічна культура, екологічна компетентність».
3. Обґрунтувати методику формування екологічної компетентності на уроках географії.

Об’єктом дослідження є екологічна компетентність як світоглядна категорія.

Предметом дослідження є методи та прийоми формування екологічної компетентності учнів при вивченні географії.

Методи дослідження: вивчення літературних джерел видатних педагогів, психологів, вчених минулого і сучасності; теоретико-методологічний аналіз філософської та психолого-педагогічної літератури; узагальнення педагогічного досвіду з питання моделювання; синтез теоретичного матеріалу, концепцій і думок різних авторів з приводу екологічного виховання.

Практичне значення  дослідження полягає в застосуванні принципів, методів екологічного виховання учнів, описаних у роботі, на уроках у різних класах для підвищення екологічної культури учнів.

Структура роботи: дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел, який налічує 19 найменувань та додатків. Загальний обсяг дослідження складає 41 сторінку.

 

Розділ I. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ УЧНІВ

1.1. Поняття про екологічне виховання, його принципи та завдання

 

Екологічне виховання – це цілеспрямований вплив на людей на всіх етапах життя за допомогою комплексної системи інструментів і методів, спрямованих на формування екологічної свідомості, екологічної культури, екологічної поведінки та екологічної відповідальності.

Необхідність виховувати у членів суспільства певне ставлення до природи виникла у людства на ранніх етапах його розвитку. Як приклад можна послатися на систему табу первісних людей, яка сприяла підтримці видового розмаїття в природному просторі шляхом заборони полювання на певні види тварин під час розмноження.

Пізніше, коли проблема формування членів суспільства стало об’єктом інтересу науки, створювались концепції «натуралістичного» (Коменський Я. А., Ж.-Ж.Руссо, Ушинський М.) чи «природозгідного» виховання (Фур’є Ш.). Великий німецький гуманіст Гете Й.-В. зазначав, що немає нічого страшнішого за діяльнісне невігластво.

Саме відсутність необхідних знань, невідповідність фактичної ситуації, а не злий умисел, унеможливлює передбачити все, в тому числі і негативні наслідки втручання людини в природні процеси, що стає основною причиною екологічних криз. Одним з найважливіших завдань екологічної освіти є формування у природокористувачів стійкого ставлення до природокористування з боку всіх громадян і суспільства в цілому, здатності бачити довгострокові екологічні наслідки втручання в природні процеси, впливати на дії нинішнього і майбутніх поколінь за вплив власних дій на здатність природи бути середовищем існування людини.

Екологічне виховання – це безперервний процес навчання, виховання, самоосвіти, накопичення досвіду та особистісного розвитку, спрямований на формування цінностей, кодексів поведінки та спеціальних знань про охорону навколишнього середовища і природокористування, що здійснюється в рамках екологічно безпечної діяльності [2].

Дуже важливою для розуміння специфіки екологічного виховання є теза про те, що вона не повинна бути просто системою заборон на певні дії. На додаток до заклику про те, що природу потрібно любити і берегти, необхідно навчитися грамотного та професійно-комплексному природокористуванню.

Якщо уважно розглянути процес екологічного виховання, його можна розділити на три відносно незалежних елементи: екологічне просвітництво, екологічна освіта та власне екологічне виховання. Вони являють собою певний етап у процесі безперервної екологічної освіти в широкому сенсі. Екологічне просвітництво – це перший крок в екологічному вихованні.

Воно призначене для формування перших базових знань про особливості взаємин суспільства і природи, придатність середовища проживання людини, вплив виробничої діяльності людини на зовнішній світ. Екологічне просвітництво покликане сформувати базовий світогляд установки і побутовий рівень екологічної свідомості. Цей рівень знань про взаємини суспільства і природи зазвичай фрагментарний і не систематичний, а логічно непослідовний і навіть суперечливий, без чого неможливо почати формувати екологічно культурної людини.

У 1977 році Всесвітня міжурядова конференція з проблем природоохоронного просвітництва, що проходила в Тбілісі, визначила основні принципи природоохоронного просвітництва:

1) виходити з різних завдань в області охорони навколишнього середовища, беручи до уваги економічні, санітарно-оздоровчі, гуманістичні, естетичні та патріотичні мотиви природоохоронної роботи;

2) здійснювати взаємодоповненість та наступність різних рівнів природоохоронного просвітництва, передбачаючи просвітництво та освіту всіх вікових та соціальних груп населення, кожної особистості протягом усього їх життя;

3) тісно пов’язувати просвітництво з конкретними екологічними завданнями регіону, краю, населеного пункту, підприємства та організації;

4) стимулювати діяльність усіх громадян, оскільки вирішення питань охорони природи неможливо без участі широкого кола груп населення;

5) підвищувати рівень освіти в галузі охорони природи, прогнозувати розвиток природних ресурсів і очікуване збільшення змін навколишнього середовища, в результаті чого фахівці можуть прогнозувати виникнення небажаних ситуацій в природі.

Наступним кроком у формуванні екологічної культури є екологічна освіта, яка є одним з елементів природоохоронної політики, важливим елементом її самореалізації і служить інструментом впливу на суспільну свідомість і формування національної та міжнародної екологічної політики [1].

Екологічна освіта – це психолого-педагогічний процес, що впливає на людину, метою якої є формування екологічної свідомості на теоретичному рівні, що систематично відображає різні аспекти єдності світу, закономірності діалектичної єдності суспільства і природи, певних знань та практичних навичок раціонального природокористування.

На думку Васюти О. А., екологічна освіта – це система, яка цілеспрямовано впливає на свідомість і поведінку об’єктів (населення), з метою формування соціально значущих раціональних потреб та інтеграції раціональних форм стійкої поведінки по відношенню до природи відповідно до світових екологічних норм моралі та принципів екологічного світогляду.

Екологічна освіта як важливий аспект екологічної політики має бути довгостроковою і безперервною, супроводжувати людину протягом усього періоду її активної діяльності, включаючи дошкільну освіту, загальну освіту та професійну підготовку. Особливість екологічної освіти полягає в тому, що вона має ґрунтуватися на принципі «випереджаючого відображення».

У свідомості людини повинна бути постійна оцінка можливих наслідків, як безпосередніх, так і в майбутньому, не тільки з точки зору благополуччя людини, але і з точки зору гармонізації відноснії у системі «суспільство-природа». Ціль екологічної освіти полягає в тому, щоб озброїти людей знаннями в галузі природничих, технічних і соціальних наук, а також особливостями взаємодії суспільства і природи, а також розвинути здатність розуміти і оцінювати певні моделі поведінки і ситуації [6].

Вищим рівнем є екологічне виховання – психолого-педагогічний процес спрямований на формування у нагороду певних переконань, моральних принципів, що визначають його життєву позицію і поведінку в галузі наукових знань, а також охорони навколишнього середовища та раціонального використання природних ресурсів, екологічної культури і суспільства в цілому. У процесі екологічного виховання формується певна система екологічних цінностей, яка визначає уважне ставлення людини до природи, мотивуючи її на вирішення проблеми глобальної екологічної кризи.

По-перше, це передбачає не тільки передачу знань, а й формування переконань, підготовку особистості до певних дій, а по-друге, знання і навички для виконання, поряд зі збереженням природи і раціональним використанням природи. Особливістю екологічної освіти є формування світоглядного ставлення до всеосяжної та цілісної системи «суспільство-природа», ставлення особистості, що неможливо без активної, прямої та непрямої участі в її функціях.

Комплексний характер екологічного виховання випливає з специфіки об’єкта відображення екологічної свідомості на рівні як суспільного, так і особистісного її функціонування.

Відомий югославський соціолог Д. Марковича, як методологічну основу виховання в області захисту та поліпшення навколишнього середовища, можна прийняти п’ять фаз:

1. перша – світ матеріальний, являє собою складну систему зв’язків і відносин, тому зміни в його елементах взаємно обумовлені;
2. друга – захист природи – це застосування законів відносин і взаємодій, що існують у матеріальному світі;
3. третя – людина і суспільство – результат еволюції живої природи, а тому невіддільні від природи (суспільство і природа нероздільні і суперечливі як єдине ціле);
4. четверта – зміни в біосфері, шкідливі для людини і суспільства через відсутність або неадекватність заходів з регулювання взаємодії суспільства і природи, а не науково-технічного прогресу;
5. п’ята – існує природний вплив на темп розвитку суспільства, але не на характер соціальних відносин.

Головним принципом екологічного виховання є принцип матеріальної єдності світу, який органічно включає проблеми соціально-екологічного виховання в систему формування наукового світогляду. Серед іншого, можна також підкреслити принципи комплексності, спадкоємності, патріотизму, поєднання особистих та загальних інтересів [2].

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!