Курсова робота ” Міжнародні наслідки Французько-Прусської війни в 1870-1871 рр “

ЗМІСТ

 

ВСТУП

1. Французько-Прусська війна 1870-1871 рр.: дипломатична підготовка до війни, хід військових дій та дипломатія в ході війни

2. Франкфуртський мирний договір: підготовка до укладання, висновки та значення у Французько-Прусській війні

3. Вплив Французько-Прусської війни на міжнародну спільноту

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

ВСТУП

 

Актуальність. Франко – прусська війна або франко-німецька війна, яку у Франції часто називають війною 1870 року, була конфліктом між Другою Французькою імперією та Північно-Німецькою конфедерацією на чолі з Королівством Пруссія. Конфлікт, що тривав з 19 липня 1870 р. по 28 січня 1871 р., був викликаний насамперед рішучістю Франції відновити своє панівне становище в континентальній Європі, яке виявилося під питанням після вирішальної перемоги Пруссії над Австрією в 1866 р.  На думку деяких істориків, прусський канцлер Отто фон Бісмарк навмисно спровокував французів на оголошення війни Пруссії, щоб спонукати чотири незалежні південнонімецькі держави — Баден, Вюртемберг, Баварію та Гессен-Дармштадт – приєднатися до Північнонімецького союзу; інші історики стверджують, що Бісмарк використав обставини, коли вони розгорталися. Усі погоджуються, що Бісмарк визнав потенціал нових німецьких союзів, враховуючи ситуацію в цілому.

Франція мобілізувала свою армію 15 липня 1870 року, що змусило Північнонімецький союз відповісти власною мобілізацією пізніше того ж дня. 16 липня 1870 р. французький парламент проголосував за оголошення війни Пруссії; Франція вторглася на територію Німеччини 2 серпня. Німецька коаліція мобілізувала свої війська набагато ефективніше, ніж французька, і 4 серпня вторглася на північний схід Франції. Німецькі війська переважали в чисельності, підготовці та керівництві й більш ефективно використовували сучасну техніку, зокрема залізниці та артилерію.

Серія швидких прусських і німецьких перемог у Східній Франції, що завершилися облогою Меца і битвою при Седані, призвела до захоплення французького імператора Наполеона III , а армія Другої імперії зазнала рішучої поразки; 4 вересня в Парижі було сформовано уряд національної оборони, який продовжував війну ще п’ять місяців. Німецькі війська воювали та розгромили нові французькі армії на півночі Франції, потім тримали в облозі Париж понад чотири місяці, перш ніж він впав 28 січня 1871 року, фактично завершивши війну.

Дослідженням даної тематики займалися наступні вчені:

Мета дослідження: провести аналіз міжнародних наслідків французько-прусської війни в 1870-1871 рр.

Для досягнення мети були сформовані наступні завдання:

1. розглянути дипломатичну підготовку до війни, хід військових дій та дипломатія в ході Французько-Прусської війни 1870-1871 рр.
2. проаналізувати Франкфуртський мирний договір, підготовку до укладання, висновки та значення у Французько-Прусській війні;
3. дослідити вплив Французько-Прусської війни на міжнародну спільноту.

Об’єкт дослідження: Французько-Прусська війна 1870-1871 рр., та її наслідки для міжнародної спільноти.

Предмет дослідження: міжнародні наслідки Французько-прусської війни в 1870-1871 рр.

Методи дослідження: аналіз, синтез, індукція, дедукція, контент-аналіз, порівняння, узагальнення та інші метод наукового пізнання.

Структура: робота складається зі вступу, трьох пунктів, висновків та списку використаних джерел.

 

1. Французько-Прусська війна 1870-1871 рр.: дипломатична підготовка до війни, хід військових дій та дипломатія в ході війни

 

Франко-прусська війна стала наслідком зіткнення політики Другої імперії з новою агресивною державою – Пруссією, яка хотіла утвердити своє панування в центрі Європи, об’єднавши навколо себе німецькі землі.

Французькі правлячі кола сподівалися в результаті війни з Пруссією не допустити об’єднання Німеччини, що вважалося прямою загрозою найвищому становищу Франції на європейському континенті, і, крім того, захопити лівий берег Рейну. Французький імператор Наполеон III у переможній війні також шукав виходу з глибокої внутрішньополітичної кризи, яка наприкінці 60-х років набула характеру, що загрожував його імперії. Сприятливий результат війни, за розрахунками Наполеона III, мав посилитися, а міжнародні позиції Франції похитнулися в 60-х роках [5, c. 40].

Бісмарк, який вже з 1866 року вважав війну з Францією неминучою, шукав лише сприятливий привід для вступу в неї: він хотів, щоб саме Франція, а не Пруссія стала агресивною стороною, яка оголосила війну. У цьому випадку можна було б спровокувати національний рух у німецьких державах, щоб пришвидшити повне об’єднання Німеччини і тим самим сприяти перетворенню тимчасової Північно-Німецької конфедерації в більш могутню централізовану державу – Німецьку імперію під владою панування Пруссії.

Франція хотіла воювати з Пруссією під час австро-прусської війни 1866 року. Але швидке закінчення військових дій, зігравши на руку прусському прем’єр-міністру Бісмарку, на кілька років відстрочило неминучий початок війни між Францією та Пруссією.

Після закінчення війни між Пруссією та Австро-Угорщиною Наполеон III почав вирішувати ще одне хвилююче його питання, про Люксембург – компенсацію, яку він хотів отримати за нейтралітет. До початку 1867 р. французькій дипломатії вдалося отримати згоду уряду Нідерландів на анексію Люксембургу. Бісмарк, вирішив не відмовлятися від Люксембургу, вдався до обхідного шляху. Він прямо не відмовлявся погодитися підписати договір. Він гальмував підписання і намагався скористатися цією затримкою у своїх цілях.

Бісмарк бачив навколо себе ознаки невдоволення. Пруссія та країни, пов’язані з нею федеративними зв’язками, не зовсім змирилися з стійкою руйнівною зброєю. Щоб стримати гнів народу, на думку канцлера, необхідно було пробудити патріотизм, який на три чверті складається з ненависті до Франції. Війна була найнадійнішим способом досягнення цього. Але потрібно було організувати оголошення цієї війни Німеччині. Якби прусський кабінет виступив з ініціативою. Південна Німеччина, як і Європа, вважатиме його відповідальним за війну. Треба було кинути виклик всьому німецькому народу.

Бісмарк був дуже хитрим, він використовував різні хитрощі для потреб своєї дипломатії. Зокрема, щоб переконати Францію в її неготовності до війни та негативному ставленні всього населення Пруссії, він доручив Беннігсену, найкращому оратору та лідеру Національно-ліберальної партії, отримати, що Бісмарк готовий до війни. покинув Люксембург і засоромився перед Францією. Беннігсен організував демонстрацію, спрямовану прямо проти нібито відповідності Бісмарку. Він зібрав понад сімдесят підписів депутатів Рейхстагу під петицією проти анексії Люксембургу. Бісмарк прикинувся дуже неохоче, виправдовувався і вибачився. А потім у подальших переговорах з Францією він посилався на те, що опозиція рейхстагу не дозволила йому сприяти анексії Люксембургу.

Незабаром виникла можливість оголосити війну з питання про кандидата на вакантний королівський престол Іспанії. 1 липня 1870 р. у французьких газетах була опублікована телеграма про те, що уряд запропонував кандидатуру прусського принца Леопольда на порожній трон Іспанії на боці Гогенцоллерна-Зігмарінгена. Власне, це питання вже обговорювалося з 18 березня в Берліні, де Бісмарк, Ройон і Мольтке в повній таємниці закликали Леопольда прийняти іспанську корону.

Ці події викликали глибоке невдоволення і протест з боку Наполеона III, оскільки французи не могли дозволити тій самій династії Гогенцоллернів панувати в Пруссії та Іспанії, піддаючи небезпеці Французьку імперію з обох сторін.

Так, коли кандидатура Леопольда стала офіційною, і Емс прийняв французького посла в Пруссії – Бенедетту. У розмові з ним прусський король обмежився тим, що особисто він ніколи не хотів завоювати іспанський трон для когось із своїх родичів. Наприкінці цієї зустрічі Вільгельм I негайно спробував повідомити самому Леопольду та його батькові, принцу Антону Гогенцоллерн-Зігмарінгенському, що було б бажано відмовитися від іспанського престолу. Що й було зроблено.

Якби французький уряд систематично не прагнув війни, йому довелося б задовольнятися добрими намірами прусського короля. Але французький уряд вимагав від нього, як від глави династії Гогенцоллернів, офіційно схвалити таку відмову і, крім того, дати гарантію, що такі претензії ніколи не будуть повторені принцом Леопольдом. Король Вільгельм у депеші, надісланій ним 13 липня з Емса до Берліна для інформування прусських дипломатичних агентів за кордоном і представників преси, погодився з першою вимогою, але відмовився задовольнити другу. Перед публікацією депеші Бісмарк свідомо змінив її текст таким чином, щоб він набув зворушливого тону та змісту для французького уряду. Він сподівався, що у Франції їй повірять хоча б один день, і цього буде достатньо, щоб отримати бажаний результат – агресію з боку Франції.

Віденський кабінет залишався вірним своїм зобов’язанням, але не хотів, щоб за нього вирішувалися такі серйозні питання. Інші країни також дуже розважливо закликали Францію зайняти примирливу позицію.

Але французькі війська були значно переважені ворогом, оскільки мобілізація армії була надзвичайно непостійною. Призваним бійцям доводилося вирушати в далеку подорож, іноді багато сотень кілометрів, щоб отримати необхідну техніку. Організаційні здібності та військові знання командного складу, бойові навички солдатів та їхня тактична підготовка були значно слабшими, ніж у прусській армії.

З самого початку воєнні дії розвивалися для Франції вкрай невдало. Коли Наполеон III, який оголосив себе головнокомандувачем збройними силами, на другий день плану кампанії для перетину кордону прибув до фортеці Мец (Лотарингія), він виявив тут лише 100 000 солдатів, погано екіпірованих. І коли 4 серпня відбулися перші серйозні сутички між двома воюючими сторонами під Вертом, Форбахом і Шпіхерном, його армія була змушена зайняти оборонну позицію, що погіршило її положення [15].

6 серпня під Форбахом було розгромлено північне, головне угруповання французьких військ, яким командував маршал Базен. Це змусило французів почати відступ у напрямку Вердена і Шалон-на-Ме, де створювалася нова французька армія. Прусські війська пішли за нею вглиб Франції [20].

14 серпня вони почали бій біля села Борні з частинами Рейнської армії. Він не приніс перемоги жодній із сторін, але на цілий день затримав переправу французьких військ через Мозель, що мало для них жахливі наслідки — прусське командування змогло втягнути французів у дві нові криваві битви — у серпні в Марс-ла-Тур – Ресонвіль і 18 серпня в Гравело – Сен-Прива. Показавши повну бездіяльність, він довів справу до того, що підпорядкована йому армія була відрізана від зв’язку з Парижем і заблокована у фортеці Мец 150-тисячним прусським військом [17].

Щоб допомогти армії Базена, наспіх сформованої в Шалоні, 23 серпня він очолив 120-тисячну французьку армію під командуванням маршала Мак-Магона без будь-якого добре продуманого стратегічного плану. Ситуацію погіршувало те, що просування французьких військ було надзвичайно повільним через вимушені відхилення від головної дороги в пошуках продовольства [12].

Пруссаки, наступаючи на основну частину військ на північному сході зі значно більшою швидкістю, ніж Мак-Махон, захопили переправу через річку Маас. 30 серпня вони напали й розбили армію Мак-Магона в Бомонті. Французи були відкинуті в околиці Седана, де знаходилася штаб-квартира правителя. 5-й і 11-й прусські корпуси обійшли лівий фланг французів і вийшли в районі Седана, закривши кордон. Оточені й дезорганізовані французькі війська зосередилися у фортеці, туди втік і Наполеон III [18].

Вранці 1 вересня прусська армія, не давши французам оговтатися, розпочала бій під Седаном (на той момент він налічував 245 тис. осіб при 813 гарматах). Вони напали на французьку дивізію, яка захищала село на лівому березі Маасу. На правому березі пруссакам вдалося захопити село Ла Монсель. О 6 годині ранку Макмехон був поранений. Він передав командування генералу Дюкро, який, бачачи загрозу оточення, наказав основним частинам відійти до Мезьєра, не знаючи, що саме там на них чекає прусська армія. Цей відхід був зупинений командувачем 5-го корпусу генералом Вімпфеном, який зажадав, щоб він отримав командування як старший командир.

Вімпфен вирішив, що прорив у Каріньяні дасть йому більше шансів на успіх. Проте наступ французів було зупинено переважаючими німецькими військами. Дорога до Каріньяна була остаточно відрізана, і прориватися до Мезьєра було надто пізно. До 11 години ранку прусський корпус зайняв долину потоку Живон і, встановивши артилерію на лівому схилі яру Живон, почав обстрілювати французькі війська, що стояли в лісі Гарен, де вони перебували, також трохи пізніше вони були змушені скласти зброю. На центральній фортеці Седан за наказом імператора також підняли білий прапор. Наступного дня, 2 вересня, був підписаний акт про капітуляцію французької армії [8, c. 100].

У битві при Седані французи втратили 3000 вбитих, 14000 поранених і 84 000 полонених (з них 63 000 здалися у фортеці Седан). Ще 3 тисячі солдатів і офіцерів були інтерновані в Бельгії. Пруссаки та їхні союзники втратили 9 тис. чоловік убитими та пораненими. Понад 100 тис. полонених французьких солдатів, офіцерів, генералів на чолі з Наполеоном III, 17 тис. убитих і поранених, 3 тис. роззброєних на бельгійському кордоні, понад 500 зданих гармат [8, c. 102].

Незважаючи на підписання акту про капітуляцію, бої тривали. 2 вересня німецькі армії рушили від Седана до Парижа, сподіваючись захопити Ельзас і Лотарингію у Франції. Уряд Другої імперії не наважився оголосити Парижу факт капітуляції французької армії. Однак звістка про нього вже стала відома жителям Парижа. Вранці 4 вересня до Законодавчого корпусу почали стікатися натовпи людей, які вимагали проголошення республіки, що й було зроблено того ж дня. Було також сформовано тимчасовий уряд, що складався з республіканців та орлеаністів, який отримав назву «уряд національної оборони». Посаду глави уряду Парижа запропонували генералу Трошеву.

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!