Курсова робота ” Образ велетня (на матеріалі творчості Лесі Українки та Оскара Вайлда) “

ЗМІСТ

 

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ОБРАЗ ВЕЛЕТНЯ В МІФОЛОГІЇ ТА ЛІТЕРАТУРНІЙ ТВОРЧОСТІ

1.1. Постать велетня у міфології та енциклопедіях

1.2. Велетень у літературній казці

РОЗДІЛ 2. ВИКОРИСТАННЯ СЮЖЕТУ ПРО ВЕЛЕТНІВ

2.1. Казка «Про велета» Лесі Українки

2.2. «Велетень-себелюбець» Оскара Вайлда

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

ВСТУП

 

Актуальність теми. У світовій літературній традиції чинне місце посідає жанр авторської казки, який зазнав трансформацій у кінці ХІХ – на початку ХХ ст., коли творили О. Вайльд і Леся Українка. Генологічні особливості жанру уможливлюють привернення уваги представників різних соціальних прошарків, здійснення впливу на ціннісні орієнтації та культурні запити широкого кола читачів. Зазвичай тематика казок різних народів (і літературних у тому числі) дуже близька. Так, у них поєднують міфологічні та біблійні сюжети, відображають протистояння добра і зла, користі й краси, а героями часто виступають істоти з «іншого» світу, зокрема ельфи, феї, чарівники, велетні тощо.

У своїй творчості широко використовують сюжети про велетнів як зарубіжні письменники – Ф. Рабле, Р. Дал, О. Вальд та ін., так і українські – І. Франко, Леся Українка тощо. Дослідження літературних казок, аналіз  жанрових особливостей, системи персонажів, елементів сюжету залишаються актуальними напрямами, в яких працюють такі українські науковці, як О. Горбонос, О. Дибовська, В. Кизилова, Т. Качак, Г. Сабат, В. Єфименко та ін. Маємо розвідки про казки Лесі Українки та О. Вальда, зокрема про використання в них образу велета, щоправда принагідні. Н. Дзюбишина-Мельник та О. Яблонська досліджували твори Лесі Українки для дітей, вибірково «Триптих», до якого входить казка «Про Велета», вдаючись до аналізу його композиційних особливостей та ідейних концепцій. Серед українських науковців про О. Вайлда сказали своє слово Є. Онацький, І. Качуровський, М. Стріха, Ю. Янченко. Але дослідження окремих казок ірландського письменника поодинокі, як-от стаття О. Крючкової [14].

Мета і завдання роботи. Мета роботи – окреслення літературної казки як жанру; дослідження постаті велетня; аналіз алегоричних образів велетня у творах Лесі Українки та О. Вайлда, означених авторами як казки; виявлення закладених смислів у цих персонажах.

Реалізація мети передбачає виконання наступних завдань:

• вивчити східно-слов’янську, германо-скандинавську та грецьку міфології, як прототекст образу, що трапляється у казках;
• дослідити жанр казки;
• визначити причини використання образу велетня;
• з’ясувати чому автор використовує саме жанр казки;
• проаналізувати використання та значення алегорії у творах.

Об’єкт і предмет дослідження. Об’єктом є казка «Про велета» Лесі Українки та «Велетень-себелюбець» Оскара Вайлда.

Предметом роботи є використання алегорію у творах.

Методи дослідження. За допомогою порівняльно-типологічного методу розкрили жанру специфіку літературної казки. Пояснювали зміст творів із використанням соціально-генетичного методу. Біографічний метод допоміг пояснити твори, спираючись на біографію письменників. Вивчили твір у його зв’язках із дійсністю за допомогою соціологічного методу.

У роботі ми покликалися на дослідження інших науковців, чиї роботи дотичні до порушеної нами теми: Б. Якубського, О. Яблонської, В. Агеєвої, О. Гарачковської та інших.

Наукова новизна. Наукова новизна курсової роботи полягає в тому, що було системно досліджено походження та особливості образу велетня в літературі; простежено закономірність використання цього образу в творах; проаналізовано алегоричність велетня як героя; розглянуто твори в сучасному контексті.

Структура роботи. Робота складається із вступу, двох розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел (26 позицій). Загальний обсяг роботи складає 28 сторінок.

У вступі обґрунтовано вибір теми курсової роботи, її актуальність,  сформульовано мету й основні завдання, визначено об’єкт і предмет дослідження, висвітлено наукову новизну, з’ясовано теоретичне значення роботи, її практичну цінність, окреслено основні методи аналізу.

У першому розділі «Образ велетня в міфології та літературній творчості» схарактеризовано постать велетня у міфах та літературних казках, проаналізовано погляди науковців на жанр літературної казки.

У другому розділі «Використання сюжету про велетнів» досліджено використання та значення алегорію у казці «Про велета» Лесі Українки та в казці «Велетень-себелюбець» Оскара Вайлда; виявлення причин використання саме такого жанру.

У висновках узагальнено результати дослідження.

 

РОЗДІЛ 1. ОБРАЗ ВЕЛЕТНЯ В МІФОЛОГІЇ ТА ЛІТЕРАТУРНІЙ ТВОРЧОСТІ

 1.1. Постать велетня у міфології та енциклопедіях

 

Як і більшість мандрівних образів, постать велетня бере початок із міфологій – давньо-грецької, східно-слов’янської, германо-скандинавської. Традиційно персонажам приписують надзвичайні розміри та силу. «Велети, велетні – дуже високі, великі люди… людський рід, який визначався, мовляв, колись незрівняно більшою силою і більшим зростом» [17, кн. 2, с. 133]. «Вони були настільки сильними, що могли обійняти найбільшу ялину, вирвати і перенести її» [11, с. 130]. Можемо уявити, що ці істоти на зріст були як найвищі дерева у світі – секвойї, а завдяки могутній силі могли руйнувати все на своєму шляху.

Подібну інформацію про зовнішність ми знаходимо у «Великому тлумачному словникові СУМ»: «Величезна на зріст і могутньої сили людина в народних повір’ях і легендах» [7, с. 80].

Не лише сила вирізняє велетнів з-поміж інших загадкових створінь, а й спритність. У процесі приготування їжі, наприклад, кулешу, вони встигали за час, коли вода повинна була закипіти, побігти далеко, щоб принести борошна до каші. Певною мірою це вдавалось завдяки великим тілам: «Але й тіла їхні були дуже великими, і вони ступали з однієї гірської вершини на іншу» [11, с. 130].

Існує багато легенд і переказів, за якими велетні – приречені на неминучу загибель предки людей. Вони могли змінювати світ, адже завдяки величезній силі виривали дерева з корінням, зрушували вершини гір, влаштовували бурі та шторми. Велетні уособлювали сили природи, наприклад, граючи ігри, вони підкидали в небо здоровенні кам’яні булави, внаслідок чого утворювався грім. Незважаючи на відмінне трактування істот надприродної сили в різних міфологіях, спільним залишається антропоморфне начало таких персонажів.

Чисельність образів велетів у світових міфологіях викликала й розмаїття наукових класифікацій та інтепретацій. Розбіжності, припускаємо, зумовлені різним маркуванням персонажів у самих міфологіях. Зокрема в грецьких міфах велетами (окрім інших створінь, як-от гіганти) виступали й титани – «старше, передолімпійське покоління грецьких богів, сини та дочки УРАНА (неба) та ҐАЇ (землі). Вони символізували дикі, стихійні сили, що не визнавали жодного права і йшли за голосом власних забаганок» [17, кн. 15, с. 1900]. Титанів було дванадцять, по шість жіночої та чоловічої статі. Незважаючи на різні визначення ролі титанів у світобудові (більш чи менш позитивно маркованих), у культурі склався напрям титанізму, одна із головних засад якого – визнання сили людини. Очевидно, що саме в такому контексті означення титан застосовують до подвижників суспільного поступу, наприклад, сучасники називали І. Франка титаном думки і праці. Ім’я титана Прометея, як і постать загалом, лягло в основу поняття прометеїзму, широко використаного в літературі, зокрема українській. Образ сміливця, який всупереч волі богів допоміг людям, став одним із провідних у творчості Лесі Українки. 

За біблійною традицією, велетні жили беззаконно і загинули в потопі, нібито це Адамове потомство. Також вважають, що велети не загинули, а перетворилися на камені. Я. П. Новицький записав такі перекази: «Камяні баби то люде колись були, їх звали великдонами, а инші велетнями… Як послав Господь сонце, стали великдони виходити на могили, стали плювать на нього.. Господь розгнівався й прокляв їх. З того часу вони зменшались і покамяніли (вар.: де стояли, так і скамяніли)» [10, с. 561-562].

Не лише на каміння перетворювались ці персонажі, а й на ріки та озера: «…перетворилися на скелі (закам’яніли), іноді на ріки й озера (Дніпро, Дон, Дунай, Волхов, Ільмень-озеро та ін.), які поховали у своїх водах сліди чародійства й нелюдськості» [5, с. 26-27]. Зіставляємо образи води та велета. Обидва могутні, сильні, непередбачувані, можуть викликати страх у людини. Письменники часто зображують чи то річку, чи то море з їхніми непереборними можливостями течій, хвиль, підземних вод. Такими ж є і титани, вони наділені надзвичайними особливостями тіла. Потрібно бути неабияким сміливцем, щоб вийти на поєдинок з сильною істотою, або ж вийти у відкрите море, особливо під час шторму та великих хвиль.

Можна простежити якими велетні були у германо-скандинавській міфології. Знаходимо тут імена таких велетнів: Імір, Йотуни. «Імір – перша жива істота; велетень, з якого постала земля» [3, с. 232].

У міфі про початок світу ми дізнаємось, що Іміра створив великий дух, який захотів, щоб простір наповнився живими істотами. «Тоді він створив велетня Іміра  і оселив його на льоду. А ще він створив велечезну корову, яка годувала Іміра своїм молоком. Їла корова сіль, яку вилизувала з льоду» [3, с. 233]. Так корова вилизувала той лід і дісталась до пояса золотоволосого велетня. З-під пахв Іміра походять інші велетні. «Так постав світ велетнів, які називали себе йотунами» [3, с. 234]. Нащадки добрих йотунів почали називати себе богами і вирішили створити землю і населити її людьми. «Боги убили Іміра, щоб з його тіла зробити землю, рослини і тварин, моря і ріки, ліси і гори» [3, с. 234].

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!