Курсова робота ” Оренда землі-важлива складова земельного права “

ЗМІСТ

 

ВСТУП

РОЗДІЛ І.  ДОГОВІР ОРЕНДИ ЗЕМЕЛЬНОЇ ДІЛЯНКИ: ОСНОВНІ АСПЕКТИ

1.1. Поняття орендних земельних відносин та їх юридичні ознаки в Україні

1.2. Розгляд особливостей угоди оренди земельної ділянки

1.3. Визначення умов угоди оренди земельної ділянки

РОЗДІЛ ІІ. ВИКОНАННЯ ТА ПРИПИНЕННЯ УГОДИ ПРО ОРЕНДУ ЗЕМЕЛЬНОЇ ДІЛЯНКИ

2.1. Права та обов’язки сторін за договором оренди земельної ділянки

2.2. Процедура та підстави для укладення, припинення та розірвання угоди оренди земельної ділянки

ВИСНОВОК      

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ        

 

ВСТУП

 

Актуальність теми курсової роботи. З давніх часів земля вважалася найбільшою цінністю людства. Саме земля завжди ставала об’єктом суперечок і війн. Земля є основним національним багатством, яке перебуває під особливим захистом держави. Це право набуває та реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Одним з способів придбання права приватної власності на землю є його приватизація. Дуже поширеною є думка, що землю не можна назвати приватною власністю, оскільки це просто природний ресурс, створюється природою і дається людям виключно з наміром задовольнити свої потреби через використання, а не присвоєння.

З іншого боку, громадянин держави має право використовувати об’єкти права власності за гарантіями, наданими державою. З цього випливає, що поняття “земля” можна розглядати в різних аспектах: як планета виступає об’єктом міжнародного права. Ви можете розглянути як місце існування для людства. І тоді всі її складові (тварини, флора, вода і тощо) вже регулюються екологічним правом.

У земельному законодавстві термін «земля» використовується для визначення частини поверхні, розташованої над надрами, і прийнято називати грунтом у межах території, на якій діє суверенітет держави. Земля як природний ресурс незамісна, обмежена в космосі, локалізована за місцем розташування, стаціонарна, родюча.

При написанні цієї роботи ми зверталися до різноманітних джерел літератури, серед яких варто виділити наукові дослідження таких вчених, як: Каракаш І.І., Ковальчук Т.Г., Кулінич П.Ф., Носік В.В., Погрибний А.А., Семчик В.І., Шульга М.В., Заставська 5, Л.П., Андрієць В.І., Балук Г.І., Басай В.Д., Бобкова А.Г., Гавриш Н.С., Святоцький О.Д., Домашенко М.В., Кравченко С.М. та інші.

Мета цієї роботи – системний аналіз цивільно-правових аспектів найму (оренди) земельних ділянок в Україні.

Для досягнення даної мети поставлені такі основні завдання:

1. визначити сутність орендних земельних правовідносин в Україні, поняття і юридичні ознаки оренди землі;
2. дослідити поняття, правову природу та особливості договору оренди земельної ділянки;
3. з’ясувати особливості істотних умов договору оренди земельної ділянки;
4. розкрити права та обов’язки сторін при укладанні договору оренди земельної ділянки;
5. дослідити умови зміни, припинення і поновлення договору оренди землі.

Об’єктом курсової робити є суспільні відносини, що виникають у процесі укладення, виконання та припинення договорів найму земельних ділянок.

Предметом дослідження є сукупність нормативно-правових актів, які закріплюють правовий механізм регулювання договірних відносин оренди земельної ділянки, судової практики та наукових розробок у сфері забезпечення і здійснення орендного землекористування.

Методологічну базу робити складає діалектичний метод пізнання, загальнонаукові методи (аналіз, синтез, індукція, дедукція), системний аналіз чинного законодавства України. У роботі використовуються також спеціально-юридичні методи, зокрема, порівняльно-правовий, історико-правовий, структурно-функціональний. За допомогою цих методів було проведено дослідження даної роботи.

Структура курсової роботи. Курсова робота складається з 3 розділів, які поділяються на підрозділи, вступу, висновку і списку використаних джерел.

 

РОЗДІЛ І. ДОГОВІР ОРЕНДИ ЗЕМЕЛЬНОЇ ДІЛЯНКИ: ОСНОВНІ АСПЕКТИ

1.1. Поняття орендних земельних відносин та їх юридичні ознаки в Україні

 

Оренда, як один з видів землекористування, набуває все більшого значення в Україні в контексті земельної та аграрної реформ. Саме тому відновлення її повноцінного розуміння має вельми важливе практичне значення, особливо в умовах переходу України до ринкової економіки.

Стаття 14 Конституції України [13] визначає землю як основне національне багатство і закріплює обов’язковий принцип її особливого захисту державою. Таким чином, законодавець підтверджує пріоритетну роль землі серед інших компонентів національного багатства, враховуючи її унікальність як об’єкта суспільних та правових відносин.

Важливо відзначити, що відповідно до поглядів В. І. Андрейцева, земля має національну цінність завдяки нескінченності своїх властивостей для задоволення матеріальних, оздоровчих, естетичних потреб, а також для формування ландшафтів та створення основи для розвитку економіки. З цього погляду, вона потребує спеціального режиму захисту від держави, оскільки виступає важливою матеріально-просторовою основою державно-територіального устрою України, національної безпеки, суверенітету та територіальної цілісності [1, с. 157].

За словами М. В. Шульги, земля є складовою земельної кори, яка представляє собою просторову основу ландшафту, знаходиться над надрами та використовується як засіб виробництва в сільському та лісовому господарстві або для розташування різних об’єктів [31, с. 279]. Загалом, розвиток правових відносин, пов’язаних із орендою землі, пройшов тривалий історичний шлях.

Отже, у генезі правового регулювання оренди землі можна виділити наступні періоди:

1) Х – ХІV століття – період зародження орендних відносин. Протягом цього періоду використання землі відбувалося шляхом особистих, майнових і земельних відносин, зокрема через відносини закупу;

2) ХV – ХVІІ століття – епоха чиншового права. Важливою особливістю цього періоду була безстрокова оренда землі;

3) ХVІІІ століття – 1861 рік – процес формування договірних орендних відносин. Саме в цей період на законодавчому рівні почало закріплюватися нормативне регулювання орендних відносин, а також уточнювався порядок передачі землі в оренду;

4) Від 1861 до 1917 року – період зародження та розвитку капіталістичних орендних відносин. Серед характерних особливостей становлення орендних земельних правовідносин цього періоду були активізація ринку землі та наявність як одноосібної, так і колективної форми оренди земельних ділянок;

5) Від 1917 до 1930 року – етап «трудової» оренди землі. Серед характерних рис договору оренди земельної ділянки у 20-х роках ХХ століття були короткострокові угоди та заборона використання найманої праці для обробітку землі;

6) Від 1930 до 1988 року – період, коли оренда землі була повністю заборонена;

7) Від 1988 до 1998 року – етап трансформації та розвитку ринкових орендних відносин землі. Серед характерних рис цього періоду варто виділити трансформацію соціалістичної оренди у ринкову форму, регулювання орендних відносин головним чином на рівні підзаконних нормативно-правових актів, суперечності між положеннями цих актів та нормами Земельного кодексу України, а також визнання можливості суборенди землі;

8) Від 1998 року і до сьогодні – етап сучасного правового регулювання [4, с. 80].

Загалом, процес формування сучасних орендних земельних відносин розпочався після проголошення незалежності України. Цьому сприяла Постанова Верховної Ради Української РСР від 18 грудня 1991 року, під назвою «Про земельну реформу», де установлено, що всі землі України стали об’єктом земельної реформи та передбачалася їх передача підприємствам і громадянам для постійного володіння.

 

1.3. Визначення умов угоди оренди земельної ділянки

 

Договір оренди земельної ділянки є документом, який регулює взаємні зобов’язання між сторонами. Цей договір дозволяє учасникам орендних правовідносин чітко визначити і закріпити ті умови, які будуть взаємовигідними для всіх сторін.

Для укладення договору оренди землі необхідно використовувати письмову форму відповідно до Типового договору оренди землі, який був схвалений Постановою Кабінету Міністрів України від 3 березня 2004 року під №220. Крім цього, за бажанням будь-якої зі сторін, договір може бути нотаріально засвідченим [23].

Право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону. Договір набуває чинності лише після проведення державної реєстрації права оренди земельної ділянки відповідно до статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Ця позиція також підтверджена у статті 125 Земельного кодексу України, яка визначає, що право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цих прав. У статті 17 Закону України «Про оренду землі» також передбачено, що об’єкт, передбачений договором оренди земельної ділянки, вважається переданим орендодавцем орендареві з моменту державної реєстрації права оренди. Процедура оренди земельної ділянки, як похідне право від права власності, підлягає державній реєстрації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Таким чином, реєстрація права оренди землі є необхідною умовою для визначення законності землекористування [10, с. 79]. Умови договору оренди земельної ділянки можна розподілити на три основні категорії: істотні, звичайні та випадкові (факультативні).

Істотні умови є ключовими і визнаються такими, що їх відсутність призводить до недійсності договору оренди земельної ділянки. Навпаки, коли сторони досягли згоди на всі істотні умови в належній формі, договір вважається укладеним. Чинне законодавство передбачає перелік істотних умов договору оренди земельної ділянки, які визначені в статті 15 Закону України «Про оренду землі». Ці істотні умови включають такі параметри: об’єкт оренди (з вказівкою кадастрового номера, місця розташування та розміру земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата з обов’язковим вказанням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її сплати і перегляду, а також відповідальності за неї в разі несплати [25].

Загалом у будь-якій угоді, стосовно об’єкту договору, об’єкт є найбільш важливою та ключовою істотною умовою, яка визначає специфіку зобов’язальних правовідносин між сторонами. У контексті договору оренди, об’єктом є земельна ділянка, яка може перебувати у власності фізичної особи, юридичної особи, бути в комунальній чи державній власності, або знаходитися у спільній власності територіальних громад [4, с. 154].

 

РОЗДІЛ ІІ. ВИКОНАННЯ ТА ПРИПИНЕННЯ УГОДИ ПРО ОРЕНДУ ЗЕМЕЛЬНОЇ ДІЛЯНКИ

2.1. Права та обов’язки сторін за договором оренди земельної ділянки

 

Зміст договору оренди земельної ділянки складають права та обов’язки сторін, які передбачені у статті 96 Земельного кодексу України та розділі 4 Закону України «Про оренду землі». Якщо одна зі сторін не виконує свої обов’язки, зазначені у статтях 24 і 25 Закону України «Про оренду землі», це може послужити підставою для розірвання договору оренди у судовому порядку за вимогою іншої сторони. Отже, кожна сторона договору оренди земельної ділянки наділяється певними правами і одночасно несе певні обов’язки.

Стаття 24 Закону України «Про оренду землі» передбачає права та обов’язки орендодавця. Зокрема, орендодавець має право вимагати від орендаря наступне:

• використання земельної ділянки відповідно до її цільового призначення, як це передбачено в договорі оренди;
• забезпечення екологічної безпеки землекористування та збереження родючості грунтів, дотримання державних стандартів, норм і правил;
• дотримання режиму водоохоронних зон, прибережних захисних смуг, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон, зон особливого режиму використання земель і територій, які підлягають особливому захисту;
• своєчасне сплачення орендної плати [25].

Водночас орендодавець має обов’язок:

• передати земельну ділянку у користування в стані, який відповідає умовам, передбаченим у договорі оренди;
• при передачі земельної ділянки в оренду, забезпечувати відповідно до закону реалізацію прав третіх осіб щодо орендованої земельної ділянки;
• не вчиняти дій, які б перешкоджали орендарю у користуванні орендованою земельною ділянкою;
• відшкодовувати орендарю капітальні витрати, пов’язані з поліпшенням стану об’єкта оренди, яке здійснювалося орендарем за погодженням з орендодавцем;
• попередити орендаря про особливі властивості та недоліки земельної ділянки, які в процесі її використання можуть спричинити екологічно небезпечні наслідки для навколишнього середовища або призвести до погіршення стану самого об’єкта оренди [25].

Визначене законодавством також встановлює права орендаря. Зокрема, відповідно до статті 25 Закону, права орендаря включають такі положення:

• самостійно управляти земельною ділянкою відповідно до умов договору оренди землі;
• за наявності письмової згоди орендодавця зводити будівлі та споруди, включаючи житлові, виробничі, культурно-побутові і інші, відповідно до законодавства, а також проводити посадку багаторічних насаджень;
• отримувати продукцію і доходи, які виникають внаслідок господарювання на земельній ділянці;
• здійснювати, відповідно до законодавства та за наявності письмової згоди орендодавця, будівництво водогосподарських споруд та меліоративних систем [25].

У статті 95 Земельного кодексу також вказано, що особа, яка користується земельною ділянкою, має наступні права та можливості: право власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, а також на продукцію, що виробляється на цій земельній ділянці; право використовувати загальнопоширені корисні копалини, торф, ліси, водні об’єкти та інші корисні властивості землі на встановлених законом умовах; право на відшкодування збитків відповідно до законодавства у випадках, передбачених законом; право на будівництво житлових будинків, виробничих та інших будівель та споруд у відповідності до вимог законодавства [11].

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!