Курсова робота “Особливості відтворення ідіостилю драми-феєрії Лесі Українки (Лісова пісня) (на матеріалі перекладів Персівала Канді та Гледіс Еванс)”

ЗМIСТ

 

ВCТУП

РОЗДІЛ I. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛІГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ІДІОСТИЛЮ В ПЕРЕКЛАДОЗНАВЧОМУ АСПЕКТІ

1.1 Ідіостиль як лінгвістична та перекладознавча проблема

1.2 Особливості ідіостилю «Лісової пісні» Лесі Українки

1.3 Історія англомовних перекладів «Лісової пісні» Лесі Українки

РОЗДІЛ II. КОНСТРАТИВНИЙ АНАЛІЗ ТЕКСТІВ ОРИГІНАЛУ І АНГЛОМОВНИХ ПЕРЕКЛАДІВ ДРАМИ-ФЕЄРІЇ ЛЕСІ УКРАЇНКИ «ЛІСОВА ПІСНЯ»

2.1 Відтворення образних лексико-стилістичних засобів

2.2 Особливості відтворення міфологічних реалій

2.3 Лінгвостатистичний аналіз квантитативних показників ідіостилю в оригіналі та перекладах

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

ВСТУП

 

Актуальність теми. Багата спадщина видатної української письменниці Лесі Українки виділяється своїм оригінальним стилем, специфіку якої необхідно охарактеризувати, досліджуючи мову її творів. Внутрішній світ і світогляд письменниці, виражені її мовою, пов’язані з поняттям ідіостилю. Авторську манеру поетеси відрізняється специфікою лексичних, морфологічних і синтаксичних одиниць, що відображають загальний світогляд письменниці і доводять її індивідуальний стиль.

Аналіз творчого доробку Лесі Українки допомагає визначити пріоритети її лексики, охарактеризувати синтаксичні одиниці та структури, забезпечити повне розуміння її творчості – образів, тематики і проблематики творів, власні ідейні позиції сприймання дійсності.

Вивчення ідеологічного стилю у творі «Лісова пісня» Лесі Українки  підкреслює специфіку сприйняття поетесою навколишнього світу, відображену в просторових номінаціях. Виділення специфіки ідіостилю дозволяє виявити у творі своєрідність граматичної структури, що сприяє більш чіткому баченню основних тенденцій в організації структури пропозиції.

«Лісова пісня» (1911 р.) — є завершенням власне жанрової трилогії «Кассандра» — «Камінний господар» — «Лісова пісня». Це міфологізована трагедія. Трагедія порожньої душі, яка відмовилася від творчих принципів життя. Це трагедія відплати за залишення і набуття справжньої людської природи ціною смерті. У широкому сенсі це трагедія поколінь у часи світових катаклізмів і катастроф. Це могло бути виражено тільки у формі сучасної міфології, екзистенціалізму та синкретизму. Синкретизм у «Лісової пісні» є її найважливішою структурною особливістю. Вона поєднує поезію, живопис і музику. Музична гармонія в п’єсі лежить в основі основної симетрії дії (відродження музики смерті).

Мета дослідження – визначити особливості відтворення ідіостилю драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня» (на матеріалі перекладів Персівала Канді та Гледіс Еванс).

Для досягнення мети необхідно виконати такі завдання:

• Визначити ідіостиль як лігвістичну та перекладознавчу проблему;
• Проаналізувати особливості ідіостилю Лесі Українки;
• Визначити історію англомовних перекладів «Лісова пісня»;
• Особливості відтворення міфологічних реалій та образних лексико-стилістичних засобів;
• Зробити лінгвостатистичний аналіз квантитавних показників ідіостилю в оригіналі та перекладах.

Об’єктом дослідження є особливості відтворення ідіостилю драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня» (на матеріалі перекладів Персівала Канді та Гледіс Еванс).

Предмет дослідження – ідіостиль драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня».

Структура роботи складається з 2-х розділів, висновків і списку використаних джерел.

 

РОЗДІЛ I. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛІГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ІДІОСТИЛЮ В ПЕРЕКЛАДОЗНАВЧОМУ АСПЕКТІ

1.1. Ідіостиль як лінгвістична та перекладознавча проблема

 

Переклад та інтерпретація:

Переклад відіграє важливу роль у суспільстві і привернув увагу літературознавців, психологів, етнографів і лінгвістів. Теорія перекладу міцно утвердилася як наукова область. Цьому сприяє наукове узагальнення перекладу, потреби свідомої громадськості в лінгвістиці, теорії комунікації та інших галузях знань, які забезпечують основу для вивчення перекладу і появи серйозних перекладознавчих досліджень, які довели можливість і перспективи створення наукового напрямку для виявлення сутності перекладу як процесу міжмовної та міжкультурної комунікації.

Переклад – це діяльність, яка полягає у надсиланні змісту тексту однією мовою іншою, і навіть результат цієї діяльності. Теоретичне розуміння процесу перекладу – це область, що називається «теорія перекладу» (англ. «translation studies»), яка включає в себе декілька областей, таких як навчання перекладу, стиль перекладу і приватні аспекти перекладу.

Основи перекладу – це пояснення та інтерпретація. Інтерпретація – аналітична діяльність, спрямована на чітке розуміння оригінального тексту і повне розкриття змісту тексту. А розкрити зміст означає «не тільки отримання значущої інформації про зовнішній світ, а й розуміння механізмів її кодування, обґрунтування законності та продуктивності прийомів і методів декодування інформації» [30, с. 18].

«Метою перекладу є створення вторинного тексту, який замінює первинний текст в іншому лінгвокультурному середовищі, з урахуванням навмисного (перекладацького) аналізу первинного тексту» [36, с. 75]. Більшість дослідників відзначають двофазний характер процесу перекладу, який пов’язаний з наявністю первинної і вторинної комунікативної ситуації, в яких перекладач, як первинний комунікант, який сприймає та аналізує текст, виступає в ролі інтерпретатора. У ситуації вторинного спілкування читач перекладу виступає в ролі інтерпретатора, метою для нього є текст готового перекладу.

Переклад як процес пов’язаний із збереженням змісту оригінального тексту. Однак у багатьох випадках перекладачі не стільки перекладають, скільки зберігають нове значення. Наприклад, зайвий суб’єктивізм в результаті тлумачення практично не відображається, і в перекладеному тексті можна знайти цілком матеріальне втілення. А для інтерпретатора-читача перекладеного тексту цей текст вже є єдиним фактом, тому він, як правило не може і не береться судити про смислових зрушення, що відбулися під час перекладу.

Зауважимо, що певні семантичні зміни, які неминучі при будь-якій інтерпретації, очевидно, відбудуться і в перекладі. Прикладом цього є текст автоматичного перекладу, порівняння перекладів однієї і тієї самої роботи, виконаних різними перекладачами.

Метою перекладу є семантична і стилістична схожість, ідентичність оригінального тексту (далі скрізь ТО) і перекладеного тексту (далі скрізь ТП). Слід зазначити, що в теорії перекладу існують схожі концепції, вони засновані на поняттях: відповідність, спільність змісту, смислова близькість ТО і ТП: це адекватність і еквівалентність. Різні дослідники, які по-різному інтерпретують ключові поняття адекватності теорії перекладу, відповідно, обговорюють різні критерії адекватності.

Адекватність – це «співвідношення вихідного тексту до остаточного тексту, яке послідовно враховує мету перекладу, але співвідношення, яке фокусується на перекладі як процесі, на відміну від еквівалентності, але оптимально, враховуючи, що вимога достовірності не є максимальною» [36,  с. 92-99], то хотілося б запропонувати важливий критерій адекватності, який пов’язує процес перекладу та інтерпретації – «передача в перекладі ефектів смислової багатоплановості на рівні цілісного тексту, ефектів, що виникають за рахунок уподібнення уявлення про текст на рівні лінійної зв’язності – іншому уявленню про тексті на рівні об’ємної цілісності» [30, с. 26].

Іншими словами, адекватність означає максимальне збереження параметрів ТО: сюжетно-композиційних, лексичних, граматичних. Критерієм адекватності вважається збереження в перекладі індивідуальної стилістичної своєрідності ТО.

Що стосується еквівалентності, то вона була важлива в теоретичному описі перекладу і у визначенні його сутності. Згідно з Дж. Кетфорду, текстовий перекладацький еквівалент – це «будь-яка форма мови перекладу, еквівалентна цій формі TO, тобто відображення на TП предметної або референтної ситуації» [23, с. 18]. Еквівалентність перекладів може бути розглянута на рівні порівняння окремих форм.

Еквівалентність – це відповідність певних параметрів тексту, наприклад, на рівні морфології або синтаксису. Адекватність – це відповідність перекладу з ТО на рівні всього тексту, тобто відповідність індивідуального стилю.

Важливо відзначити, що, на наш погляд, абсолютної адекватності бути не може, тому що по-перше, кожен перекладач індивідуальний і йому важливо підкреслити своє «Я» у своїй роботі. В результаті в перекладі присутній в більшій мірі індивідуальний художній стиль перекладача, а не автора ТО. В результаті перетворення перекладу неминучі перекладацькі трансформації, які пояснюються, наприклад, не тільки відмінностями в структурі мови, а й особистісними особливостями перекладача.

«Перекладацькі трансформації – це кілька якісно різних міжмовних перетворень, які виконуються для досягнення еквівалентності в перекладі, незважаючи на відмінності між формальними і семантичними системами двох мов» [2, с. 190].

Перекладацька трансформація – це модифікація формальних або семантичних компонентів TO і TП. Зміни у формальному плані призведуть до змін у плані змісту. Існують певні типи перекладацьких трансформацій: граматичні трансформації, на компонентному рівні, а також трансформації на референциальной рівні. Формальна структура висловлювання стає граматичною, але перекладач намагається не спотворювати його зміст. Що стосується трансформацій на референциальной рівні (зміна сприйняття ситуації, описаної в TO), то основною причиною тут є позиція перекладача: здатність виконувати філологічний аналіз TO, прагнення зберегти у перекладі параметри ідіостилю ТО.

Важливо згадати: О. В. Бондарко, характеризуючи денотативний аспект мовних значень, пов’язаний з відношенням одиниць системи мови до зовнішнього світу, зазначає, що «з кожною формою пов’язана особлива семантична інтерпретація розумового змісту» [4, с. 14]. Він включає в поняття семантичної інтерпретації розумового змісту, такі аспекти:

• вибірковість, пов’язана з явищами у позамовному світі, відбивається у свідомості людей;
• модифікація концептуальної основи змісту в значенні історично сформованих мовних одиниць;
• комбінація значення денотативного елемента і елемента імпліцитного елемента;
• поєднання експліцитних та імпліцитних семантичних елементів;
• специфічне мовне вираження семантичної варіативності.

Існують деякі типові перекладацькі трансформації, характерні для референциального підрівня семантичної еквівалентності. Щоб розрізняти різні типи семантичних трансформацій, зручно використовувати загальноприйняту схему семантичних відносин, яка прийнята в семантиці, де існують метафоричні і образні відносини.

Також важливо сказати, що є «недотрансформірованний переклад», це буквальний переклад.  Як вказує А. В. Федоров, «буквалізм завжди порушує який сенс ТО, або правильність мови, на який робиться переклад, або ж і те, і інше разом. Відтворюють форму у відриві від змісту або одні елементи форми у відриві від інших, і у відриві від вмісту в цілому» [34, с. 115].

Таким чином, перекладацька трансформація по суті є міжмовною операцією «перевираженія» сенсу.

Ідіостиль: проблема визначення

Ми вважаємо, що збереження ідіостилю є основною метою художнього перекладу. Ідіостиль (індивідуальний стиль) – це система змістовних і формальних мовних характеристик, властивих твору конкретного автора, яка робить спосіб мовного вираження автора, втілений в цих творах, унікальним.

Термін «ідіостиль» також асоціюється з терміном «ідіолект». У теорії художньої літератури різниця між ними в цілому така: особиста мова конкретного автора означає весь набір тексту, який він створив в оригінальному часовому ряду (або, якщо текст був оброблений, послідовність, схвалена самим автором). За словами В. П. Григор’єва, під специфікою ідіостилів розуміється сукупність глибинних текстопорождающіх домінант і констант певного автора, які визначили появу цих текстів саме в такій послідовності.

Поняття ідіостилю і ідіолекта, по-різному визначаються дослідниками і, отже,  «потрапляють в різні ряди співвідношень з поняттями мови, тексту і «мовної особистості» перебувають останнім часом у центрі інтересу лінгвістичної поетики» [6, с. 175]. Це пов’язано зі зростаючою увагою до питань індивідуального мовного творчості.

В даний час погляди на те, що таке ідіостиль, досить широко розрізняються. Так, В. В. Іванов висловив думку, що «ХХ століття характеризується розвитком «семіотичних ігор», які призводять до появи декількох мов у одній творчій особистості» [21, с. 115].

Такий погляд на ідіостиль оспорювався С. І. Гіндіна, який стверджував, що за широким «діапазоном мовних перевтілень» творчої особистості завжди можна розглядати як «структуроутворюючий стрижень творчості», в чому вбачається характерна риса російської поетичної традиції та її представників, «дорожать своєю індивідуальністю» [11,  с. 97].

Серед різних точок зору на взаємозв’язок таких понять, як поетична мова, поетичний текст, поетичний ідіостиль і ідіолект, можна виділити два основних підходи. По-перше, вважається, що ідіолект і ідіостиль співвідносяться як поверхневі і глибокі структури в описах, таких як «Сенс Текст» або ж утворюють тріаду «Тема Прийоми виразності Текст» [15, с. 81].

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!