Курсова робота ” Поняття та сутність громадського контролю за діяльністю органів публічної адміністрації “

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ГРОМАДСЬКОГО КОНТРОЛЮ ЗА ДІЯЛЬНІСТЮ ПОЛІЦІЇ В УКРАЇНІ 

РОЗДІЛ І.  ФОРМИ ПУБЛІЧНОГО АДМІНІСТРУВАННЯ 

РОЗДІЛ ІІІ. ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ПОРЯДОК РЕАЛІЗАЦІЇ ФОРМ ГРОМАДСЬКОГО КОНТРОЛЮ ЗА ДІЯЛЬНІСТЮ ПОЛІЦІЇ В УКРАЇНІ ТА НАПРЯМКИ ЙОГО УДОСКОНАЛЕННЯ 

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

ВСТУП

 

Актуальність теми. Коли формується громадянське суспільство і забезпечується узгодженість приватних і суспільних інтересів, виникає громадський контроль. Цей баланс вимагає системи підтримки, внутрішніх механізмів формування демократичних інститутів, їх формування в рамках практик захисту найбільш вразливих верств населення.

З об’єктивних причин державні чиновники часто зловживають своєю владою і використовують її на шкоду суспільству. Ця негативна тенденція призводить до зміни характеру стану, тому для її подолання потрібне обмеження влади, тобто контроль.

Поняття «громадський контроль» нещодавно увійшло до словника населення. Ця категорія обговорювалася в останні роки. Є багато причин появи цього терміну, але головною причиною інтересу до державного управління є поступовий розвиток правового визнання громадян України, особливо молоді, що ще більше розвиває нашу державу.

На додаток до своєї інтегративної ролі в суспільстві, діяльність з державного управління є освітою для груп людей, чия робота виконується, вимагаючи безперервної підготовки фахівців, які здійснюють цей вид управління. Обмеження всемогутності бюрократії є найважливішим механізмом підтримки і розвитку держави, а також звільнення суспільства від паразитизму бюрократії. Найважливішою роллю державного управління є формування нового механізму соціальної координації, який дозволить уточнити права та обов’язки влади-бізнесу-громади, повною мірою використовувати їх потенціал і забезпечити гармонію гармонійного розвитку.

Зазначеною проблемою займались як вітчизняні, так і зарубіжні вчені, зокрема О. Андрійко, М. Бублій, В. Гаращук, Н. Нижник, С. Новіков, В. Погорілко, Г. Пришляк, О. Савченко, В. Степаненко, О. Фрицький, С. Шестак та ін.

Мета дослідження: прояснити природу державного управління як соціально-юридичного засобу забезпечення прав людини, а також прав і свобод громадян, а також розробити науково обґрунтовані пропозиції щодо подальшого розвитку цієї форми громадської участі для підвищення суспільної ефективності.

Мета дослідження зумовила такі завдання:

1. Проаналізувати теоретико-правові засади громадського контролю за діяльністю поліції;
2. Охарактеризувати форми публічного адміністрування;
3. Визначити особливості процесуального порядку реалізації форм громадського контролю за діяльністю поліції в Україні.

Об’єкт дослідження – органи публічної адміністрації.

Предметом дослідження є поняття та сутність громадського контролю за діяльністю органів публічної адміністрації.

Методи дослідження: загальнонауковий діалектичний метод, системний, структурно-функціональний та формально-логічний, описовий і порівняльний методи.

Структура роботи: курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків і списку використаної літератури, який містить 30 позицій. Загальний обсяг роботи – 26 сторінки, з них 20 сторінок – основного тексту.

 

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ГРОМАДСЬКОГО КОНТРОЛЮ ЗА ДІЯЛЬНІСТЮ ПОЛІЦІЇ В УКРАЇНІ

 

Соціальна обумовленість громадського контролю за діяльністю поліції.

В Україні забезпечення прав людини, а також прав і свобод громадян є одним з головних завдань процесу реформування українського суспільства, і це особливо важливо в контексті європейської інтеграції України. Прагнення української держави стати повноправним членом світової спільноти спрямоване на зміну вектора правоохоронної діяльності та поліції в цілому, на забезпечення конституційних норм і міжнародних стандартів держави щодо дотримання прав і свобод людини.

Основною метою Національної поліції України, як визначено в Законі України «Про Національну поліцію» (далі – Закон) від 2 липня 2015 року, є служіння суспільству шляхом захисту прав і свобод людини, боротьби зі злочинністю та забезпечення громадської безпеки і порядку [21].

Основоположними засадами (принципами) діяльності поліції належать відкритість і прозорість, а також взаємодія з жителями на основі партнерських відносин. Це закладе основу для відновлення довіри до цього правоохоронного органу та його законної діяльності, в першу чергу спрямованої на обслуговування громадян в правоохоронній сфері.

Виходячи з нової «обслуговуючої» функції поліції, основними клієнтами поліцейської служби є громадяни України та її народ, які допомагають поліції, сплачуючи податки, і тому потребують правових гарантій для управління своєю діяльністю. Сучасне українське законодавство, що регулює систему громадянських прав загалом та їх дотримання та захист поліцією, надає конкретні можливості для громадського контролю за діяльністю поліції, але форми, технології та методи здійснення такого громадського контролю потребують впровадження та вдосконалення.

Соціальна умова громадського контролю над поліцією полягає в тому, що за допомогою впровадження форм громадського контролю громадськість може бути поінформована про стан правопорядку в поліції, регіоні, щоб вплинути на роботу поліції більш ефективно. Поліція буде відкрита і близька до задоволення потреб суспільства.

Для того щоб прояснити соціальну сутність громадського контролю за діяльністю поліції, необхідно уточнити сутність самого поняття «громадський контроль» і визначити його взаємозв’язок з відповідною правовою категорією.

Як і більшість правових категорій, контроль формувався в періоди сприятливих політичних умов. Так, радянські вчені В. Попова, М. Студенікіна та інші інтерпретували контроль як спостереження за відповідністю контрольованого об’єкта інструкціям, отриманим від суб’єкта [26, с. 96-97].

Важливо, щоб пропонована концепція враховувала як сучасну парадигму відкритої держави і громадянського суспільства, так і формування єдиної системи управління, яка все частіше обговорюється і вивчається фахівцями в галузі права та інших суспільних наук. Контроль – це один з елементів адміністрування, який здійснюється з метою перевірки діяльності суб’єкта, встановлення відповідності правовим нормам.

Контрольна діяльність через необхідність регулювати відносини між людьми, дозволяючи людям змінюватися і балансувати на всіх рівнях адміністративної системи. Термін «контроль» можна розглядати як систему, яка контролює і перевіряє роботу та фактичний стан контрольованого об’єкта з метою оцінки ефективності та результативності рішень і результатів об’єкта, а також виявлення відхилень від вимог, сформульованих у цих рішеннях, усунення негативних наслідків їх виконання та інформування про них компетентні органи публічної влади чи (та) громадськість [1, c. 102].

Суб’єкти громадського контролю за діяльністю поліції

Важливим питанням у розумінні суті громадського контролю за діяльністю поліції є те, що він пов’язаний з уточненням системи суб’єктів його здійснення. Важливість цього питання на сьогоднішній день не існує нормативного акта, що визначає повний перелік суб’єктів, уповноважених здійснювати контрольні заходи.

Також додається, що назване питання не знайшло остаточного рішення і знаходиться на сторінках наукової літератури, де авторами виступили такі вчені, як: В. М. Гаращук, О. В. Джафарова, С. Ф. Денисюк, А. С. Крупник, В. С. Шестак та ін. Тому в рамках даного підрозділу роботи доцільно розробити авторську позицію щодо системи об’єктів громадського контролю за діяльністю поліції та визначити повноваження кожного.

Для виконання цього завдання доцільно розглянути різні наукові підходи до формування системи об’єктів громадського контролю за діяльністю державних установ в цілому, зокрема поліції. Так, на думку З. С. Гладуна, суб’єктами громадського контролю є, по-перше, громадяни, і по-друге, об’єднання громадян (політичні партії, професійні спілки, молодіжні й інші громадські організації) [7, c. 64].

У свою чергу, Л. П. Рогатіна називає інституційну структуру громадянського суспільства, а також окремих осіб, які проявляють свідомість і активність громадян, об’єктами громадського контролю [25, с. 6]. В. К. Колпаков і О. В. Кузьменко вибудовують систему суб’єктів державного управління наступним чином: громадські організації, трудові колективи, організації самоорганізації населення, збори громадян за місцем проживання, громадяни [16, с. 531].

Дещо по-іншому суб’єктів громадського контролю уявляє собі А. С. Крупник, серед яких він виділяє організовану та неорганізовану громадськість.

На думку автора, організована громадськість, представлена органами самоорганізації населення, засобами масової інформації, профспілками, творчими організаціями та іншими громадськими об’єднаннями.

Він включає до цієї ж групу політичні партії, які не пройшли до парламенту, а також партійні осередки обласного, районного, міського, районного у місті рівнів, які не представлені в органах місцевого самоврядування цього рівня. Під неорганізованими громадськістю А. С. Крупник розуміє громадян і їхні сім’ї, які не об’єднані в організаційну форму і представляють свої власні інтереси або обставини, які є спільними інтересами жителів, користувачів або споживачів певної соціальної групи [17].

Особлива увага в літературі приділяється суб’єктам громадського домінування, таким як політичні партії. Можливість участі окремих осіб у громадському контролі деякими вченими випливає з положень Закону України «Про політичні партії в Україні», який дозволяє політичним партіям публічно висловлювати свої оцінки владі в цілому і поліції зокрема.

«Політичні партії можуть мати реальну владу для управління діяльністю поліції тільки в тому випадку, якщо вони представлені відповідними органами влади. Тому контроль над діяльністю поліції з боку опозиції обмежений» [2, с. 9]. Сквірський І. О. оскаржує цю позицію і вказує, що політичні партії, які змінили владу, взагалі не визнаються об’єктами громадського контролю, оскільки вони безпосередньо беруть участь у формуванні адміністрації, а раз так, то не можуть дотримуватися справедливого і об’єктивно підходити до оцінки їх діяльності.

Також нерідко члени проурядової партії очолюють різні адміністративні органи, що викликає питання про можливість контролю політичних партій над діяльністю державних службовців. На його думку, в таких ситуаціях доречно говорити про громадський політичний контроль, який фактично здійснюється політичними партіями, але нереально ставити контроль в один ряд, наприклад, з тими, які здійснюються державними інститутами.

Таким чином, навіть якщо політичні партії включені в предмет державного управління, тільки ті партії, які не представлені державними або місцевими органами влади [27, с. 262].

Засоби масової інформації часто згадуються як особливий суб’єкт державного управління. Наприклад, С. Г. Братель досліджує їхню роль і призначення в галузі громадського контролю над поліцією і пише, що ефективність громадського контролю безумовно залежить від засобів масової інформації, які надають громадянам інформацію про діяльність поліції і державний правопорядок. А поліція – про громадську думку з цих питань, на його думку, про свободу ЗМІ, їхню політичну неупередженість, незалежність від монопольного впливу держави, політичних партій, фінансово-політичних груп тощо [3, с. 194].

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!