Курсова робота ” Правові засади діяльності земського та міського самоврядування в Українських губерніях Російської імперії “

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. СИСТЕМА ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ ПІСЛЯ ЛІКВІДАЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ 

РОЗДІЛ 2. ЗЕМСЬКА ТА МІСЬКА РЕФОРМА 60 – 70-Х РОКІВ ХІХ СТ 

2.1. Причини, що призвели до проведення реформ 

2.2. Земська реформа 1864 р. 

2.3. Міська реформа 1870 р. 

РОЗДІЛ 3. СИСТЕМА ЗЕМСЬКОГО САМОВРЯДУВАННЯ КІНЦЯ ХІХ ПОЧАТКУ ХХ СТ 

3.1. Місце земського самоврядування в політичній системі Російської держави 

3.2. Земське самоврядування на підставі Указу про земські установи від 12 червня 1890 р 

3.3 Матеріально-фінансова основа земства 

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

ВСТУП

 

Актуальність теми. На сучасному етапі розвитку української державності велика увага приділяється проблемам народного представництва як гаранта побудови демократичного суспільства. Місцеве самоврядування визнається однією з найважливіших складових демократії, оскільки воно дає можливість особам виконувати свої соціальні та політичні зобов’язання, є елементом громадянського суспільства, що представляє інтереси місцевого населення та націлений збалансувати та задовольнити ці інтереси відповідно до правової системи.

У більшості розвинених країн місцеве самоврядування існує в тій чи іншій формі. Рівень розвитку та коло проблем, що підлягають розв’язанню, різняться залежно від типу політичного режиму, форми правління та територіального устрою. Світові досягнення у сфері самоврядування цікавлять усі країни, що перебувають у процесі формування власної держави, в тому числі й Україну, де місцеве самоврядування має міцні історичні традиції.

Період другої половини ХІХ початку ХХ ст. було дуже складним і неоднозначним в контексті соціально-економічної трансформації суспільства, політичних процесів і національно-культурного розвитку. У Російській імперії на початку 60-х років ХІХ ст. починається період буржуазних реформ, які почалися з скасування кріпосного права. Дві з цих реформ – міська і земська – мали на меті переглянути систему місцевого самоврядування відповідно до завдань і потреб часу. Для врегулювання соціально-економічних проблем на місцях були запроваджені земські установи – губернські та повітові, щоб «задовольнити місцеві переваги і потреби».

Українські землі в складі Російської імперії не всі і не відразу підпали під вплив земельної реформи. Спочатку в 1864-65 рр. в центральних і східних губерніях було введено земство, і саме там повною мірою проявилася земська діяльність. Чернігів став одним із двох головних центрів земської статистики в імперії, Харків і Полтава – послужили зразком для розвитку народної освіти.

Усі ці дії, безперечно, узгоджувалися з діяльністю земств Російської імперії. Оскільки етнічні поляки становили значну частину населення західноукраїнських губерній, а царський уряд побоювався посилення сепаратистських тенденцій, земства були введені там майже на половину століття пізніше, а виборча система була розроблена на користь російських етносів у земствах. До речі, така ситуація склалася і в інших національних околицях, більшість з яких не дочекалися земського самоврядування.

Незважаючи на невизначеність юрисдикції, контролю та тиску з боку адміністрації, земське самоврядування змогло на початку ХХ ст. досягти значних успіхів у соціально-економічній діяльності. Крім того, земства стали організаційною основою ліберального земського руху, який об’єднував найактивніших представників громадськості. Земства, безсумнівно, залишили глибокий слід у житті українського суспільства.

Іншим центром місцевого самоврядування були міські думи. Багато в чому вони за своїми обов’язками та формуванням нагадували земства. Але територія їх впливу обмежувалася містом. Представництво грунтувалось на майнових цензах. Міські думи отримали значну самостійність на відведеній їм території. Проте обов’язкове погодження владою міських голів та їх заступників дозволяло вплинути на їх вибір.

Водночас їхні нові органи самоврядування, незважаючи на обмеженість компетенції міської влади, досягли помітних успіхів у сфері містобудування, утримання шкіл та міської культури загалом. Слід також зазначити, що міське самоврядування не було політично пасивним. Про це свідчить той факт, що стосунки міського самоврядування та влади часом загострюються. Відомі конфлікти з адміністрацією мерів Москви, Рязані, Пермі та Одеси. Таким чином, навіть обмежене місцеве самоврядування активно висловлювало громадську думку і не боялося відстоювати її перед владою.

Мета роботи — з’ясувати сутність та наслідки земської та міської реформ у Російській імперії у другій половині ХІХ ст. на початку ХХ ст.

В ході дослідження було поставлено низку завдань:

1. Розглянути систему органів місцевого самоврядування в Україні у складі Російської імперії;
2. Охарактеризувати крізь призму соціально-економічного та політичного становища країни зовнішні та внутрішні чинники, що стали причинами та передумовами реформаторської діяльності царизму у сфері місцевого самоврядування.
3. Розкрити сутність, основні напрями та завдання земської та міської реформи.
4. Ознайомитись із матеріально-фінансовою основою земства.

Предметом дослідження є правові основи земської та міської реформ у Російській імперії другої половини ХІХ ст. на початку ХХ ст.

Об’єктом дослідження є роль зазначених вище реформ у процесі перебудови суспільного життя на місцевому рівні.

Теоретична цінність роботи — синтез усіх джерел, присвячених реформаторській діяльності царизму у сфері місцевого самоврядування. Дослідження можна використати як матеріал з проблемних питань державно-правової історії України другої половини ХІХ ст. початку ХХ ст., що свідчить про його практичну цінність.

Курсова робота містить вступ, три розділи, висновки та список використаних джерел. Загальний обсяг роботи становить 31 аркуш.

 

РОЗДІЛ 1. СИСТЕМА ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ ПІСЛЯ ЛІКВІДАЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

 

У ХІХ ст. в Україні розпочався процес формування єдиних загальноросійських органів місцевого самоврядування буржуазної доби. У 1838 р. цар Микола I запровадив місцеве самоврядування для радників і позаштатних робітників. Виникли сільські товариства. У 1861 р. були створені відповідні установи для всіх інших селян.

Сільське товариство виступало як адміністративна, так і економічна одиниця на низовому рівні, що збігалася з земельною громадою (громадянами). У кожному сільському товаристві були сільські збори, сільська влада, сільський писар та інші посадові особи. У 1889 р. царським указом для контролю за діяльністю сільського самоврядування було введено Інститут земських начальників, який проіснував до лютого 1917 р. Земський начальник призначався з числа дворянства і мав широкі повноваження. Сільські товариства мали свою колективну власність, переважно землю. Існував інститут кругових гарантій сплати податків, який було скасовано лише в 1894 р.[9]

Значний вплив на суспільне життя України мала земська реформа, проведена Олександром II у 1864 р. У результаті його введення в ряді губерній Росії утворилися земства – органи місцевого самоврядування. В Україні реформа поширилася на південні та лівобережні губернії, де було створено 6 губернських і понад 60 повітових земств. На Правобережжі, тобто в Київському, Волинському та Подільському намісництвах, де більшість поміщиків належали до вихідців з Польщі, частина з яких брала участь у національно-визвольному русі 30-60-х років ХІХ ст., земська реформа була запроваджена лише у 1911 р. Напередодні 1917 року в усіх 9 губерніях України діяли земські установи.[21, c. 281]

За законом земство складалося з повітових і губернських земських зборів та виконавчих органів – губернських та повітових управ. Повітові збори складалися з гласних, які обиралися на три роки виборчими зборами в трьох окремих куріях: з’їзді поміщиків, міських зборах і волосних зборах селян. Для перших двох курій було визначений високий майновий ценз. Як наслідок, більшість обраних голосних становили представники знаті та землевласників (близько 70%). Частка селянства була незначною (10%).[19, c. 100] Проте поміщики не цікавилися діяльністю земств і тому досить повільно брали участь у голосуванні та виборах голосів. Натомість високий рівень активності проявили представники сільської і міської інтелігенції – вчителі, лікарі, землеміри, залізничники, дрібні орендарі та підприємці, які бачили свою участь у земствах як служіння народу, реальний шанс змінити природу суспільно-політичних відносин.

Гласні, обрані на повітових земських зборах, створювали губернські збори. Земські управи обиралися на повітових і губернських зборах на три роки. У повітових земствах налічувалося від 10 до 96 гласних, у губернських – від 15 до 100. [8]

Голосні приносили присягу і виконували свої повноваження безкоштовно, хоча міські управи могли призначати своїм гласним спеціальну оплату за рахунок міських зборів. Будь-який гласний за невиконання службових обов’язків міг бути оштрафований у вигляді догани, штрафу та тимчасового виключення із земських зборів.

Голови та члени комітетів вважалися державними службовцями і отримували за це певну винагороду. Земські збори могли обирати «земських агентів» і утворювати спеціальні комісії гласних, а для контролю за діяльністю виконавчих органів обиралися спеціальні «дільничі опікуни». Якщо діяльність у тій чи іншій сфері вимагала спеціальної освіти чи знань, то управи мали право запрошувати спеціалістів – земських службовців.

До обов’язків земства входило: будівництво та утримання шкіл, лікарень, каплиць, агрономічна підтримка, налагодження поштового зв’язку, розподіл коштів державного бюджету, збір і передача статистичних матеріалів державним установам, утримання місцевих доріг, забезпечення харчуванням у разі голоду.

Самодержавно-бюрократичний лад у всіх відношеннях обмежував функції земства. Цікаво, що згідно із законом земські функції поділялися на обов’язкові та факультативні. Перші включали утримання слідчих ізоляторів та житла для міліціонерів, призов на військову службу, будівництво та ремонт доріг, виділення грантів на проїзд урядовцям, утримання суддів. За винятком будівництва доріг, усі ці функції не мали відношення до місцевої економіки.

До факультативних функцій входили організація народної освіти, створення ветеринарної служби, підтримка сільського господарства тощо. У той час як обов’язкова діяльність становила майже 70% земських витрат, медицина та народна освіта отримували лише 13%. Однак і в таких умовах земська громада досягла вражаючих результатів. Земські школи та лікарні були найкращими в системі народної освіти та охорони здоров’я того часу. Наприклад, у 1910 р. кількість шкіл лише на Полтавщині порівняно з 1877 р. зросла з 329 до 1137. За цей же період кількість лікарень в Україні зросла у 8 разів (з 73 до 578).[22, c. 67]

Земська громада багато зробила для вивчення економіки і соціальних відносин на селі, розвитку культури. Земства були полігоном для нового покоління громадських діячів пореформеної доби, через них за півстоліття пройшли тисячі людей, які становили основну базу ліберально-демократичної опозиції самодержавству та провідних політичних партій в Україні на переддень 1917 р.

Наприклад:

1. Полтавщина представлена такими діячами, як: Л. Зеленський, М. Шкляревич, Ф. Лизогуб, І. Присецький, О. Оболенський, П Чижевський, В Шемет, П Шимків, Б Мартос, О Худолій, І Данилевський, Г Даньковський;
2. Чернігівщина: І. Шраг, Ф. Уманець, П. Дорошенко, М. Савицький, І. Петрункевич, О. Тищинський та ін.[2, c. 273]

Велике значення мала реорганізація міського самоврядування з метою прискорення розвитку міст і пристосування їх до нових вимог часу. Відповідно до закону від 16 червня 1870 р. в містах Російської імперії було запроваджено принцип виборів міських дум. Право голосу надавалося лише власникам нерухомості, які мали російське громадянство, не мали заборгованості з міського податку та мали вік не менше 25 років. Жінок позбавили права голосу. Вибори проводилися в трьох куріях, кожна з яких обирала третину гласних.

Дума обирала виконавчий орган на чотири роки, міську раду та її голову, яких мали затвердити міністр внутрішніх справ у провінційних центрах і губернаторів в інших містах. До компетенції міської ради входило покращення міста та його санітарного стану, сприяння розвитку місцевої промисловості, торгівлі та інших економічних справ. Але умови їх діяльності були вужчими, ніж у земствах. Радники підпорядковувалися безпосередньо губернатору та міністру внутрішніх справ, які часто втручалися в їхню діяльність.

Органам міського і сільського самоврядування заборонялося створювати профспілки, об’єднання кількох земств чи дум, вести спільну діяльність. Органи державної влади рішуче відстоювали принцип вертикальної підпорядкованості державних органів.

Загалом реформа 1870 р. дозволила уряду перекласти значну частину обтяжливих витрат центрального уряду на державне управління. Багато справ загальноімперського змісту, не пов’язаних безпосередньо з місцевими потребами (витрати поліції, в’язниці, військові служби тощо), було делеговано до самоуправління. В Україні на це було витрачено майже третину всіх міських коштів. Міські потреби задовольнялися за «залишковим» принципом.

У 1890 р. після вбивства Олександра II була проведена контрреформа, яка значно знизила можливості земських установ. Губернатор отримав право контролювати не тільки законність їхніх дій, а й їх доцільність. Згодом, у 1892 р., були введені положення про муніципальні думи та обмежено виборчі права при їх формуванні.[12, c. 39].

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!